Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 35

Сонце вдарило йому у вічі своїм яскравим світлом, і на якусь мить юнак примружився, але потім усе ж розплющив очі. Він дихав і не міг надихатися свіжим лісовим повітрям. Листя папороті ніжно лоскотали йому лице… Мураха квапливо пробігла по його пальцях… Над головою пролетів птах… А ось і дуб, по коренях якого Чеслав зміг вибратися зі свого ув’язнення. Він відчув, як серце його починало битися спокійніше.

«Як же любо тут!»

Чеслав палко подякував Великим за порятунок.

Віддихавшись, він підвівся на неслухняні ноги і, похитуючись, пішов геть від своєї колишньої темниці. Пройшовши із сотню кроків, юнак почув протяжливе виття залишеної вовчиці…

— Цур тобі!.. — відмахуючись від нього, немов від примари, відступила назад Мара.

На її обличчі був страх.

— Це я, Маро, Чеслав! — прошепотів він.

Хлопець стояв перед нею, вимазаний землею з голови до ніг, хитаючись і ледь ворушачи губами.

— А я вже думала, сам Лісовик до мене завітав, — нарешті впізнавши його, вимовила жінка.

Мара відступила вбік, даючи хлопцеві ввійти у свою печеру. Чеслав дошкандибав до дерев’яної колоди та втомлено опустився на неї.

— Гарний! — оглядаючи його, їдко усміхнулася Мара й похитала головою. — Як із землі народився!

— Правду кажеш, Маро, немов у чисту воду дивишся. А може, і не у воду? — запитав зненацька Чеслав.

Мара не відповіла йому, наче не розчувши запитання.

І тоді юнак додав:

— «Із землі народився» — інакше й не скажеш. У яму я провалився, тільки що ледь вибрався. Води дай! У горлі — як вугілля розпечене.

Мара подала йому ківш із водою. Чеслав почав жадібно пити.

— А чого ж звіром від тебе тхне?

— У ямі, окрім мене, вовчиця сиділа, — відірвавшись від ковша, відповів юнак.

Мара якийсь час мовчки пильно дивилася на нього, а потім серйозно запитала:

— Невже не зачепила тебе?

— Хотіла, та я не дався і так на неї люто визвірився, що вона й хвоста підібгала, а заверещала, як щеня мале… — похвастався Чеслав.

Мара підійшла до нього й, обхопивши його голову долонями, заглянула в очі.

— Ой, хлопче, видно, неспроста на Посвяту свою ти звіра добув. Усі хочуть силу його одержати, та рідко кому дух його дається. Пращури наші про те знали й вірили…

Чеславові стало не по собі від її слів. Мара говорила йому про те, про що він і сам уже замислювався у своїх потаємних думках. Але почути про це від інших, навіть і від Мари…

— А мені, що ж… дався? — не одразу і навіть із якимсь побоюванням тихо запитав Чеслав.

— Сам мені скажи… — Мара пильно дивилася на нього.

Чеслав, не витримавши її погляду, відвів очі.

— He знаю…

— А окрім тебе самого, тобі ніхто не скаже… — відпустила його стара.

Чеслав сидів, не підводячи на неї очей, боячись знову зустрітися з пронизливим поглядом знахарки.

— Так ти, дивлюся, поранений? — розгледіла на голові хлопця серед бруду запечену кров Мара.

— Коли падав, видно, об камінь врізався.

Мара швидко заметушилася, набираючи потрібні їй трави в дерев’яну ступу, а зібравши, почала їх старанно товкти, щось примовляючи. Потім додала туди трохи бджолиного воску. Приготувавши зілля, вона промила рану Чеслава водою і, зробивши із зілля корж, приклала до неї.

— Ну ось, тепер як на собаці заживе… — сказала Мара і несподівано засміялася.

— Я приходив сюди раніше — тебе не було.

Мара невдоволено скривилася.

— Забагато недобрих людей сюди зараз навідуються, мабуть, тебе виглядали, ось і пішла подалі від гріха. Та й самий час був трави, квіти різні, корінці корисні для зілля збирати… Спізнитися — і не буде в них сили… — помовчавши, запитала: — І навіщо це я тобі знадобилася?

— Хотів про зілля дізнатися.

— Зілля тобі знадобилося? Отакої! — здивовано похитала головою знахарка.

— Не мені. Ти ж знаєш про таке зілля, від якого люди сном забуваються?

— Я багато зілля знаю… — ухильно відповіла Мара.

— І про таке? — допитувався Чеслав.

— І про таке.

— А кому давала те зілля? — Чеслав весь подався вперед, тільки що не підхопившись із місця з нетерпіння. — Скажи, Маро!

Мара пройшлася печерою, хитро посміхаючись і цокаючи язиком.

— Про те тобі не скажу, хлопче. І не супся мені, розумнику! — махнула на нього рукою Мара. — То не тільки моя таємниця. Сюди багато хто ходить зі своїми турботами та з потаєними хворостями, і тілесними й душевними, і всі просять допомоги. І якщо в силах моїх — допомагаю. І не всім про чуже-таємне знати треба. Так, Мара вміє тримати язик на припоні, — стиснула губи знахарка.

— Та зрозумій, мені треба про те знати, Маро, — не відступав Чеслав.

— Навіщо тобі знати? — суворо запитала баба.

— Того дня, коли батька мого вбили, нас обпоїли зіллям… — випалив він. — З медом воно було, у глечику.

— Звідки знаєш? — різко, немов пазурами вчепилася, запитала знахарка.

— Одур на нас напав. Спали як мертві. І нічого в пам’яті не лишилося. — Очі Чеслава блиснули холодними іскрами, а долоні стислися в кулаки. — Я думаю, що той, хто зілля в глечик підсипав, той батька і життя позбавив.

— Уже й не знаю, що й сказати тобі… — стара задумливо пройшлася печерою й, підійшовши до вогнища, втупилася у вогонь, наче там намагалася знайти відповідь, відкрити Чеславові свої таємниці чи ні.

— Маро!..

У голосі Чеслава було стільки щирого благання, що жінка здригнулася.

— Нехай простять мене Великі і духи лісові… — прошептала вона. — Є таке зілля, що волю людську переломити може… І робила я те зілля кілька разів після зими, хоч і не хотіла. Та дуже вже просили… І те зілля не мало спричинити погибелі…

— Кому дала?.. — Чеслав підвівся зі свого місця.

Важко, немов кидаючи здорові камені, розставалася Мара зі своїми секретами:

— Зоряна, дочка Зимобора, прибігала… Руда, старого Сокола дівчисько, брала… Та й Голуба зробити просила…

— І Голуба?! Але навіщо?..

— Про те в них запитай. Я тобі й так сказала більше, ніж могла, — було зрозуміло, що знахарка більше нічого не розповість.

— І за те сердечно дякую, — вклонився Марі Чеслав.

Цієї ночі йому снилася вовчиця. Вона дивилася на нього своїми холодними очима, але тепер ці очі вже зовсім і не здавалися йому такими чужими й небезпечними. Навпаки, вони притягали його, хотіли щось сказати, про щось благали… Потім він знову падав у ту яму, звідки нещодавно вибрався і в якій залишилася вовчиця. Падав довго і з криком жаху, а тієї миті, коли мав був ударитися об її дно, прокинувся.

«Там же, у лігвищі, залишилися вовченята. Поздихають без матки, малі», — чомусь подумалося Чеславові.

Але він одразу відігнав від себе цю думку, згадавши, як зло скалилася на нього сіра тварюка. Звір є звір.

Та й чи про неї йому зараз думати? На нього влаштовують облави його родичі, самого женуть, немов звіра. Зимобор із дядьком Сбиславом задумали щось недобре, і, може, саме вони вкоротили віку його батькові. На нього полює чужинець, а може, і не тільки на нього. Адже він стріляв у Сокола. Та й Крива Леда, найімовірніше, — його рук справа. А хто ще? А чи не він і батька?.. І ось тепер Зоряна, Руда й Голуба… Вони брали зілля в Мари. Та й камінчики на галявині він знайшов від жіночого намиста… Від усього цього голова пішла обертом… Йому треба йти слідом!

Недалеко від селища Чеслав помітив дурника Вишату. Хлопець вештався серед кущів лісових ягід, зосереджено виглядаючи такі, що були близькі до спілості, і, зриваючи їх, відправляв до рота.

— Вишато! — тихо покликав Чеслав, вийшовши з-за куща.

Вишата, почувши своє ім’я серед лісових звуків, стрепенувся, а побачивши Чеслава, радісно засміявся.

— Вишата! Вишата тут!.. Ягоди смачні! Хочеш?.. — зірвавши кілька ягід із куща, дивак простяг їх Чеславові.

— Ні, Вишато, їж сам, — Чеслав озирнувся навколо, чи немає поруч ще кого.

Але, здається, вони тут із Вишатою були самі. Чеслав не був певен, що дивакуватий зможе виконати те, про що він його хотів попросити, однак зараз вибирати йому не доводилося. Випадок послав йому Вишату.