Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 65

І що найдивніше, Чеслав справді не побачив в очах його злості або ненависті. Це знову були очі того нехитрого, доброго Вишати, якого він знав до цього дня.

— Адже я й сюди прямував, не знаючи, що тебе тут знайду. Почув про Криву Леду… що ховається нібито тут десь, біля пагорбів… А я ж її попереджав, щоб язик свій притримала та про те, що тоді біля галявини була й що там бачила, не тріпала. Стрілою та ножем у лісі лякав, у городищі в хатині її виттям і голосом утробним страхав. Думав дошкулить бабі: страх матиме — сумирно сидітиме. Тож ні, бігти удумала… Мабуть, усе тобі розпатякала? А я коли тебе тут побачив, то подумав: «От як гарнесенько вийти може!» Бабу все одно до праотців відрядити доведеться, щоб кому ще не розбовкала про смерть батька нашого. А всі на тебе, братику, подумають. А на кого ж іще? Не на дурника ж Вишату? Ось і повернувся… А знаєш, коли я тебе полюбив по-справжньому, як брата, Чеславцю? Коли ти втік і вигнанцем жив у лісі, гнаний усіма. Отоді ти став мені рідним не лише по крові. Ти став таким самим, як я! І може, тепер, побувавши у моїй шкурі, зрозумієш, як було мені, вилупкові, — і раптом відкинув ніж убік, якомога подалі.

До цього Чеслав був зовсім не готовий. Ще мить тому він хотів убити Вишату й вирвати йому серце. І навіть уся правда про Велимира не могла зупинити його, бо цей нелюд позбавив життя і батька, і брата, і Голубу. Але раптово відкинутий ніж вселив у його рішучість сумнів.

— Залишилися ми тепер із тобою тільки удвох, братику. І берегти маємо один одного, крівцю нашу. А інакше не стане її на цьому світі, у землю-матінку піде. Брате!.. — посміхнувшись братові, Вишата повернувся й повільно пішов геть.

Брат!.. Чеслав на превеликий свій подив чомусь не кинувся за ним, не наздогнав, вражаючи гострим лезом його спину.

«Невже сили залишили мене? Чому ноги не несуть услід за вилупком? Чи це лісовий дух таки карає мене, недбайливого, за якусь провину? І що за думки плутаються в голові? І думки знову без відповіді. Навіщо Вишата відкинув зброю свою? Чому захотів залишитися беззахисним? Смерті шукав? Чи думав, що я, Чеслав, не побажаю крові новоявленого брата? Тому що немає страшнішого табу, як позбавити життя кров свою! І той, хто зробить це, буде проклятий у всіх поколіннях! Але він, Вишата, позбавив же!.. А тому й він, Чеслав, повинен!..» — усе це, як вихор, неслося в голові Чеслава.

Мабуть, якби Вишата сам спробував напасти на нього або хоча б у руці його залишалася зброя, Чеслав не вагався б, та коли ось так він ішов від нього, підставивши беззахисну спину… Невже тільки це зупиняє його? Ні, було щось іще! І Чеслав зрозумів, що… Чуття… дароване йому звіром!..

Щойно Вишата перетнув вершину пагорба й зник з очей, як молодий мисливець, ні, не почув, а знову відчув ледь уловиме, але таке знайоме йому, Чеславові, ричання. Чи здалося? Ні. І це вже не слабке ричання, а злісний рик!

Чеслав щосили кинувся до вершини пагорба. На півдорозі він усім своїм нутром відчув стрімкий стрибок і почув придушений крик жаху й болю…

Коли він вибіг на вершину, усе вже було скінчено… Трохи віддалік він побачив розпростерте тіло Вишати. Поруч нікого не було. І не тільки поруч.

Чеслав неквапливо наблизився до тіла. Нерухомий Вишата дивився в небо широко розплющеними, немигливими очима, і знову в них були ті здивованість і щирість дурника, яким знав його Чеслав раніше. Горло його було перегризене…

Хто це був? Вовчиця чи сам дух убитого ним вовка?..

Ліс і дух його зберігали таємницю, огорнувши все тишею. Але зненацька серед цієї тиші пролунало протяжливе, наповнене тугою вовче виття, таке знайоме й таке пронизливо рідне, що Чеславові навіть здалося, начебто це виє він сам.

Ніч тим часом дедалі сміливіше підкрадалася до притихлого лісу. Молодий мисливець спустився в балку.

— Вилазь, Ледо!

Найближчі зарості зненацька заворушилися. Баба, блідо-сіра, як перекисле молоко, але жива-живісінька навкарачки вибралася тремтячи з кущів, що росли з боку, протилежного до того, куди поцілив ножем Вишата. І що найдивніше, рот її, хоч і посмикувався час від часу, не відкривався.

Ох, і наслухався ж Чеслав від старої всього й різного, коли змушував її віддати свою сорочку, а натомість одягтися в його руб’я! З бабиного ганчір’я він зробив опудало, набивши його сухою травою й зверху пов’язавши її хусткою, і приховав за деревом. Як виявилося, його обережність була не марна. Саме в це опудало й влучив ніж спритного Вишати. Зате сама сварлива баба, хоч і натерпілася страху, залишилася жива й здорова (якщо не зважати на її вже наявні болячки). Подяки від неї чекати було марно, але ж буде тепер кому все в городищі якнайдокладніше розповісти.

Він тримав її в обіймах, і дівчина не пручалася, притихла, покірна. Вона знову, як і тоді, коли юнак украв її, мовчала. Але наразі йому й не потрібні були слова…

Дівчина ніжно провела рукою по його ледь відрослому волоссю, заглянула в очі й, зашарівшись, сховала своє обличчя на його грудях. Губи Чеслава вловили пасмо її волосся.

— Ну, годі вам, час! — подав голос В’ячко, що стояв віддалік.

Брат Неждани з удаваною суворістю намагався не дивитися в їхній бік. Він уже вкотре, задерши голову, розглядав верхівки найближчих дерев, начебто усе ще сподівався побачити там щось нове.

— Я приїду за тобою, обіцяю! — сказав Чеслав не голосно, але твердо, із залізом у голосі, як колись це робив його батько Велимир. — Щойно схилю плем’я й Раду на свій бік, одразу ж і приїду. Адже стільки років тій ворожнечі вже! Може, Великі таки повелять нам забути чвари?

Неждана промовчала, і тільки було чутно, яким переривчастим став її подих. Зненацька, не дивлячись на Чеслава, щоб очі не виказали її, вона відірвалася від нього й попрямувала до брата. Чеслав пішов слідом.

Він допоміг їй піднятися на коня, на якому вже сидів В’ячко. Це був кінь Ратибора, подарований нині В’ячку на честь примирення. Подарунок занадто щедрий. Вони й справді знайшли з гарячкуватим братом Неждани спільну мову і за ті кілька днів, що передували від’їзду, навіть заприятелювали. В’ячко обіцяв поговорити зі своїм батьком, Буревоем, про примирення родів і про те, щоб віддати сестру за Чеслава.

Настав час рушати…

Чеслав ще раз подивився на Неждану, немов прагнучи запам’ятати її якнайкраще, передав торбу з хлібами, що напекла Болеслава, В’ячку й ляснув скакуна по крупі.

— Нехай Великі будуть із вами!

— Зустрінемося! — нарешті відкинув суворість В’ячко й підігнав коня ногами.

Кінь рушив і неспішно пішов уперед. Попереду в брата й сестри був довгий шлях додому, у городище роду Буревоя…

Вони вже від’їхали кроків із тридцять, і тільки тоді Неждана раптом повернулася й прокричала:

— Я чекатиму!

Чеслав підвів догори руку, показуючи, що чує її.

І вони продовжили свій шлях…

Знайшовши вбивцю своєї крові, Чеслав повернувся в рідне городище. Плем’я знову прийняло його у своє лоно, тепер уже як справжнього чоловіка, що зазнав нелегких випробувань, відстояв своє добре ім’я та честь свою, а значить, і свого Роду.

Щоправда, не одразу всі повірили в те, що дурник Вишата виявився тим звіром лютим, що тримав їх у страху й позбавив життя їхніх одноплемінників, але повірити довелося. Тим паче, свідком усього була Крива Леда, що щасливо пережила смертельну небезпеку. Вона кілька днів трудила свого довгого язика, переказуючи всім і кожному все те, що довелось їй пережити, та підтверджуючи невинність і правоту Чеслава. І слухали її тепер із великою увагою й зацікавленістю. Нарешті вигадки старої пліткарки могли послугувати добрій справі!

Що ж до Неждани… Чеславові довелося погодитися з розумними словами Мари, що не час поки що знову приводити її в городище й називати своєю дружиною, особливо після того, у який спосіб він її викрав, рятуючи, з капища.

Та Чеслав і сам розумів це. Потрібен був час… Одноплемінникам — щоб забути побачене й заспокоїтися від пережитого. Йому — щоб схилити Раду примиритися з родом Буревоя або хоча б погодитися на те, що він візьме у свій дім, а значить, і в їхнє городище, Неждану. А Раді — щоб таки дати згоду на це. Неждані ж — щоб за допомогою брата (і Чеслав сподівався на це) умовити їхнього батька піти на примирення…