Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 53

Потім, немов оговтавшись від того таємного чуття, що заворожило його, волхв урочисто, неспішно й багатозначно проказав:

— Великі готові поділитися мудрістю й волею своєю… — і знову замовк, оглядаючи присутніх затуманеними очима.

І багато хто знітився від його погляду, бо здалося їм, що ті очі здатні заглянути всередину них самих і пізнати їхню суть — думки потаємні та, можливо, нескромні.

Раптом у тиші, що запанувала, пролунало протяжне вовче виття, від якого кригою бралася душа…

І волхв Колобор уже не зміг продовжити…

Люди всі як один обернулися на цей звіриний клич і були вражені, побачивши… Неподалік від пагорба, на якому стояло капище, у низині спалахнули в темряві два вогненні ока. Вони горіли, розриваючи темінь і приковуючи до себе увагу спостерігачів язичками-вогниками, що, танцюючи, почали повільно рухатися посеред темряви.

Люди стояли й дивилися на це дійство, скуті марновірним жахом.

— Звір!.. Вовк!.. Вогненний!.. Вовк Вогненний!.. — луною покотилося по здивованій юрбі.

Наче на підтвердження їхнього здогаду знову почулося пронизливе вовче виття. І зовсім уже зненацька звідкись із лісу повторилося інше. Тепер звірині голоси перегукувалися, то відповідаючи одне одному, то зливаючись у пронизливій тужливій пісні.

Чи не сам Лісовик часом із ними перегукується?

Ще більше сум’яття серед людей спричинилося, коли вогненні очі умить метнулися кудись убік, а на тім місці спалахнуло і здійнялося до нічного неба, немов намагаючись лизнути його темряву, велике багаття. І біля цього буйного вогнища, що освітило все навколо, люди побачили величезного вовка, що стояв на двох ногах і дивився своєю страшною мордою в їхній бік…

Загальний крик подиву й жаху вирвався з юрби. Ті, що стояли скраю, подалися було мимоволі назад, але були зупинені тими, хто ховався за їхніми спинами. Незважаючи на загальний страх, ніхто не міг відвести очей від жахливого й водночас такого дивовижного видива.

Раптом Вовк зробив крок, другий, і ще, а потім повільно почав кружляти навколо вируючого полум’я, немов розпочавши якийсь дивовижний танець. Його протяжливе виття знову розкотилося навколо. А з лісу повторилося інше… Вогненний Звір продовжував свій заворожливий танець. Він то припадав до землі, стаючи невидимим, то, різко вистрибуючи, знову з’являвся на тлі полум’я, а потім повільно кружляв-хороводив круг нього, піднявши свої величезні лапи до неба, немов намагаючись обхопити вогонь і змусити здійнятися, поринути його ще вище…

Вражені побаченим, люди мимохіть впали в якесь заціпеніння, що позбавило їх волі. Навіть у найхоробріших чоловіків завмерли душі, а чимало жінок од страху впали навколішки, плачучи й підвиваючи вовчими голосами.

Закінчилося все так само несподівано, як і почалося. Звір раптом зупинився, завив ще страшніше, ще раз підняв свої лапища до зоряного неба й змахнув ними. Багаття враз погасло, і священне чудовисько поглинула темрява. Лише слабкі спалахи іскор, немов розсипані по землі зорі, виказували те місце, де тільки-но люди бачили ЩОСЬ…

Не одразу отямилися після побаченого вражені одноплемінники на пагорбі. Тільки за якийсь час вони нарешті змогли вільно зітхнути й поворухнутися. І тоді всі погляди звернулися до волхва Колобора.

Той, хоч і бачив у житті чимало й мудрістю не був обділений, сам під враженням побаченого не відразу зміг опанувати себе. Лише зрозумівши, що всі навколо в німому очікуванні дивляться на нього, він підвів руки до неба й не так упевнено, як зазвичай, мовив:

— Така відповідь… вам… Великих…

Народ, не зовсім зрозумівши зміст сказаного, здивовано зашумів. І цієї миті з юрби раптом пролунав тривожний крик:

— Зникла!..

— Хто?.. Куди?.. Хто зник?.. — пронеслося серед присутніх.

У юрбі почався якийсь незрозумілий рух і метушня, після чого на середину кола пробрався довгий Серга. Він тримався за свою ледь покриту волоссям після Посвяти потилицю і, очманіло водячи очима по присутніх, викрикував:

— Зникла!.. Щезла!.. Як є, зникла!..

— Тьху! Та хто зник, жердино дурна? — плюнувши на землю, не витримав дід Божко.

— Та… чужинка зникла! — Серга навіть обурився від того, що його не розуміють.

— Як це зникла? — висунув із юрби своє черево Зимобор.

— Та ти до ладу говори, хлопче! — підступив до юнака Сбислав.

Серга закліпав очима, не одразу втямивши, чого від нього домагаються, а тоді спробував, як міг, розтлумачити:

— Я поруч неї стояв… А коли Вовк, ну… Вогненний з’явився… то в мене… темінь в очах враз!.. Оговтався на землі… У голові гуде, на потилиці гуля, — показав Серга свою покалічену потилицю. — А зайди й сліду нема…

Затривожився, зашумів, зашептав народ:

— Звір!.. Невже він?! Вовк Вогненний вхопив!.. Забрав дівку!..

А потім усі, ще більше перелякані й спантеличені, знову подивилися на волхва Колобора…

При перших словах волхва, звернених до Великих, що мали визначити її подальшу долю, Неждана відчула, як її знову охоплює страх. Бо чого б це Великим бути милостивими до неї, чужинки, доньки проклятого роду? Усе наче зникло кудись, відлетіло, розчинилося навколо неї, і навіть Болеслава, що стояла неподалік, немов перестала існувати — настільки вона злякалася.

А коли поблизу капища раптово з’явився Вогненний Звір, то нічого іншого, окрім того, що це чудовисько з’явилося по неї, щоб зжерти її, вона й подумати не могла.

Дівчина тільки й бачила ці його вогненні очища. І тому навіть не зрозуміла: чому хлопець, що стояв поруч неї, раптом упав як підкошений на землю, а натомість звідкілясь узявся Кудряш, який смикнув її за руку й повів із капища. Потім він тяг її за собою, боляче вчепившись їй у зап’ястя, темним лісом, а вона слухняно тяглася за ним, бо хотіла втекти якнайдалі від Вогненного Чудовиська, що бажало її погибелі. Вона навіть не питала Кудряша ні про що, боячись, що він її кине.

Вони йшли довго. Неждана кілька разів падала, перечепившись через гілки, пні й інші лісові перепони, непомітні в темряві. Але вставала і, не ремствуючи, ішла далі за своїм провідником.

Попетлявши лісом, вони вийшли на якусь галявину. Цієї миті мінливий місяць, вийшовши з-за хмари, освітив округу. І тоді Неждана помітила, що на галявині вони не самі: там був ще хтось!..

Але яким же було її здивування, коли вона побачила, що посеред галявини стоїть величезний вовк!!!

Дівчина сіпнулася від жаху, намагаючись звільнити свій зап’ясток із руки Кудряша, і дико закричала. Чудовисько кинулося до неї…

Чеслав саме знімав вовчу шкуру, коли помітив, що з’явилися Кудряш і Неждана. Він почув її повний розпачу крик і кинувся до неї, встигнувши підхопити до того, як вона впала на землю, знепритомнівши.

— Неждано! Неждано, це ж я, Чеслав!.. — шепотів він їй, розтираючи скроні й щоки, намагаючись привести до пам’яті. — Що ж ти її не попередив, дурню! — докоряв він другові.

— Та мені не до того було! Неслися лісом, як лані злякані, тільки що ноги не поламали, — виправдовувався Кудряш. — Ну, подумаєш, зомліла, зараз відійде, отямиться.

Дівчина й справді незабаром розплющила очі. І, побачивши перед собою Чеслава, ледве прошептала:

— Ти?! Як же я хотіла, щоб ти… мене від того чудовиська… — її руки обережно торкнулися його обличчя. Вона все ще не вірила, що перед нею саме він.

І Чеслав уперше відчув її добровільний дотик, у якому нарешті була довіра. Ох, як же він хотів, чекав цього, і скільки разів думав про це, і бачив у снах! І тепер сам ледь дихав, боячись злякати довгоочікувану мить.

— Не було чудовиська… Це я… Я, щоб урятувати тебе… обернувся, — зашептав він. — Ось вона, вовча шкура.

— А я так злякалася!.. — сховала вона лице в нього на грудях.

Ніколи ще Чеслав не жадав жінки так, як зараз ту, що тримав у руках. І це було не просто бажання володіти, а щось більше, чого він не міг пояснити і що, — він відчував це, — робило його якимось іншим. Ні, він, звичайно, залишався тим самим Чеславом — сильним, зухвалим і впевненим у собі, але в якомусь куточку його грудей оселилося тепер радісне й щемливе почуття ніжності до цієї, такої беззахисної чужинки. І він знав, що тепер вона по-справжньому його.