Свідків злочину не було - Тимчук Віктор - Страница 11

Я спокійно пішов до каміння. Вмостився на стрімчаку, оброслому темно-зеленими водоростями. Поряд, на другому камені, вудив рибу хлопчина в синіх плавках. Його волосся геть вигоріло на сонці. Я дивився на червоний поплавець і думав, що водій автобуса чи сторож повинні принести мені звістку про Хрипливого, якщо він тут вештався. Комусь із них він потрапить на очі або знову вчинить напад і нарешті залишить явний слід.

Я робив усе можливе, та зібрав мало фактів, до того ж всі вони були незначні. Одначе відчував: поволі наближався до Хрипливого, коло пошуку вужчало, хоч і повільно. Мене завжди брала нетерплячка, охоплював неспокій, доки злочинець перебував на волі. Почувався ніби винним перед собою і людьми. Неприємне почуття.

Дивився на той бік лиману, з набережною і Флотським бульваром, і згадував своє дитинство. Мимоволі подумав про Руслана, мешканців з шостої квартири по вулиці Свердлова і дивну поведінку базарувальниці. А сонце, добувшись зеніту, вже поволі хилилося до обрію, вичахало й жовтіло, поступово спадала спека, і лиман дихав відчутною прохолодою. Над плесом ширяли галасливі чайки, припадали до хвиль і здіймалися увись. Фарватером плив невеликий теплохід і нараз повернув до шляху. Пасажири верхньої палуби почали спускатися трапом на нижню – готувалися зійти на берег.

Швидко взувся. Біля каміння зібралося декілька пляжників. Ті четверо хлопців і далі грали в карти. Теплохід спинився, ледве не тицьнувши носом у крайній, найбільший валун, матрос посунув сходні, поклав один кінець на камінь. Ось і готовий причал… Я останнім піднявся на палубу, радіючи вдалому поєднанню корисного з приємним: і розшук проваджу, і прогулявся лиманом.

Незабаром я вже йшов по вулиці Свердлова. Віддаля зиркнув на ту акацію, що росла навпроти сто восьмого будинку. Під нею порожньо. А чомусь сподівався зустріти базарувальницю. Справді., нема їй тут виторгу. Подалася на своє старе місце, а я почав з цього робити різні припущення. От чи застану когось із Шулешків? Цікаво: хто живе у шостій квартирі? Очевидно, молоде подружжя, ровесники Русланової матері, і, мабуть, він забіг до свого товариша, якого не знав Віталик. Як просто!

І чому я раніше до цього не додумався? Адже саме такий висновок напрошувався. Віталику могло й привидітись, що Руслан вийшов якийсь дивний. А туристську кепочку… забув, бо поспішав на тренування. Ні, ні в що беззастережно не вірити. Тільки сумніватися. Золоте правило. Із сумнівів у нашій роботі часто випливає істина. Про це треба завжди пам'ятати.

Біля під'їзду молодої матері не було, лише на майданчику між сходами стояла дитяча коляска. Я піднявся на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка шостої квартири. Почекав, прислухаючись. За дверима – нічичирк. 1 все ж, як першого разу, відчував на собі чийсь погляд, ніби хтось дивився на мене крізь вічко.

Знову подзвонив довго, настійно… Нарешті почув чалапання, і клацнув замок. Двері розчинилися. На порозі – жінка років тридцяти в блакитному пеньюарі з глибоким викотом, з якого ледь не випорскували пишні груди, волосся кольору стиглої соломи розпущене, вільно спадало на плечі, обличчя біле, випещене, як і оголені, в міру повні руки. Її великі очі з лагідною насторогою дивилися на мене. Між нестуленими губами тьмяно полискували золоті зуби.

– Ви до кого? – вуркнула грудним голосом.

– До вас, якщо ви Шулешко.

– Я, – грайливо відповіла. – А ви хто?

– Загайгора, з міліції.

– З міліції? А це чого? – не приховала здивування.

– В одній справі.

Вона кинула стурбований погляд на двері сусідньої квартири.

– Заходьте, – поступилась, пропускаючи мене.

У коридорі пахло тютюном і парфумами. Я увійшов за нею до вітальні, обставленої інкрустованими бронзою меблями, обвішаної барвистими килимами. На стінах – чудернацькі маски з виразами жаху, гомеричного сміху й задоволення. В серванті вигравав різьбленими гранями кришталевий посуд.

Шулешко сіла у крісло, і поли пеньюара розсунулись, але вона не знітилася й не прикрила ними повні коліна, наче була у кімнаті сама чи принаймні з родичем. Я сів на стілець, спиною до вікна і обличчям до відчинених дверей у коридор. Наді мною звисала люстра з кришталевими кульками. На столі височіла порцелянова ваза, розписана квітами і мальовничими фігурками жінок і чоловіків у широких кімоно.

Роззирнувся по кімнаті й поцікавився:

– А де ваші діти?

– Діти? – розгублено перепитала Шулешко, і її лице взялося червоними плямами, а в очах майнув сум, та по хвилі вони застигли, примружились, і жінка відповіла зі злістю: – Нема у мене дітей. Нема.

Зрозумів, що бовкнув дурницю, але вже пізно виправляти помилку. Однак чого ж сюди забігав Руслан? До кого?

Зніяковілий, я гарячково шукав зачіпки для розмови. Хотілося сказати щось приємне для пом'якшення своєї нетактовності. Не чекав, що зразу спіткне мене невдача. А жінка насторожено дивилася на мене, гордовито відкинувшись на спинку крісла. Так, вона мала право на образу.

– Може, ви ще запитаєте, де мій чоловік? – насмішкувато спитала Шулешко.

Промовчав, бо дивився на вішалку в коридорі, на полицю для взуття, заставлену босоніжками її туфлями. Помітив серед жіночих, з високими підборами, чоловічі – коричневі, з латунними накладками на носках. Мабуть, імпортні.

А й справді – де її чоловік? Хто він? Чого це я втратив рівновагу? Не до знайомої ж завітав на посиденьки!

– Скажіть, – рішуче кивнув.

– Загинув два роки тому, – зловтішно кинула.

Знову вскочив у халепу. Втім, Шулешко не схлипнула, не приклала хусточки до очей. Вони сухі, єхидні і недобрі. Часом не брала мене на глузи?

– Вибачте, товаришко…

– Раїса Гаврилівна, – квапливо підказала, заклавши ногу на ногу, безсоромно демонструючи засмаглі тугі стегна.

Мимоволі втупився у страхітливу маску на стіні, що нестримно реготала. Ну й Раїса Гаврилівна! Вона явно потішалася наді мною. Знайшла розвагу від нудьги. Очевидно, вважала, що я пришелепкуватий, і вдавала з себе спокусницю. Відомий тип жінок. Хай забавляється. Я теж не ликом шитий. Але невже з нудьги? Спочатку вона справила враження серйозної жінки. Для чого ця комедія? Приспати мою пильність? І, щоб поставити її на місце, зненацька запитав:

– Сьомого липня до вас ніхто не заходив?

У неї з ноги впала пантофля, і Шулешко заворуши пальцями з фарбованими нігтями.

– Нікого. Я самотня жінка, – жалісливо сказала.

– І хлопчика теж не було?

– Ні. Сусіди мене не люблять, заздрять, – зітхнула, не полишаючи ролі звабниці.

Я дістав з кишені Русланову фотокартку, подав їй. Розглядала спохмурнівши.

– Славна дитина.

– Ви його знаєте?

– Вперше бачу. Що з ним трапилось?

– Десь зник, з сьомого липня.

– Яке горе для матері! – щиро зітхнула. – Чому ви думаєте, що він у мене?

– Руслан ходив цією вулицею на тренування, – відповів, уникаючи докладної розповіді. – Я опитую всіх мешканців.

– Ох і робота у вас!… – Шулешко звелася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Вона провела мене в передпокій. Зачинила двері, і я був упевнений – стояла під ними й дивилась у вічко. Нехай, їй же не відомо, кого я відвідував ще. Тому спокійно спустився сходами надвір. Як не хотілося визнавати поразки! А я таки її зазнав. Моє передбачення справдилося: ні до чого Русланові шоста квартира, де ні товариша, ні родичів. Щось добряче наплутав Віталик. Очевидно, зопалу не роздивився номер будинку і квартири. До того ж він в окулярах. Доведеться ще раз пройтися з ним вулицею Свердлова – може, згадає. Розповідь його, звичайно, не вигадка.

А Шулешко… Приваблива жінка і не самотня. Бо не буде вона два роки тримати на видноті чоловікові туфлі.

Вечоріло. Минув ще один день розшуку. У підсумку негусто, а все ж дещо здобув. І коли просіяти ту інформацію, залишиться кілька фактів, вартих уваги. Згадав: зранку не дзвонив Скоричу. Може, у нього були якісь новини? Якраз вільна будка телефону-автомата біля магазину,

– Слухаю, – почув стомлений голос майора.