Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 10

«Як тебе звати?»— запитав.

«Віра».

«Віла»,— повторив.

Батько в дитинстві не вимовляв літеру «р». І ме­ні чомусь здавалось, що вій її не вимовляв і опі­сля, тільки мати не признавалась. Набігавшись за день, я скоро засинав і ніколи не дослухав, що ж було далі. Тоді мені часто снилися хлопчик та дів­чинка, яка жадібно їла хліб.

Коли підріс, мати перестала розповідати подро­биці, напевне соромлячись. Ах, як невчасно морив мене сон! Я й досі шкодував, що через нього не діз­нався багато дечого про батька, отих незначних штрихів, про які дорослим дітям матері вже не говорять.

я розсунув фіранки. Повз паркан прошкував Балюк у солом'яному брилі, вишиваній сорочці і чорних штанях, помахуючи ціпком, або, як учні ка­зали, ковінькою Роман Гнатович не поминув хвірт­ки — відчинив і зайшов на подвір'я. Він мене не бачив, а я його добре: обличчя Балюка заклопотано-замислене, наче він зважився на дуже важли­ве рішення. Учитель здавався мені на когось схо­жим, особливо без бриля, у вишиваній дрібним барвінком сорочці, що пасувала до його прокуре­них вусів. Стій! Метнувся до календаря і почав гор­тати аркушики... Авжеж. Балюк схожий на Постишева.

Коли вийшов у двір, Роман Гнатович сидів на лавці, спершись підборіддям на руки, що лежали на ціпкові. Він пильно, вивчаюче подивився на ме­не, ніби відучора я міг змінитись. Е-е, мати ж йо­му все розповіла! Як це я відразу не здогадався?

На моє привітання Роман Гнатович кивнув, не міняючи пози. Я не наважився першим розпочати розмову і почав чистити другу свічку. Мовчання затяглось, і мені стало незручно. Нарешті Балюк повагом видобув пачку «Севера», закурив.

—Мати в школі, Арсене,— мовив.— З нею все гаразд.

—Угу,— я відчув, що йому важко підійти до головного,«з чим прийшов до мене.

Скоса зиркнув на Балюка — той похмуро розгля­дав кінчик цигарки.

—Я все знаю, Арсене,— здмухнув попіл з ци­гарки.— Ще з сорок четвертого року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу, я спершу відмовив їй, кадрів — мов кіт наплакав,— Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим — От і розповіла... Пра­вильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка — формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ.— Балюк пильно гля­нув на мене, проникливо додаючи:— Як Віра Мат­віївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!

—Не треба, Романе Гнатовичу,— нечемно пере­бив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку.— Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зро­зумів, не маленький.

—От і молодчина,— Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки.— А того чоловіка розшукай.

—Він з міста не виїхав?— висловив побою­вання.

—Та ні, три роки тому мати з ним бачилась,— сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.

—Це коли їздила на обласну нараду вчителів?

—Тоді,— покивав головою.

Той день я запам'ятав, бо саме готувався до всту­пу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюва­тись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм...

Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком ви­пила ліки, бадьорим голосом розповідала про на­раду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, на­че чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчу­вав на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повер­нулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї — вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважа­ючи, що сльози полегшать її біль.

—Куртій десь працює?

—Не знаю,— Балюк міцно стис моє плече.— Тепер тобі все відомо, Арсене.

—Ще не все, Романе Гнатовичу.

—Як не все?— звів руді острішкуваті брови — Ти хочеш... Як це по-вашому? Провести розсліду­вання?

Я ствердно кивнув.

—Але ж майже двадцять років минуло!— ска­зав Балюк з відчаєм.

—Все одно шукатиму,— я рвучко звівся з міс­ця і заходився загвинчувати свічку.

—Я б теж так зробив,— спроквола погодився Роман Гнатович.— Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допо­могти?

—Спасибі, нічим.

—Не забувай, що я колишній партизан, розвід­ник,— гордовито нагадав Балюк.

—Я пам'ятаю.

—І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовив­ся з Гораком?

—Якось незручно,— я відчув, як спалахнули мої вуха.— Після всього...

—Н-да, ситуація... Скажу Саві, хай попросить Гаврила,— і довірливо, зичливо додав:— Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.

Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група нат­кнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де його уранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й при­ніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.

—Оля бідова дівчина, зросла без матері,— стиха мовив Балюк.

—А ви пам'ятаєте її матір?

—Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схо­жа на неї,— він зітхнув й перестав креслити лі­нії.— Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сьо­го покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну ди­тину... І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.

—А ви кажете — лагідна,— не стримав я іро­нії.

—Лагідна і чуйна, Арсене,— потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною.— Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.

Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом су­сідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.

Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не заста­ну вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.

Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувався з Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.

Оля не любила згадувати про неї. Тамувала об­разу.

Десь перед обідом задзвонив телефон.

—Добридень, Арсене,— привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.

—Ти в школі?

—Еге. Й обережно їдь.— Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала:— Пере­дай Куртію від мене привіт.

—Передам, мамо. Як Ти себе почуваєш?

—Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!

Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.                  

Розділ восьмий

У полудень сонце нещадно пражило землю. Про­те я не відчував ані спеки, ані задухи. На спідоме­трі стрілка показувала сімдесят-вісімдесят кіло­метрів. Мене приємно обдував вітерець, тільки в спину припікало сонце, від якого не міг утекти. Поля жовтіли, стовбурчилися стернею, де-не-де на­че пливли в бурштиновому морі кораблі-скирти, інколи виринали і тяглись до обрію валки скоше­них хлібів та мріли комбайни.