Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 9


9
Изменить размер шрифта:

— Ти серед людей живеш!.. — досадливо зітхнув Велимир. — Крива Леда запримітила, що ти зачастив до Мари. Думала, занедужав. А потім розвідала, що в Мари дівчина нудиться під наглядом. У Леди цікавості на все городище вистачить, а язик такий, що ним би ліс рубати, не затупиш, сам знаєш… Добре, до мене першого прибігла поділитися знахідками. Ледь не луснула з нетерплячки! Але, думаю, скоро про твою таємницю тільки ледачий знати не буде. Хто вона?

— Я її вкрав… Для себе.

— Тобі Голуби мало?

Чеслав не міг та й не хотів пояснювати батькові, чому він захотів украсти чужинку й що притягало його до викраденої. Та і як це пояснити батькові, якщо й сам до кінця зрозуміти цього поки що не зміг?

— Це інше… Я її візьму за дружину.

— А чи не рано?

— Через кілька днів я пройду Посвяту й Рід і плем’я визнають мене повноправним чоловіком.

— Звідки вона?

На це запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.

— З роду Буревоя, — вимовив і затамував подих.

Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу збагнув, що сказати синові.

— Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..

— Знаю…

— Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.

— Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, — не здавався Чеслав.

Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.

— І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..

— Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? — Чеслав дивився батькові просто в очі.

— Твоя мати — інша річ, — і голос Велимира затремтів. — Її рід… завжди був дружній до нас.

— Я хочу знати: це правда?

Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.

— Правда?

— Правда… — у голосі Велимира вже не чулося заліза. — Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але правда й інше… Тричі я брав собі дружин. І щоразу з іншого дружнього нам роду або племені. І робив це не тільки для себе, а й заради зміцнення нашого Роду. У світі дикому живемо, суворому й безжальному. Серед звірів двоногих. Їх боятися треба. Того й дивися вороги поласяться на землі наші та угіддя. А то й степовики які набіжать розорити городища: людей побити та полонити. Чи легко було вижити нам без підтримки, без опори? А тому є думка в мене, що й Ратибор, і ти, коли підростеш, маєте дружин собі взяти із сусідніх племен, щоб зміцнити дружбу з ними. Союзи наші скріпити.

Ніколи ще батько так серйозно не говорив із Чеславом, не ділився такими таємними думами. Хлопець розумів, що батько розмовляє з ним уже не як із юнаком, а як зі зрілим чоловіком, і це тішило його самолюбство. Але й від свого рішення відмовлятися не хотів. Так говорили йому думки, так почувало його серце, так вимагали його бажання.

— З нами багато хто поріднитися матиме за честь. Сильні роди! Ви в мене он якими славними піднялися! — продовжував Велимир. — А дівок у них гарних, що риби в річці, будь-яку обирай.

— Я вже обрав, — уперто стояв Чеслав.

І для нього це було не просто примхою. «Коли вже я стаю чоловіком зрілим, повноправним, то й бажання моє, і думку повинні визнавати інші», — гадав Чеслав.

Упертість сина розсердила Велимира. Він не стримався, смикнув себе за бороду й закричав:

— Це ти так сказав, а що Рід скаже?!

— Рід тебе послухає, — упевнено відповів Чеслав.

— А нашим Великим чи буде це любо? Предкам нашим?

Такий аргумент змусив Чеслава замислитися, але ненадовго.

— Я попрошу в них благословення, — твердо відповів він.

— А якщо вони не погодяться?

— Тоді…

— Замовкни! Не гніви Великих! А то скажеш зараз якусь дурість дитячу, а потім пошкодуєш. І я пошкодую. — Із щирим нерозумінням запитав: — І в кого ти такий упертий?

Чеслав і сам не знав. Але часто саме ця його впертість допомагала йому домагатися свого. А для чоловіка (і це юнак добре знав) важливо досягати свого. Бо це робить його сильним і шанованим у роді й племені, та й серед ворогів його…

Бачачи, що зараз із Чеславом розмовляти даремно, Велимир раптом наказав:

— Приведи її сюди.

Чеслав постояв ще якийсь час нерухомо, вирішуючи, чи робити це. Але батько сказав привести, а тому хлопець мовчки вийшов із дому.

Коли він забирав Неждану, стара Мара спочатку мовчки спостерігала за цим, а потім таки подала голос:

— На хитку стежину ти ступаєш, хлопче, болотну. Так і дивись — оступишся й у прірву поринеш. Ще є час одуматися.

Чеслав, у якого й так на душі сичі гнізда вили, огризнувся:

— Що ти, Маро, замість доброго слова вороною каркаєш? Я й без твоїх нарікань наслухався балаканини, докорів та понукань сповна. Сам знаю, що Рід моєму виборові противитися буде. Ти б краще підказала, як обійти ті перепони та схилити родичів на моє. Говорять, ти в ще не народжену годину й день дивитися можеш. Подивилася б для мене.

Мара підійшла до нього так близько як могла і, дивлячись просто в очі, що спрагло чекали, відповіла:

— Ті чорнороті людці брешуть, як собаки, і наговорюють на мене. Лихо й проклін на Мару накликають. Те, про що ти говориш, тільки Великим під силу. І не мені, кволій та смертній, із ними рівнятися, — гаряче говорила баба, але очі її при цьому були хоч і не добрими, та лукавими.

— Тоді побажай мені удачі. Вона мені знадобиться, — сказав і, підштовхнувши Неждану до виходу, вийшов слідом.

Тримаючи за руку свою бранку, Чеслав пішов до хащі. Дівчина йшла за ним, час від часу озираючись на місце свого ув’язнення й колишнього сторожа. Вона бачила, що Мара стоїть на порозі своєї печери й задумливо дивиться їм услід.

— Ну, що ж, хлопче, ти обрав свій шлях — іди. І нехай твій страх та дурість людська не зіб’ють тебе із цього шляху, — прошепотіла баба.

Чеслав вів Неждану плутаною лісовою стежкою. Дівчина йшла за ним, опустивши голову, і, здавалося, змирилася зі своєю долею. Увесь той час, поки вона була в печері, юнак старався прихилити її серце до себе: приносив різні ласощі та немудрі прикраси, намагався бути ніжним і турботливим. Якось, принісши їй гребінь, Чеслав власноручно розчесав довгі шовкові пасма її кіс. Дівчина не боронила, але зовні залишилася байдужою. Він старався щосили, але навіть голосу її дотепер не зміг почути.

Чеслав не повів бранку одразу до городища. Поплутавши лісом, вони вийшли на невелику галявину, оточену віковими деревами. Посеред узлісся височіла висічена з дерева богиня — Світла Лада. Вбрана вінками із квітів і трав, прикрашена намистом і стрічками, вона лагідно дивилася на всіх прохожих із висоти своєї величі. Біля її підніжжя лежало домашнє начиння, глечики з медом, яйця та безліч квітів. До неї приходили просити злагоди й миру серед родичів та допомоги у справах сердечних. До неї частенько нишком прибігали дівки просити, щоб привернула увагу хлопця, який сподобався. А хлопці просили в Лади зм’якшити серце якої-небудь гордовитої дівки, від якої голова йшла обертом і темніло в очах. Приходили сюди й дружини просити захисту від недобрих або збайдужілих до них чоловіків. Просили в Лади також дозволу й схвалення на свята та великі учти. Так само приносили жертви й дарунки, обравши собі подружжя, просячи благословення й заступництва в сімейному житті. Навколо неї водили хороводи дівчата й хлопці, коли в городищі святкували весілля:

Ой, Ладо! Ой, Ладо!
Бережи суджених, святе божество!