Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 5

Чеслав пішов спати на сінник. Там було просторіше, ніж у домі, і дихалося вільніше.

Щойно світанок зайнявся над верхів’ями дерев, Чеслав прокинувся. Розкинувшись поруч, час від часу похропуючи, спав Ратибор. Швидко, але так, щоб не розбудити брата, юнак вибрався з шарудливого сіна й пішов у бік дому.

Городище ще ніжилося в залишках нічного сну, і тільки йому, Чеславові, чомусь не хотілося продовжити ці солодкі миті. Очевидно, на те в нього були важливі причини. І він не хотів, щоб будь-хто з одноплемінників прознав про них.

Обережно прокравшись до ще сплячого дому, Чеслав під уважним поглядом невсипущого павука, що дивився на нього з глибини своєї пряжі-павутини, знайшов під рушником два хліби і, прихопивши їх, тихо вийшов на вулицю. Сховавши хліби в торбу, яку він теж узяв із собою, юнак рушив до річки.

Та ще раніше за свого хазяїна прокинувся кінь Вітер. Зачувши Чеслава, він вимогливо заіржав.

— Відчепись, Вітре, не до тебе!

Але Вітра, звісно, не влаштувала така відповідь, і він заіржав іще голосніше та ще й став нетерпляче бити копитом.

— Ти ж перебудиш усіх, дурню! — Чеслав розумів, що Вітер вимагає, щоб його викупали й почистили.

Учора на це в хазяїна не було ані сил, ані часу. Але й зараз юнака відвертали зовсім інші справи. І все-таки, розуміючи справедливість вимог хвостатого друга й боячись, що він перебудить усе городище, Чеслав мусив пристати на цю наглу вимогу.

— Ну, добре вже, пішли на річку, реп’ях. Тільки стрілою!

Вітра не треба було вмовляти, він понісся в бік річки набагато швидше від свого хазяїна…

Коня Чеславові подарував батько, коли той був ще лошам. Це був дуже дорогий подарунок, а для хлопчиська, яким на той час був сам Чеслав, — межа бажань. Далеко не всі в їхньому племені володіли цими гарними тваринами.

Попелясто-сірої масті, з довгими сильними ногами, шкурою, що сріблилася на сонці, Вітер був нащадком тих рідкісних коней, що потрапили до їхніх дрімучих лісів із дикого степу. З тієї далекої сторони, про яку в їхніх нетрях лише казки та небилиці оповідали: нібито на краю того степу земля з небом сходиться. Отож казали, що саме відтіля разом із загоном зухвалих степовиків, які забралися в таку глухомань, бажаючи поживитися та пограбувати лісових жителів, з’явилися й коні.

Степовики спритно управлялися зі своїми жвавими скакунами, нападаючи й грабуючи лісовиків та забираючи їхніх дружин і дітей у полон. Але чоловіки лісових племен і родів теж були не боязкі, а в лютості своїй, силі й ратній справі могли посперечатися зі степовими. Зібравшись дружною ватагою й знаючи ліс і його таємниці набагато краще за чужинців, вони розсіяли непрошених гостей серед дерев, улаштовуючи їм хитрі пастки, заманюючи у багнисті водойми й непрохідні буреломи, зрештою перебили всіх до одного й відстояли свої селища й житла. А коні, на яких прибули степовики, дісталися в нагороду найсміливішим і гідним…

Біля воріт городища Чеслава привітали сторожі.

— Що так рано? Сну не маєш?

Чеслав лише махнув у їхній бік рукою, доганяючи Вітра. А той уже був біля річки і, як ошпарений, влетів у тиху воду, піднявши хмару бризок. Чеслав поклав торбу на березі, швидко нарвав прибережної трави і, роздягнувшись, увійшов у воду. Підійшовши до коня, він почав хлюпати на нього водою й люто терти йому боки травою. Вітрові зовсім не сподобалися швидкість і напористість процедури, і він невдоволено зафиркав, перебираючи копитами.

— Стій, не балуй! — гримнув на нього Чеслав.

— Та ти, дивлюся, за кимось женешся, хлопче? — почулося з берега.

Чеслав і не помітив, коли й звідки з’явився Сокіл. Кошлата чуприна, розпатлані вуса й борода та отримана на полюванні рана, що перетинала його чоло й око, надавали йому лютого вигляду. Здавалося, що, проводячи багато часу в лісі, він і сам став схожий на звіра. Але тільки зовні. Сокіл посідав у громаді особливе, почесне місце. Він учив юнаків племені всіх премудростей життя в лісі, полювання, а також ратної справи, роблячи з них справжніх чоловіків — добувачів і захисників. Усе, що знав і вмів Чеслав, було заслугою Сокола.

— Довгих років тобі, Соколе! — приклавши руку до грудей і шанобливо уклонившись, привітав наставника хлопець.

— І тобі, Чеславе.

— Не очікував побачити тебе…

— А я люблю раненько росяною травичкою пройтися. Любо мені те, та й від хворостей різних береже, — поплескав себе по ногах Сокіл.

Тільки тепер Чеслав помітив, що штани Сокола підкочені до колін, а ноги — в росі.

— Тебе не було кілька днів… — Сокіл очікувально подивився на юнака.

Чеслав мовчав, сподіваючись, що тим обійдеться.

— Де пропадав? — не обійшлося.

— У лісі… Місця для лову… вишукував, — щоб не дивитися в очі Соколові, Чеслав знову почав терти боки Вітрові, але тепер уже абияк.

— Це добре, коли в молодця є гідне заняття, — посміхнувся у вуса Сокіл.

Чеслав знову не найшовся, що сказати.

— Щось ти неговіркий нині… Знову зібрався в довгу дорогу?

— Ні, Соколе, моя дорога лише до річки. Коня вирішив викупати, почистити, — і став терти Вітра так старанно, що той навіть відсахнувся від нього.

— А я вже почав турбуватися, Лісовик тебе задери… — раптовий порив вітру здибив і без того розкуйовджену чуприну Сокола, зробивши його самого схожим на згаданого Лісовика. — Думаю, чи не загуляв хлопець, не забалував?.. Адже незабаром твій обряд Посвяти. Великий для юнака день! Пам’ятаєш?

— Хіба про це можна забути? У мене на плечах голова, а не горщик.

— Голова в тебе є, — погодився Сокіл.

— А чого ти вирішив, що я зібрався їхати, Соколе?

Сокіл обурено крекнув і спробував пригладити свою непокірну гриву.

— Тому що коли йдуть на річку коня купати, не беруть із собою торбу з двома хлібами, — хитро примружився наставник.

— Від тебе, Соколе, ніщо не сховається, — захоплено вигукнув Чеслав.

— Цього я й тебе вчив. Не просто дивитися, а бачити. І бачу я, Чеславе, що ти задумав щось… Приховуєш… Очі відводиш…

Від цих слів серце юнака тенькнуло.

— Та я тобі не чужий, завжди можеш мені довіритися. Якщо не ділом, то порадою допоможу… Можеш не відповідати. Сподіваюся, ти робиш правильно. Одне скажу: часом ми щось вчиняємо не замислюючись, до чого це призведе в майбутньому.

Чеслав мовчав і тільки смикав зім’яту в руках траву.

— Захочеш поговорити про це, ти знаєш, де мене знайти, — промовивши це, старий Сокіл пішов.

А Чеслав, підхопивши торбу з хлібами, довів Вітра майже до воріт городища і, ляснувши рукою по крупу, скомандував:

— Додому, Вітре!

Повторювати двічі не довелося. Кінь голосно заіржав і, жваво влетівши у ворота, понісся додому. А Чеслав, оглянувшись на всі боки: «Ніхто не бачить?» — рушив до лісу. Він ішов ледь помітною стежкою. Люди нею ходили рідко, і вона майже повністю заросла травою, але ж таки нею ходили…

Юнак щодалі заглиблювався в хащу. На шляху траплялися величезні кам’яні брили. Казали, що колись, дуже давно, їх сюди притягнув якийсь страшний злидень Льодовик, надовго скувавши все під собою, а відступивши, кинув…

Стежка обігнула маленьке болітце і повела Чеслава в майже непрохідні нетрі. Нарешті, попетлявши трохи серед колючих чагарників, вона вивела його на зарослу травою й квітами галявину біля підніжжя невисоких скель. Покриті мохами, чагарником і низенькими деревами, що вчепилися корінням у скелі й намагалися вижити на їхньому кам’яному тілі, вони приховували ледь помітну щілину, що переходила в печеру. Здавалося, що це всемогутній Перун, розгнівавшись за щось на цю кам’яну твердиню, кинув у неї блискавкою й розколов. А може, так і було насправді?

Тут, у печері, сама-самісінька жила стара Мара. Ніхто не знав, скільки років цій жінці. Та чи жінці? Багато хто бачив у ній скоріше лісову тварюку, ніж дочку роду людського. Напевно, через те, що так довго жила вона сама в лісі, ішла про неї серед Роду недобра слава. А ще тому, що викликала в них марновірний страх.

Колись, дуже давно, коли Мара була ще молодою, її вигнали з городища. Ніхто вже не міг сказати, за що саме, але чутки про це ходили серед людей різні. Хтось говорив, що вона спробувала допомогти розродитися жінці, а та народила жахливе чудовисько. Інші теревенили, що вона звела з розуму якогось хлопця, і той вкоротив собі віку. Ще інші казали, що вона вчинила непростиме: пішла проти волі Великих. Дехто з острахом шептався, що вона пішла проти волі самого Колобора, і той, звичайно ж, не стерпів цього. Але їм заперечували, що все сталося ще раніше, задовго до Колобора. Такими були чутки.