Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 2

Ти вже, наче слон, спиш стоячи,— раптом ска­зала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.

Я продовжував водити бритвою по скронях, сте­жачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кух­ню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помоло­діла, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на пере­кладині, кілька разів підняв штангу й почав уми­ватись.

—Домовся з Гораком, щоб перекрив дах,— до­линув голос матері.— Пересиль себе, сину. Він не відмовить.

Горак — батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчи­нив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гос­тя із хати. Мати теж спробувала заступитись за ко­лишнього однокласника, але, коли я показав їй фо­тографію закривавленого студента, замовкла і ви­йшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.

Я звів голову і крізь струмки води побачив у вікні матір, що сперлася ліктями на підвіконня. Вона дивно дивилася на мене зволоженими очима, мов от-от заплаче.

—Не повернеться у мене язик,— буркнув я і хлюпнув водою в обличчя.

—Який ти впертий,— зітхнула, і в її голосі вчу­валася зажура.— Ох, коли б Федір тебе побачив. Як ти на нього схожий.

Але батько вже вісімнадцять літ, як загинув у бою під Хмельницьким. А мати все плекала надію на зустріч, приховуючи її від мене, соромлячись своєї вірності. І я, подорослішавши, дізнався про безвзаємну любов учителя Романа Гнатовича Балюка, який, утративши сім'ю під час окупації, досі не одружувався. Я його краще знав, аніж батька, якого пам'ятав невиразно, наче він майнув у да­лекому мареві.

Я вдягався, поглядаючи на його збільшену фо­токартку, і не знаходив ніяких спільних зі мною рис. Батько —в пілотці, гімнастерці, з кубиками в петлицях, груди навхрест оперезані ремінними пасками. В дитинстві зримо бачив довгу шаблю із кутасом біля ефеса та віддуту кобуру, звідкіля ви­зирало чорне руків'я нагана. У батька ледь прим­ружені очі під широкими бровами, і мені, мало­му, часом здавалось, що він запитував: «А ти ма­му слухаєш?» Опісля, коли почав ходити до школи, його погляд німо цікавився: «А як ти вчишся?» Тепер батько мовчав, ніби щось обдумував. Мати розповідала, що він був ставним і високим, а я — так собі, середнього зросту, нічим не примітний.

—То йдеш чи ні? — нетерпеливилось матері, що вже сиділа за столом.— Мені теж чомусь соромно звернутись до Горака. Ніби я завинила перед ним.

«Ми всі завинили,— подумав я,— усі, що не роз­гледіли в Миколі рис жорстокості».

Я вийшов на кухню. Мати лагідними очима пан­трувала кожен мій рух, видивлялася мене всього, мовби збиралася надовго запам'ятати, наче я ку­дись виїжджав.

—Може, присолодити?— торкнулася моєї руки.

—Угу,— я з апетитом снідав полуницями.

Мати посипала їх цукром, вкраяла скибку біло­го хліба і щоразу поглядала то на мене, то на фо­токартку, яку було видно з кухні Вона порівню­вала мене з батьком і водночас не наважувалась розпочати розмови.

—То коли ви подасте заяву?— нарешті мови­ла, опускаючи очі.

її худорляве лице мов застигло, тільки нервово Посіпувались кутики губ. І йені стало шкода її, наче я справді збирався залишити матір у само­тині, гостро відчуваючи, що почав ділити свої по­чуття між Олею і нею, і від того пойняв незрозу­мілий смуток та відчуття провини. Мабуть, я не перший і не останній опинився у такому становищі, покохавши дівчину. Але для матері залишилося в серці щось осібне, що належало їй —і більше ні­кому, хто б не полонив мою душу. Проте вона рев­нувала мене до Олі, і та ревність не була злою чи підступною. Мати, ясна річ, побоювалася, щоб я не помилився у своєму виборі.

—Хочемо на Жовтневі розписатись,— відповів, невдоволений відстрочкою.

—А ви вже вирішили, де житимете? — тихо за­питала.

—Тобі соромно майбутньої невістки?

—Авжеж, соромно, хата занедбана,— сказала скрушно. — Але ж Сава Архинович залишиться сам.

Сава Архипович— батько Олі.

—Чого сам? А Василь? З ним він не скучати­ме,— заспокоїв матір і помітив, як її щоки нали­вались рум'янцем. Вона глянула на мене повеселі­лими очима, нагнулась і поцілувала в лоба.

—Чаю дати?— заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

—Ні, дякую,— я звівся з-за стола.

—Прийди сьогодні раніше, Арсене,— попроси­ла. — Й Олю приведи до нас.

—Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що че­рез кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в ін­шому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч за­питань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, при­голомшений невигаданим фактом, подією вісімнад­цятирічної давності.

А поки що поминув школу і почав наближатися до чепурного будиночка Балюка, обгородженого рідким зеленим штахетником. У садку, під крис­латими яблунями, біля вуликів порався Роман Гнатович, одягнутий у білі полотняні штани і со­рочку, в жовтому брилі. Коло його ніг із карнавки курився дим, відлякуючи бджіл. Сподівався, що мене не помітить, але вчитель, наче відчувши мій погляд, враз повернувся.

—Доброго ранку, Арсене!— і рушив до парка­ну.— Як тобі в останній день перед вакаціями?

Я посміхнувся тому рідко вживаному «вакації» і міцно потис його шкарубку долоню.

—Важкувато, але якось дотягну, — підтримав його жартівливий той.

Він звично, двома пальцями, розгладив свої руді від тютюну й обвислі, як у Шевченка, вуса і за­доволено зміряв мою статуру.

—Чув, непогано підмітаєш наш дім, — лукаво підморгнув мені, натякаючи на Миколу Горака.

Я не здивувався його обізнаності, бо в нашому невеликому місті всі події скоро ставали відомими.

—Лише вчуся, Романе Гнатовичу, вбиваюся у колодочки.

—Вбивайся швидше, крути їм в'язи... Меду не хочеш? Є свіжий, липовий, аж у носі коле.

—Нема куди,— красномовно ляснув себе по жи­воті.— Тарілку полуниць з'їв.

—Полуниці теж корисні. — Вчитель відвернувся і запитав, задумливо крутячи вуса:— Як там мати?

—Як завжди. Ви б завітали до нас,— запро­сив, хоч і знав, що він майже щодня навідувався до неї, коли я на роботі.

—Ось дам лад бджолам і забіжу. Ну, йди, Ар­сене, а то вигорять вугляки,— і поплескав мене по плечу, неначе рідного сина.

Я пішов, а Балюк, схилившись на паркан, ди­вився вслід. І його бриль видався мені перезрілим соняхом, що з цікавістю хилився на вулицю. Рап­том я подумав, що тепер, коли ми поберемося з Олею, може, й мати зважиться вийти за нього за­між. Вона б зовсім не образила моїх почуттів до батька, бо я поважав Балюка, прислухався до йо­го порад і з дитинства звик бачити поруч із матір'ю.

Зі мною віталися перехожі, яких багато вранці, але їхнє шанобливе «добридень» не тішило само­любства, як попервах. Мабуть, за рік я змужнів і посерйознішав. Проходячи повз невеликий базарець, почув, як одна жінка насмішкувато сказала: —О, сьогодні не їде тарахкалом. Зараз до Придибихи заскочить, а потім на службу.

«Тарахкалом» вона називала мою «Яву».

—Гарна дівка у Сави,— прицмокнула друга жінка.— Мій теж до неї підкочувався...

—Еге, поки німота ледве не відбила хрипів,— єхидно додала інша.

—Цього не зачепить, побоїться — з левольвертом ходить.

Я ледве не засміявся, бо рідко носив зброю. А не­високий і моцюватий Василь Хавара, названий брат Олі, справді колись віднаджував залицяльни­ків, передибуючи їх на вулиці, й страшно харчав, луплячи банькаті очі, не в змозі мовити й слова. Того було досить, щоб кому-небудь удруге забаглося провести її додому або, не дай бог, скривдити. Тоді Василь просто навіснів.