Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 11

— Вистачило, — глухо відповів Чеслав.

— Не думаю, щоб Буревой так просто погодився зі зникненням дочки, — міркував уголос Велимир. — Шукати буде. А може, ті чужинці, що круг нашого городища тупцювали і про яких Сокіл казав, і були його людьми?

— Я обережний був…

— Обережний! Обережний!.. — передражнив сина Велимир. — Досить товкмачити про свою обережність. Дивись, куди вона тебе привела!..

Але Чеслава це не збентежило:

— Сокіл казав, що не бачив свіжих слідів. Пішли чужі, — йому самому хотілося вірити в це. — А дівок і раніше зазвичай крали.

— Крали… — думаючи про щось своє, повторив уже тихіше Велимир. — Бачу, люба вона тобі, Чеславе…

— Люба…

— …Як батько можу зрозуміти тебе, але як відповідальний за весь Рід наш не можу допустити такої сваволі. Не за законами це нашими, не по правді… — так само спокійно продовжував Велимир. — І проти предків наших я не піду, і тобі не дам цього зробити.

Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку — стримано та поважно:

— Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!

— Сміливий?! — вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: — Виконаєш волю мою й Роду нашого!

— Але й свою не дам зашморгом задушити!

— Щеня! Батька ослухатися здумав?!! — заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. — Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?

Рука у Велимира була ой яка важка! Чеслав, стримуючи мимовільні сльози, відступив на крок. У ньому кипіли злість, образа й потоптана гордість. Скуйовджений, злий, з палаючим вухом, він був схожий на молодого задерикуватого півня. Якби перед ним був не його батько, а будь-хто інший, він неодмінно кинувся б у бійку й помстився за гірку образу.

— Роби, батьку, що хочеш, але вона однаково моєю буде! — викрикнув юнак.

— Не буде!

— Подивимося! — розвернувшись, Чеслав прожогом метнувся геть.

Цієї миті на березі з’явився Ратибор. З подивом дивлячись на брата, що тікає, і на не остиглого ще після сварки батька, запитав:

— Що це з ним, батьку?

— Дурість в голову б’є. Через дівку біситься. Але нічого — попустить. А не попустить — обламаю непокірливого!

Неждана вперше у своєму житті спала в чужому домі, якщо, звичайно, не брати до уваги печеру Мари, схожу більше на кам’яний мішок. Поруч борсалася уві сні Голуба. Хоча дівчата дуже насторожено поставилися одна до одної, спати їм довелося на одному лежаку. Окрім них, у домі лишилися спати також Велимир із Болеславою. А Ратибор і Чеслав, сказавши, що в хаті задушливо, пішли на сінник.

Незважаючи на глуху ніч, до Неждани сон не йшов. Відусюди чулися чужі звуки й шерехи, подихи незнайомих людей. Але не це непокоїло дівчину. Думки, неначе мурахи в мурашнику, бігали, метушилися в її голові, не відпускаючи в сон. Неждана думала про те, що з нею сталося, що чекає попереду, і про Чеслава, який утовкмачив собі в голову, що вона повинна бути його. Його?! Вона не звикла, щоб хтось так грубо нав’язував їй свою волю й розпоряджався нею.

Батьки, хоч і не дозволяли їй надто пустувати, але і в шорах дочки не тримали. Скільки того віку дівочого? І старший брат В’ячко часто балував, намагаючись потішити любу сестричку, радо виконуючи всі її забаганки. То білченя зловить для неї в лісі, то птаха-співуху, то каменів різнобарвних десь розшукає, то лисицю-красуню на хутро їй до зими добуде. А вже якщо хто скривдить сестру, тому спуску й пощади не було. Чимало боків В’ячко пом’яв, а ще більше жаб у штани накидав її кривдникам для більшого сорому.

Коли Неждана підросла, хлопці з їхнього городища, та й із сусідніх хуторів намагалися наперебій привернути її увагу. Хто молодецтвом та вправністю на грищах, хто розмовами приємними, а хто піснею хвацькою. І навіть якщо жартували й підсміювалися з неї, то робили це з осторогою та повагою до дочки голови роду. Та Неждана й сама могла присадити зухвальця на місце.

І раптом того нещасливого дня все її життя перевернулося, як хиткий човник на їхньому озері, і каменем стало падати в мутний вир. Якийсь зайда бурею налетів на неї й, зв’язавши, притяг сюди. Звичайно, вона знала: у городищі траплялося, що дівчат викрадали, кого за згодою, якщо родичі були проти нареченого, а кого й без згоди. Але щоб таке могло статися з нею, Неждані й на думку ніколи не спадало. І от треба ж — трапилося! І навіщо тільки вона сама ходила на озеро?!

Побачивши незнайомця в заростях, вона спершу дуже здивувалася, а коли він кинувся на неї, то радше обурилася з його нахабства, ніж злякалася. І тільки зв’язана та завезена невідомо куди, вона злякалася по-справжньому й аж заціпеніла. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею, а в якомусь жахливому сні. Ще більшого страху вона зазнала, коли зрозуміла, що цей нелюд збирається взяти її. Вона готова була пручатися, опиратися проти цього чудовиська з останніх сил. Але в нього сили виявилося набагато більше. А в неї залишилися тільки злість, ненависть, розпач і сльози. Вона боялася зайвий раз глянути на свого викрадача, аби не привернути його увагу. І тільки переконавшись, що він не збирається брати її силою, дівчина змогла роздивитися, що він не такий огидний і страшний, як здався їй тієї першої миті. Ні, цей харциз виявився не відразний, а навіть зовсім навпаки… Але як же вона його ненавидить! Хоча… вже не так сильно, як спершу.

Раптом Неждана почула, як рипнули двері. У чорному отворі мигнула біла тінь. Там хтось був!.. Невже це її мучитель?..

Поряд легко підхопилася з ложа Голуба, наче й не вона щойно дивилася найсолодший сон, і, швидко, майже безшумно пробігши до дверей, зникла за ними.

«Вона не спала, а прикидалася!.. Але навіщо?..» — здивувалася своєму відкриттю Неждана.

Чеслав теж не спав. Події останніх днів одна за одною проходили перед ним. Коли він затівав викрадення Неждани, йому здавалося все таким ясним і простим. Добувати собі дружину таким чином було зовсім не новиною у їхньому племені. Ту обставину, що дівчина належала до ворожого роду, він не вважав великою перепоною. Вона всього лише жінка, а ворогувати з жінками Чеслав уважав нерозумним і недоцільним. Та й як він міг відчувати ворожість до цієї дикої кішки, коли його тягло до неї, як до заборонених ласощів. І нічого вдіяти із собою він не міг. А викравши в недругів таку красуню, хіба він не виявив їм свого презирства? Він поважав і шанував батька, як і належало синові, але погодитися з ним щодо Неждани не хотів, та й не міг. Дуже вже зачепила його ця чужинка. Та й сам батько вчив його з дитинства, що потрібно домагатися свого, а інакше який із нього буде чоловік?

У місячному світлі з’явилася чиясь тінь. Зашаруділо сіно, і поруч опинився Ратибор. Як видно, йому теж було не до сну.

— Ти де був? — запитав брата Чеслав.

— Тьху на тебе, злякав. Я думав, ти спиш.

— Домовик мій сон потяг. А ти?

— Сторожу ходив дивився, щоб не заснули, — вмощуючись зручніше, відповів Ратибор.

— Брешеш, мабуть, до дівок бігав.

— Зараз як дам у вухо, відразу повіриш.

— До Голуби…

— Не з твоїм розумом поради давати.

— Хочеш, я з нею більше не буду? Я ж бачу: люба вона тобі. Та й Голуба на тебе, як на сонечко, дивиться.

Ратибор сердито закрутився на сіні.

— Дарма. Батько своє слово сказав. Чув? Женить мене! Після Посвяти поїдемо по городищах дівок дивитися.

— А ти на своєму стій.

— Вистачить у родині одного дурнуватого. Думаєш, притяг із лісу дівку, то по-твоєму буде? Батько про Рід думає, про те, щоб союз кріпити із сусідами. Хто така Голуба? Дочка бранки. Або твоя любка? Чужинка! Пуття від них? Примха! А батькові краще знати, як для Роду більше користі буде.

— А для тебе?

— Спи, упиряко! — відвернувся від брата Ратибор.