Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 25

– Я приплив з того берега, – хрипів грабіжник. – Мої лахи аж там…

– Ти справді не з нашого берега, – зауважив майор.

– На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, – сказав я. – Не ламайте комедії.

Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.

В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович – біля Миколи. Оглядався на грабіжника.

– Таке миршаве… – прошепотів.

Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.

– Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, – попросив його Скорич.

Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.

– Відмикайте, – звернувся до нього майор, – бо доведеться ламати двері.

– Там, – похмуро кивнув на цеглину, – ключ.

Ми ввійшли до кімнати.

– Сідайте, – я показав Кисюрі на ліжко.

Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі – ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.

Зайшов Дмитрук, а за ним всунулась до кімнати опасиста жінка в бляклому халаті. Відразу зробилося тісно й душно. Скорич відчинив кватирку.

– Василю, ти чого голий? – запитала жінка.

– Голий серед вовків, – люто блиснув очима.

– Він заарештований, товаришко… – попередив її Микола і до Кисюри: – А ти прикуси язик!

– Це Загоруйко Варвара Борисівна, – підказав Дмитрук.

– Заарештований? Брат Раїси?! – сплеснула в долоні. – За що, Василю? Господи!

– Накоїв лиха, – сказав я. – Ви не відмовитесь бути понятою?

– Якщо треба… – вражено дивилася на Кисюру.

У кишенях його штанів ми знайшли 637 карбованців, у шухляді тумбочки ще 300, два паспорти: один на ім'я Кисюри, другий – Махарадзе Левана Вардановича, жителя Тбілісі, нову трудову книжку із записом про прийняття і звільнення з роботи за прогули.

– А де ніж, Кисюро? – запитав я.

– Який ніж, начальнику? – вдав щире здивування грабіжник.

– Яким ви поранили водія автобуса.

– Хе, я ніколи нікого не замочував.

– І не грабували?

– А де свідки? Де?

– Є потерпілі. Вони вас упізнають, – я ступив до ліжка й підняв подушку: під нею лежала довга фінка з руків'ям із кольорового плексигласу.

Кисюра спохмурнів і відвернувся. Я уважно обдивився. У щілині металевих вусиків помітив маленьку червону риску. Безперечно, засохла кров. Експертиза встановить групу, а потім порівняє з Луциковою.

– Кров, Кисюро, га? – показав йому – на червону риску. – Ось тобі незаперечні докази.

Мені кинувся у вічі зелений пластмасовий козирок його кепочки. На ньому чорніла невеличка цятка, явний слід від збільшувального скла. Віталик, товариш Руслана, розповідав, що припалив козирок… Стримався, щоб не запитати Кисюру, звідки в нього кепочка. Всі запитання попереду.

На кухні я знайшов конверт з листом Шулешко до брата. Повернувся Гульченко. Він викликав мене на двір. Перш ніж вийти, я дав прочитати Скоричу листа Шулешко.

– Ті хлопці недавно познайомилися з Кисюрою, – повідомив Гульченко. – Десь із тиждень тому, не більше. Майже щодня грали в карти. Ніде не працюють. Підробляють на дачах: то скопають город, то наносять води… А ваш підопічний добряче їх нагрів. Ще день-два – і пустив би у самих плавках.

Я повернувся до кімнати. Кисюра вже був одягнутий в темно-сині штани й білу сорочку з підкоченими рукавами. Майор віддав мені лист і, як мені здалося, навіть не зацікавився його змістом. А мене лист Шулешко схвилював… Я сів біля тумбочки, щоб зручніше було писати протоколи. Нас у кімнаті залишилося троє. Микола теж вийшов.

– Тепер поговоримо з вами, – звернувся до Кисюри. – Зізнаєтесь чи станете заперечувати?

– У чому зізнаватись, начальнику? У чому?! – скипів.

– Так, значить, будете викручуватись. А дарма. Сьомого, Кисюро, ви навідались до сестри і пішли від неї близько опівночі, пограбували на вулиці Дунаєва токаря Зеленяка. А восьмого вам не пощастило на Гарматній. Пам'ятаєте: будка ремонту взуття, перехожий на асфальті?… Ви встигли вскочити в автобус четвертого маршруту, потім зійшли на кінцевій зупинці. Шофер впізнає вас. А вчора, після пограбування Махарадзе, ви знову їхали на дачу тим же автобусом і шофер хотів подзвонити в міліцію, та ви його ножем… Отож, троє потерпілих. Ще свідчення Табурчака, його матері і вашої сестри. Хіба не досить для суду? У вашому становищі щире зізнання – єдиний порятунок. Подумайте.

Кисюра кусав губи, насуплений, лихий. Скорич мовчки дивився на нього.

– Ну-ну, сміливіше, Василю Гавриловичу, – раптом підохотив його. – Може, суд і врахує.

– Нехай… – хрипло видушив. – Приперли мене… розкажу…

Він розповів про Зеленяка, про невдалу спробу на Гарматній, як вистежив Махарадзе, що продав на базарі більше центнера помаранчів і повертався вночі від однієї молодиці, зі скрипом переповів сутичку з Луциком. Я помітив, що Скорича задовольнила його розповідь, а мене – ні. Кепочка і лист Шулешко вимагали деякого уточнення.

– Ви знаєте, чия це кепочка? – запитав у Кисюри.

– Напевне, сестри. Я взяв її у неї сьомого.

– Ви бачилися з Табурчаком?

– З її бахурем? Бачився.

Я зачитав лист Шулешко:

«Здрастуй, дорогий братику Василю!

Не отримала відповіді на свого листа і знову пишу тобі. Чого ти мовчиш? Що трапилось? Невже знову взявся за старе і никаєш світом? Погані у мене передчуття, і сни погані сняться. Думала, коли звільнишся, то приїдеш до мене, влаштуєшся тут на роботу, я б тобі й дівчину гарну підшукала, женився б і зажив, як усі люди. Мама вже виплакала всі очі, і ти їй теж не пишеш. Несила їздити до неї і бачити, як вона побивається за тобою. Чого ти такий безталанний? І в кого вдався? У нашому роду ніхто не сидів у тюрмі.

Мені теж не поталанило в житті. Ти ж знаєш: Іван загинув під час плавання, і я вже два роки самотня. А молоді літа ідуть, минають, хочеться ще мати пару. Але де путні чоловіки? Все якась потолоч кидається на моє добро. А якщо і трапляється якийсь путній, як на зло, одружений. Ось і тепер зустрічаюся з одним. Ніби непоганий мужчина, але…

Васю, ти приїдь, обов'язково на сьоме липня щоб був, дуже прошу тебе. Треба мені з тобою поговорити і вирі; шити одне питання, дуже серйозне для мене. У мене ж більше нікого нема ріднішого за тебе, ні від кого чекати поради й допомоги. Приїзди, гроші за дорогу я тобі поверну. Поживеш у мене на дачі, там така благодать, не те що у твоєму Сибіру. І скучила я за тобою. Скільки років не бачились. Чекаю.

Міцно цілую й обіймаю. Твоя сестра Лая».

– А чому Лая? – поцікавився Скорич.

У Кисюри потеплів погляд.

– Я малим не вимовляв букви «р», – пояснив. – Рая – Лая…

– Н-да. – В мене ворухнулася жалість до нього. – То яке питання збиралася вирішувати з вами сестра?

– Ніякого. Вигадала, аби я приїхав.

– Сьомого до сестри не заходив хлопчина, син Табурчака?

– При мені – ні. Але раніше, вдень, здається, був. Чув одним вухом, як про те говорила вона зі своїм… – Кисюр зловтішно посміхнувся. – Перелякався бахур.

Я дописав протокол, розписався, подав ручку Кисюрі. Він важко зітхнув і тоскно задивився у вікно…

У прохолодному коридорі нашого управління майор притримав мене за лікоть.

– Вітаю, Арсене Федоровичу, з успіхом. Одну справу закрили. Тепер наступна.

Ми розійшлися по кабінетах. До мене у вікно зазирав голубий вечір і лапате листя каштанів. Вмикати світло не хотілося. Підсунув до себе телефон і подзвонив Табурчакові. Запросив його до себе на завтра на дев'яту ранку.