Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 5

— Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? — ніби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич.

— Да. Тут понаписувано. Ще краще, ніж у нас.

— Понаписувано, — зітхнув Мірошниченко. — А із злиднів, дивись, чи не скоріше за нас івчанці виб'ються.

— Чому так думаєш?

— Дружний народ. Славну історію має село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому році? Івчанці. Партизанів хто тепер найбільше дав? Знову ж таки вони. І за роботу так візьмуться, аж гай шумітиме… Довіку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Щойно про революцію почули. Увечері в Івчанці відбулися загальні збори місцевої організації РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь — старі або малі. Тільки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика коливається. А резолюцію яку тоді ухвалили: «Незважаючи на те, що в нас залишились каліки, діди та баби, ворогам революції не ходити на нашій землі. Озброїмось косами, вилами, мітлами і зметемо їх з лиця землі. Висловлюємо повну готовність стояти до останньої краплі крові за Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів». І як стоять! Ех, Тимофію, що за люди це! В минулому році, коли ми з петлюрівцями билися… — Та не довелося Мірошниченкові доказати, свого оповідання. З прибережних кущів тяжкуватою похідкою вийшов Іван Тимофійович Бондар і, не здоровкаючись, заклопотано промовив:

— Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повіту приїхали.

— Не чув, чого? — стурбовано запитав, ідучи за гвинтівкою.

— Не чув. Та, видно, знову діло в бандитизм впирається. Прямо нема тобі ну ніякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то біс, грім би їх на битій дорозі навіки прибив. І доки вже ми будемо мучитись?

Сумовиті очі Тимофія звузились, заясніли глибокою людяною усмішкою:

— Пакуль ворогів не доконаємо, — навіть інтонацію червоноармійця перехопив.

Свирид Яковлевич розреготався і вдарив Тимофія по плечу.

— Ай ловко ти… Хто прибув до нас? — звернувся до Бондаря.

— Анастас Донелайтіс. Виходить, діло серйозне.

— Анастас приїхав? Да, він спроста не прилетить.

— А я ж про що кажу?

Анастас Донелайтіс працював завідувачем повітземвідділу. В 1919 році, коли Литовська радянська республіка була задушена Антантою і кайзерівським чоботом, поранений Анастас з групою комуністів пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь відмовився навідріз, і тоді Військовий революційний комітет послав його на південь на чолі продзагону, що складався виключно з балтійських матросів. Знову поранення, потім чернігівські ліси, боротьба з петлюрівцями, рейд в щорсівських лавах аж до Вінниці і ще одна рана.

На Поділлі довелося довго відлежуватися — розкрилися погано загоєні рубці, занили, заскрипіли пробуравлені кості. Сяк-так підлікувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю і, стараючись, щоб похідка була рівна, попрямував до секретаріату. Але в губпарткомі йому зразу зіпсували настрій:

— На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо — хворий.

— Так що ж, в соцзабез, може, накажете піти? — уїдливо запитав, але його інтонації не помітили і серйозно відповіли:

— Можна, робота підходяща.

Всі його зусилля, образи, доводи, прохання і навіть хитрощі розбивались об незаперечне рішення:

— Не пошлемо.

Нарешті вдалося вирвати іншу посаду: стати завідувачем повітземвідділу. А через те що зараз в районі активно оперували петлюрівські і шепелівські недобитки, то Анастас майже цілі дні не злазив з сідла, і його невелику, підібрану як в кібця постать знали усі прибузькі села, знали його веселе і полум'яне слово під час розподілу землі.

І ніхто не знав, як боліло серце юного комуніста за своєю рідною Литвою, де залишились батьки, наречена і перші струмки молодої крові. Розподіляючи землю десь понад Бугом, він мріяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Німаном.

— А це де дістав? — тільки тепер Мірошниченко побачив у Бондаря втинок.

— Червоноармійці одного бандита біля діброви втихомирили. Насилу випросив, щоб мені дали цю пукалку, — завзята розумна усмішка затрепетала на повних устах Бондаря.

— І не побоявся без дозволу брати?

— Для захисту своєї радянської влади дозвіл не береться, — серйозно і твердо відповів. — Ходімо, Свириде.

— Будь здоров, Тимофію. Вдосвіта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитрові скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотілося вперше пройтися за плугом на своїй землі, — непідроблений жаль пом'якшив суворі риси впертого обличчя. — Пішли, Іване.

— Пішли, — і Бондар великими кроками плече в плече іде поруч з Мірошниченком. Обоє вони широкоплечі, кремезні, неначе рідні брати.

Поміж розпухлою і чорною від негоди стернею аж до самого села тріпотіла осіння стежка. Городами дійшли до школи і зразу ж зустрілися з Анастасом. Він сидів верхи на неспокійному, з злостивим оскалом жеребці, щось жваво говорив до комітетчиків і кількох червоноармійців, що саме порались посеред вулиці біля трьохдюймової німецької гармати.

— Мірошниченко! Здоров! Вітаю, вітаю! — скочив з коня і, накульгуючи, підійшов до Свирида Яковлевича. — Ти великий винахідник, — показав рукою на гармату.

— Годиться? — з надією подивився в зелені очі Анастаса.

— Годиться! Кругом оглянув! — бліде худорляве обличчя, покраплене кількома зернинами ластовиння, сміялось по-дитячи щедро і ясно.

— Оце добре! — полегшено зітхнув Мірошниченко. — Все-таки гармата!

В 1918 році німці, утікаючи, покинули серед шляху тулуб несправної гармати. І от Мірошниченко вирішив використати її в боротьбі з бандитами. В стельмашні він поставив її на дерев'яний хід, а ковалі довго помарудились біля замка, в якому не було ролика, що відтягує ударний механізм, потім до замка уміло приклепали чималу залізяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударі довбнею по залізяці бойок розіб'є капсуль і снаряд полетить на ворогів.

Винахід і радував і лякав його.

«А що коли нічого з цього не вийде?..»

Смерком комітетчики і червоноармійці уже були на леваді. Анастас звідкись дізнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли із барських лісів на з'єднання з Гальчевським, і зразу ж метнувся перепинити бандитів.

Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свіжозораною вогкою землею.

— Сьогодні наші орали, — сказав Мірошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату.

Густіла темінь.

На обрій опускалася хмара, гасячи багряні потоки.

І враз шматок хмари неначе заворушився, обірвався і полетів до села.

— Розвертайсь! — гукнув Анастас до гарматників.

Коні круто описали дугу, і жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захід. Червоноармійці і комітетчики розсипалися по ріллі.

З-під хмари на конях летіли бандити. Все міцніше двиготіла дорога, підносячи вгору два крила пилу і низький стогін.

Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мірошниченко обома руками схопив довбню, подався назад і вдарив по залізяці. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загриміло, і земля, неначе хворий на малярію, затрепетала, забилася у дрожі. Кудлатий кривавий стовп землі злетів перед бандитами.

— Так їх! — завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З гвинтового отвору гірким перегаром ударив дим, та його тугі звитки зразу ж спинив новий снаряд.

— Так їх! — знову вдарив довбнею Мірошниченко — і затремтіла нива.

Зграєю гайвороння бандити позлітали з коней і опустились на ріллю. Понад самою землею заблимали нерівні вогники. З утинків вони виривались більшими, тривожнішими для ока сполохами, але насправді на віддалі були більш безпечні, аніж дрібні гвинтівочні сполохи. Іван Тимофійович це добре знав і, втиснувшись важким тілом у борозенку, неквапно бив з гвинтівки на невеличкі світлячки.

Свій відтинок він уже встиг віддати менш досвідченому стрільцеві Степанові Кушніру, що лежав поруч у другій борозенці і немилосердно лаявся після кожного пострілу: куцак сильною віддачею мало не виривав чоловіка із землі.