Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 33

— Та коли б знати чого! — Болеслава заговорила, ковтаючи слова від хвилювання й обурення. — Люди наче… показилися… Зимобор, Сбислав й інші… старійшини… за ворота без потреби… й охорони виходити всім заборонили…

— Але в чому ж моя провина? — не розумів Чеслав.

Щоб краще чути Болеславу, він подався вперед, продираючись крізь кущі, від хвилювання не звертаючи увагу на подряпини.

— Так Леду ж Криву начебто хто порішити хотів, — Болеслава, упоравшись із почуттями, почала розповідати: — Вона в лісі шастала, що вже там їй знадобилося — не знаю, тож стрілою в неї і стрельнули, а потім і ніж метнули. Та дуже вже прудкою баба виявилася: і від того, і від іншого вивернулася, Лісовик її не вхопить, болячку. І вона, недоумкувата, всім у городищі плескала язиком, що це ти її життя позбавити хотів. Що, мовляв, точно не бачила, але ти це, більше нікому. У, змія яка! Тьху! — Болеслава спересердя плюнула на землю. — Так вона й із хати своєї виходити після цього боялася. Але потім у вусі в неї стріляти стало, видно, Великі покарали за те, що наставляє слухавки свої цікаві на те, що її не стосується. Та так боліло, що сили терпіти не стало! От вона не стерпіла, видно, дуже її припекло, так припекло, що, незважаючи на страх, побігла по допомогу до Мари. І вже заборона їй волхва ні до чого, поганці! А там, каже, і зустріла тебе знову. Не знаю, що там уже було, та тільки влетіла вона в селище, як кобила загнана: очі повилазили, повітря ротом хапає, репетує як різана: «Убивають! Врятуйте, люди добрі, від убивці Чеслава!» І такі жахи про тебе говорити почала!.. Чур! Чур! Чур!.. Щоб язик її поганий відсох! Сидить тепер у хаті в себе, труситься…

— Але ж я їй нічого не зробив! — обурився Чеслав. — Тільки біля печери на стежці з нею зіткнувся…

— Та я ж… — Болеслава, забувши про обережність, знову готова була кинутися в кущ, але вчасно отямилася. — Та я ж усім так і кажу, що це не ти стріляв у неї, а Крива Леда бреше, як завжди. Та хто ж мене тепер слухає… І до дому тепер ніхто не йде, люди косяться… Ратибор ходить чорніший за хмару грозову… А тебе громадою зловити вирішили… Ой, що ж тепер із тобою буде, соколичку!.. — сльози знову полилися їй з очей. — А я ось хлібець свіженький тобі принесла. Схуд же як, дитиночко, — дістала вона зі дна козуба припасений і прихований хліб і поклала в траву.

Ошелешений розповіддю Болеслави, Чеслав відчув, що на нього немов колода величезна впала, притиснувши всією своєю непосильною вагою. Він навіть ледь не забув запитати її про те, що стосувалося смерті Велимира. Та все-таки згадав:

— Болеславо, скажи, ти пам’ятаєш, нам на те полювання, коли батька… Ти нам їжу збирала, і там глечик із медом був…

— Глечик?.. Який глечик?.. — не відразу зрозуміла хлопця Болеслава, так несподівано він заговорив про минуле.

— Ну, той, що ти на полювання дала… Хто-небудь міг у напій, що був у тім глечику, зілля якого підмішати?..

— Зілля в глечик?.. Нічого не розумію… — Болеслава щиро не могла второпати, про що йдеться.

Чеслав, почуваючи, що їхня розмова затяглася й зупинка Болеслави може стати вже підозрілою, почав квапити її з відповіддю:

— Болеславо, скажи скоріше: міг хтось у мед зілля підсипати?..

— Так якого ж зілля? Я тільки м’яти-холодку трошечки додала… А так… у домі… — Болеслава, нарешті втямила, що Чеслав запитує її про щось важливе для нього, чомусь пов’язане із тим фатальним полюванням, і від цього навіть сполотніла. — Та хто завгодно міг, поки мед настоювався… І якщо в домі нас не було, то й кожен із городища зайти міг…

Чеслав побачив, що за Болеславою, яка відстала, повернувся один із пастухів, і тому квапливо сказав:

— Іди, Болеславо, іди, не хвилюйтеся за мене. Мені ліс — що дім рідний.

— Сталося щось, Болеславо? — крикнув їй хлопчак.

Болеслава швиденько відійшла від куща вовчих ягід.

— За травкою невдало нахилилася, у спині й кольнуло… А ось із Лісом пошепталася, та й попустило. Спасибі тобі, панотче — духу лісовий!..

Коли череда й пастухи зникли з очей, Чеслав узяв залишений Болеславою у траві свіжоспечений хліб і з насолодою вдихнув його запах. Напевно, це був зараз найдорожчий для нього запах — пахощі його рідного дому…

Цієї ночі Чеслав чув, як вила вовчиця, тужачи за вбитим ним вовком. Він почув це протяжне, тужливе, схоже на стогін виття крізь сон і до світанку вже так і не зміг заснути. Щось усередині нього зачіпав цей плач вовчиці, немов натягав тятиву на луці, а відпустити разом зі стрілою не міг.

«Невже дух убитого й з’їденого мною тоді на Посвяті звіра озивається в мені? Недарма старі кажуть, що саме так і має бути…»

Зараз він погано пам’ятав, що відбувалося з ним після того, як він покуштував напій мудрості, змішаний із вовчою кров’ю, і те, що потім бачив у череві Вовка Вогненного й Змія-Велеса. Але все-таки якісь неясні спогади інколи виникали в його свідомості, а особливо спливали в снах. Та він не знав, не був упевнений, чи це тільки сни… І якщо сни, то про що повідати хочуть йому? А може, щось більше?..

«Видно, величезна сила була в тім напої, що пили ми з чаші мудрості… Певно, самі Великі таємницю зілля того повідали обраним!.. Зілля!.. Зілля!..»

Думки Чеслава одразу ж повернулися до смерті батька і сліду, яким він ішов, шукаючи вбивцю. Зустріч із Болеславою нічого не прояснила йому про той злощасний глечик, з якого вони пили дурман. Тепер він і сам розумів, що зілля в глечик міг покласти хто завгодно. І не від глечика слід треба було розплутувати, а від самого зілля. А щодо зілля найбільшою знахаркою була… Мара!

До неї й подався Чеслав, ледь відступила ніч. Дорога до печери знахарки від схованки юнака була неблизькою. І йти слід було оглядаючись, бо на самого Чеслава полював із невідомої причини чужинець.

Юнак, занурений у свої думки, не одразу звернув увагу на те, що ліс довкола нього якось незвичайно для свого щоденного метушливого життя притих, насторожився, немов звір у передчутті грози або небезпеки. Ця раптова неясна тривога вивела Чеслава із задуми. Зробивши ще кілька кроків, він зупинився… Начебто нічого, що могло б насторожити, не примітило його гостре око… Навколо все як зазвичай у зелених володіннях Лісу… Але звичка говорила йому про сховану погрозу, невидиму поки що очам, але розпізнавану якимсь незрозумілим самому йому чуттям…

Зненацька заметушилися птахи на всі боки від Чеслава, сповіщаючи про наближення чужого. Але'кого? Звіра чи людини? І чому з різних боків?

Чеслав зробив крок убік і сховався за стовбуром сосни. Він чекав… Його слух, нюх і зір напружилися до краю. І в цьому напруженому змаганні виграв слух. Він розрізнив шелест кроків по сухій підстилці лісу. І так рухатися могла тільки одна істота… Чеслав зрозумів: його оточували люди!.. Хто вони — свої або чужі? Втім, зараз для Чеслава, у його стані, це не мало великого значення. Йому потрібно було ховатися від усіх.

Переходячи від стовбура до стовбура, Чеслав потроху відступав, поки не відійшов на відстань, де його не могли помітити. Тоді він побіг…

І знову він за якусь мить відчув небезпеку попереду себе, але зупинитися в нього вже не вистачило часу. З-за дерева назустріч йому вискочив рудий Борислав і наставив натягнутий лук зі стрілою.

— Стій, Чеславе, по-доброму, а то стрельну! — закричав він.

Чеслав, практично не зупиняючись, зробив стрибок убік, упав на землю й, перекинувшись, став навпочіпки.

Такий несподіваний кульбіт допоміг уникнути стріли. Борислав промахнувся. Чеслав стрімко стрибнув на кривдника й повалив його на землю.

Йому не раз у своєму житті доводилося битися з Бориславом, захищаючи себе й даючи відсіч за заподіяні образи. У Борислава до Чеслава із самого дитинства була якась часом прихована, але часто й очевидна заздрість до удач і спритності в полюванні, ревнощі до уваги дівок, а ще більше до того, що хлопці дозволяли йому верховодити. І, як і раніше, суперники за лідерство у ватазі кинулися в гарячу сутичку й почали від душі давати один одному стусанів. Борислав був сильний суперник: хоч і худий, але жилавий. І впоратися з ним було не просто. Але, як і раніше, Чеслав виявився сильнішим і спритнішим. Він підім’яв під себе Борислава, який люто опирався, і, б’ючи, примовляв: