Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 15

– Добрий день іще раз, – привіталася вона іі подала руку, ховаючи глузливі іскорки в сірих очах. Мабуть, у мене був розгублений вигляд. Потиск у неї міцний, бадьорий. – Ви Загайгора? Я не помилилась?

– Ні.

– Де ж нам побалакати? – оглянулася й рішуче сказала: – Ходімо в наш сад або, мовою канцеляристів, у заводську зону відпочинку.

Ми пройшли порожнім коридором управління і вийшли на просторе подвір'я, від якого розходилося в глиб території п'ять алей. За густою зеленою стіною платанів і тополь я не бачив цехів, лише чув далеке монотонне гудіння й важке гупання, від якого ледь двигтіла земля. Копієвська повела мене центральною алеєю, і ми опинилися в справжньому яблуневому садку. Сіли на лавку.

– Ох, яка благодать! – примружилася Ганна Микитівна. – Ні дзвінків, ні відвідувачів… І пахне, як у мами на обійсті…

– Ваша мама живе в селі?

– Еге, і тримає корівку, – відповіла. – Ото щосуботи влітку тікаю з міста до неї, порпаюсь у городі… – зітхнула. Ви щодо Табурчака Вадима Івановича? – перейшла до справи.

– Відгадали, Ганно Микитівно.

– Його ще нема на роботі. Біда, та й годі, для батьків. Валентина зчорніла.

– Він уже приїхав. Ви давно працюєте разом?

– Десять років. Йому теж пропонували це крісло. Відмовився, залишився керівником групи.

– Чому?

– Любить відрядження. У цьому відношенні безвідмовний.

– І знову – чому?

– Спочатку думала – вболіває за роботу, поки якось не поїхала з ним і не побачила, що він стає зовсім іншим. По-перше: відчуття відносної волі й безконтрольності з боку дружини. Можна позалицятися, навіть, як ваш брат каже, вскочити в гречку, посидіти в ресторані, повернутися в готель далеко за північ або взагалі… По-друге: не треба вставати рано й поспішати на завод, – насмішкувато говорила Копієвська. – Принад багато. По правді, для жінок теж. І, головне, ніхто не знає, все шито-крито.

– Н-да, картина приваблива, й можливості для гультяя великі, – підсумував я. – І Табурчак користувався ними?

– Напевне. Він і оженився у відрядженні, – іронічно сказала.

– Дружина знає про його зальоти?

– Мабуть, здогадується, але не спійманий – не злодій. Живуть вони ніби непогано.

– Ви не помічали – йому не дзвонить якась жінка?

– Дзвонять нам багато, аж телефони червоні, – пожартувала Копієвська. – А жінка… Десь з півроку, голос молодий, грудний, приємний. У нас телефон паралельний. Мені часто доводиться брати трубку.

– Про що вони говорять?

– Він лише відповідає: «так», «ні», «добре», «як завжди» або угукає. Жінки в нашому відділі шушукаються, мовляв, пасія Вадима.

– Неприємності у нього трапляються на роботі?

– Серйозних – ніколи. Працівник він сумлінний і пробивний. От лише два місяці тому хотіла оголосити йому догану. Поїхав він у Свердловськ на десять днів, побув там тільки чотири, а відразу не приїхав.

– Як ви дізналися?

– Випадково: хотіла дати йому ще одне завдання, подзвонили туди нашим постачальникам, а його вже нема. Потім пояснив, що заскочив у Нижній Тагіл до товариша, з яким колись служив у армії, – Копієвська кинула погляд на годинник. – У вас ще є запитання?

– Ні, Ганно Микитівно, дякую за відвертість.

– Мені нічого критись. Аби ви знайшли хлопця, – звелася, обсмикала сукню, поправила зачіску.

Ми непоспіхом рушили з саду до заводоуправління.

– Ще одне, Ганно Микитівно.

– Прошу.

– Де батьки Табурчака?

– Вважається, що він круглий сирота, але… – Вона доторкнулася до моєї руки. – Колись ми відзначали Восьме березня, трохи випили, і Вадим признався мені, що мати покинула його немовлям, віддала у дитячий будинок.

– І він не шукав її?

– Ні, образився.

– А вона?

– Здається, ні, – заперечно похитала головою, подала мені руку на прощання й пішла.

Коли їхав до відділу, аналізував бесіду з Копієвською, її характеристику Табурчака. Найбільше зацікавили мене дзвінки невідомої жінки, відрядження у Свердловськ і його мати. Три важливих факти. Решта – додаткова інформація.

Пригадав розмову з дружиною Табурчака, яка казала, що в них нема ніяких родичів. Чому чоловік не розповів їй усе? Дивно: відмовитись від матері, навіть якщо вона покинула його. А може, все ж Табурчак крадькома зустрічався з матір'ю і саме до неї їздив у Нижній Тагіл? Проте навіщо критись? У їхніх стосунках була таємниця. Я не вірив, що можна легко, безболісно відмовитися від рідної матері.

Поки доїхав до центру міста, вже й обідня перерва. Зайшов у кафе «Чайка» біля універмагу «Ювілейний», де готували майже по-домашньому. Взяв салат із свіжих помідорів, борщ, гуляш з локшиною, рогалик і компот. Сів за вільний столик обличчям до стіни, на якій красувалася мозаїчна картина: море, вітрильники і чайки. Розглядав її, а думав про своє. Найбільше порадувала звістка Копієвської, що Табурчаку вже півроку дзвонить невідома жінка. Інтуїція підказувала: то Шулешко. Туфлі, які я бачив у неї дома, а потім на Табурчакові, майже переконували мене у правильності висновку. У випадковість не вірилось. Її чоловік привозив з-за кордону не тільки оті маски, а й речі. Чому б їй не подарувати щось коханцю?

Відчув, що на мене хтось дивиться, і я почав нишком роздивлятися, Ага, он Шулешко! І з нею троє дівчат. Всі в халатах з вигаптуваними червоними трикутниками на лацканах – емблемами універмагу. Авжеж, Загата казав, вона працює в універмазі в секції трикотажу. Шулешко нахилилася до столу. Чого б це їй боятися мене чи вдавати, що не побачила?

Продавщиці встали й вийшли. Он вони вже на вулиці. Шулешко зупинилася й розмовляла з якимось хлопцем у темних окулярах. Снували перехожі, і я ніяк не міг його роздивитись. А через хвилину вони розійшлися.

Непоспіхом вийшов з кафе. Ох і спека надворі! Поминув універмаг і пройшов тінистою вулицею Шевченка до нашого відділу. Хотів доповісти Скоричу про наслідки розмови з Нагорняком і Копієвською. Але тільки-но я піднявся на другий поверх, як зустрів Скорича.

– О, капітан! Я вас шукав! Поїхали! Машина чекає! – видалив збуджено майор.

Здивовано дивився на нього.

– А що сталося?

– Подзвонив Луцик, шофер з четвертого маршруту. На зупинці – Хрипливий!

– На якій?

– На проспекті Леніна! – біг униз сходами Скорич.

Біля під'їзду вже стояв «газик». Ми вскочили до нього, і він рушив. Помчали вулицями. Я трохи хвилювався. Нарешті грабіжник потрапить до наших рук. Молодець Луцик! Дотримав слова – повідомив.

– Хрипливий одягнутий у білу сорочку з підкоченими рукавами й темно-сині штани, в темних окулярах, – уже спокійно говорив майор. – Брати обережно. Може вчинити опір. Максимум уваги.

Тепер він не втече. Я вже знав, на що здатний Хрипливий. Цього разу не купить. От і кінець… Тсс, не навроч.

Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Один раз тішився, а вийшло – передчасно. «Газик» вихопився на проспект Леніна. Наближалися до зупинки. Звіддаля побачив Луцикову машину – впізнав по номерах.

– Станьте попереду того автобуса із синьою смугою, – сказав шоферу і взявся за ручку дверцят, вдивляючись у перехожих.

Першим вистрибнув із машини і пірнув у натовп. Ні біля автобуса, ні в юрбі Луцика й Хрипливого не було. Невже Луцик вирішив сам затримати злочинця? Я розгублено крутив головою.

– Що, нема? – напружено запитав майор.

– Он він! Біля бочки з пивом – нарешті я побачив Луцика.

Помалу підійшли до нього, приглядаючись до чоловіків, що стояли вервечкою за пивом. Біла сорочка, темно-сипі штани, темні окуляри… Біла сорочка, темно-сині штани… Я зупинився позаду Луцика і торкнувся його руки.

– Де він? – тихо запитав.

Шофер здригнувся й пошепки, зніяковіло відповів:

– Щез. Пив пиво і – мов у воду…

– Давно?

– Недавно.

– Ви залишайтеся біля автобуса, – сказав майор Луцику. – А ми пошукаємо на найближчих вулицях.

– Та мені… – вихопився Луцик.

– Коло автобуса, товаришу! – незаперечним тоном повторив Скорич. – Через двадцять хвилин зустрічаємося біля «газика». Якщо хтось не прийде, значить, натрапив на грабіжника і ми йдемо на допомогу. Зрозуміло?