Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 5

Од чого ж біль? Ах, чорт! Я ж був у нокдауні! Схопився на тремтячі ноги. Оце так вклепався! Невже Хрипливий? Він. Авжеж. Гарний удар. Нахабний і хитрий тип. Талановито розіграв рятівника. Помалу, підтюпцем побіг я до зупинки, стежачи за сірою постаттю. Аби встигнути, аби… Я перетнув вулицю. Ще метрів сто. Он і автобус. Не встигну… І не міг гукнути. А той, не оглядаючись, першим стрибнув на приступку.

Не встиг я. Лише помітив у задньому вікні автобуса чорну цифру маршруту «4» і дві останні цифри номера – «39». 4 і 39, 4 і 39… Від раптового здогаду похололо в грудях. Злякано лапнув себе за праву кишеню – відчув під пальцями твердий прямокутник посвідчення, і відлягло від серця. Не взяв. Я кляв себе й свою безпечність на чому світ стоїть. Ох і купився! Наче школярик! Помацав щелепу – ціла. Замахав до таксі – не зупинилось.

Автобус від'їжджав все далі й далі. Безпомічно дивився на червоні вогники його стоп-сигналів. Ще кілька хвилин потупцював, «голосуючи» до проїжджих машин, проте дарма. І зупинка спорожніла. Мабуть, то був останній рейс. Згадав про потерпілого і метнувся на Гарматну. Під будкою – нікого. І на вулиці – ані душі. Але ж ось тут лежав хлопець у білій сорочці. Куди він подівся? Наче крізь землю провалився.

Вийшов на проспект, сів на лавку, щоб зібратися з думками. Признатись, не сподівався так скоро натрапити на Хрипливого. Вирішив перевірити свою хистку версію, а вона міцно влучила мені в підборіддя. Але ж удар в нього… Професійний. От чи встиг він обчистити кишені того хлопця?

Намагався відтворити у пам'яті образ Хрипливого. Марна справа: не пригадав жодної риси, хіба що сірий одяг і чорні насмішкуваті очі. Але ж у темряві всі очі чорні. А голос? Чи хрипливий? Здається. Оце сюрприз. А ще дивувався Зеленяку, який нічого не запам'ятав. Мені стало соромно.

А може, то не Хрипливий? Ні, удар, як і в Зеленяка, в щелепу. Коли б не біль у ній, вважав би, що це мені наснилося. Одне тішило: Хрипливий не знав, що я працівник міліції. А неполоханий злочинець нахабніє і діє необережно.

На проспекті – жодного перехожого. Громадський транспорт уже не працював, а до гуртожитку кілометрів чотири. Подивився на годинник – близько першої ночі. Встав і поволі пішов. На мене звідусіль дивилися темні вікна багатоповерхових будинків. У верховітті платанів і тополь туркотіли дикі голуби. Біля під'їзду п'ятиповерхового будинку блимав цигаркою чоловік у піжамі. А неподалік, на дитячому майданчику, принюхувався до залишених іграшок куцохвостий, лютий на вигляд, рудий боксер.

Позаду загуркотів мотоцикл. Оглянувся – наш, патрульний. Зупинив. Сержант і старшина пильно, з ніг до голови, оглянули мене,

– Що трапилось? – запитав старшина.

– Підкиньте до гуртожитку, – простяг службове посвідчення старшині. Той зиркнув у нього і взяв під козирок.

– Сідайте, товаришу капітан, – і до сержанта: – Давай до нашого гуртожитку.

Я вмостився на сидінні. Поїхали.

– Слухайте, старшина, кудою пролягає четвертий маршрут автобуса? – поцікавився.

– Від проспекту Леніна по вулицях Чапаєва, Морській, Канатній і аж до дач під Балабанівкою, – охоче пояснив. – Ви у нас, мабуть, недавно працюєте?

– П'ять днів, – відповів і важко зітхнув.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сліди нападника і потерпілого я втратив. Залишився, один Зеленяк. Від чого почав, до того й прийшов. В активі – нуль. Це якщо грубо підійти до вчорашньої пригоди. А коли проаналізувати, зважити, то я позбувся гіркого почуття провини, бо деякі штрихи стверджували попередні мої припущення про Хрипливого. Та мені не хотілося їх перелічувати майорові, бо тоді виходило, ніби я виправдовуюсь сам перед собою. Постукав у двері до Скорича.

– Заходьте, – долинув його приглушений голос.

Дмитро Юхимович встав з-за столу, привітався за руку.

Кивнув на стілець. Я сів з важким передчуттям неприємної розмови.

– Де ви харчуєтесь, Арсене Федоровичу? – запитав майор.

– Снідаю і вечеряю у буфеті гуртожитку, а обідаю в їдальні, десь у місті, – здивовано відповів.

– Угу, – Скорич посміхнувся. – Дома, звичайно, краще, а ще з маминих рук, га?

– Авжеж…

– Маєте якісь новини?

– Дозвольте доповідати?

– Давайте, капітане. – Скорич присунув до себе чистий аркуш.

Докладно розповів про зустріч з Руслановою матір'ю, про Віталика, який поїхав у село до бабусі. Не забув і те, що Руслан, чого ніколи не робив, попросив тренера причалити до набережної і пішов додому Пушкінською, хоч нею було набагато далі. І саме цим зацікавився Дмитро Юхимович.

– Отже, тренер на власні очі бачив хлопчину на Пушкінській?

– Так він сказав Табурчак, – стенув я плечима. – З Радутним я не розмовляв. Але з набережної Пушкінська добре проглядається. Перевіряв.

– Дивно: зійшов, подзвонив – і нема… Виходить, тренер і Віталик останні, хто спілкувався з Русланом.

– Поки що – останні. Я не був на водній станції. Мабуть, його ще хтось бачив. Може, на набережній звернули на нього увагу.

– Правильно, капітане. Там завжди на лавках сидять пенсіонери. Попитайте, – підказав майор. – Тоді дещо проясниться. І доведеться з'їздити до Віталика. Н-да, не подобається мені цей дзвінок.

– Мені теж, Дмитре Юхимовичу.

– А його голос не викликав у Табурчак ніякої підозри?

– Ні, вона впевнена, що то дзвонив Руслан.

– Угу… Які у вас плани на сьогодні?

– Зустрінуся з тренером. А взагалі… – помовчав, набирався рішучості викласти йому все, як насправді.

– Ну-ну, що там у вас? – заохотив майор.

– Учора проґавив Хрипливого. Тримав за руку і… – Я розповів учорашню пригоду.

Скорич сприйняв усе спокійно. Зашелестів паперами, зітхнув і поклав долоню на мою руку.

– Їй-бо ви як дитина, – доброзичливо сказав. – Не слід так переживати, бо вас надовго не вистачить. Тим більше, що вже є слід. Ви запам'ятали номер автобуса?

– Лише останню цифру – «39», маршрут четвертий.

– Вважайте, водія ми знайдемо. А в грабіжника справді хрипливий голос?

– Не… не розібрав. Так раптово…

– А годинник з браслетом?

– Не помітив.

– Так, ситуація у вас не з кращих. Маємо, правда, незаперечний факт: Хрипливий колишній боксер. Зустріньтеся з тренерами, поговоріть з ними. А раптом хтось згадає… І не дивуйтеся, що зник потерпілий. Його ж не пограбовано. Завдяки вам. А те, що вдарив якийсь хлопець, просто сприйняв за хуліганський вибрик п'яного перехожого. Я не пам'ятаю злочинця-боксера. За чотири роки, відколи тут, жоден не проходив у наших справах…

Хоч майор і дивився на мене тепло, та все ж мені було соромно й незатишно.

– То я піду, Дмитре Юхимовичу?

– Дійте, капітане, тільки не гарячкуйте, – застеріг мене.

У себе в кабінеті трохи заспокоївся. Чого гріха таїти, чекав добрячого прочухана за помилку., а майор зглянувся наді мною, пожалів, наче новачка. Від того мені зробилося прикро, хоча й радів, звичайно, такому розважливому начальнику. Тьху, тьху, коли б не наврочити.

Тепер слід подумати, що робити далі. Спочатку – розшукати шофера автобуса, куди сів Хрипливий. Потім – домовитися з тренером Радутним про зустріч. Як його?…

Я глянув у свій записник. Ага, ось – Радутний Павло Трохимович. Присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Погортав. Ось номер. Служба пасажирських перевезень. Набрав.

– Алло! Доброго ранку. Це з міліції, капітан Загайгора. Скажіть, скільки у вас на четвертому маршруті вчора ввечері працювало автобусів?

– Три, як завжди, – відповіла жінка. – А що?

– Хто їздить автобусом з номерним знаком, де останні цифра тридцять дев'ять?

– Тридцять дев'ять?! – злякано перепитала. – Луцик Борис. Але він справний водій…

– Не сумніваюсь. Коли він сьогодні виходить на маршрут?

– Цей тиждень у другу зміну, до опівночі. Що ж трапилось, господи?!

– Нічого.

– Але ж ви питаєте. Він мій чоловік. Міліція дарма не…

– Просто мені треба з ним побачитись і поговорити. Оце і все, не хвилюйтесь. – Я поклав трубку.