Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 319

— Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети — і на вогонь? — довірливо запитала тітка Марина. — Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо…

— Ет, сільська наївність! — безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: — І яку тут придумати резолюцію?..

Розділ дев'ятий

Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною — вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.

А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.

Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:

— Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!

— І багато її? — завмираю од радості.

— В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!

— Оце п'єса! — тішуся я.

А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, — такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, — він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.

Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:

— А стрілянина є в них?

— Є, і навіть багато!

— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині…

Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, — сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

— Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, — несе йому посмішку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:

— Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.

Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?

— Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? — прядучи пряжу, допитується мати.

— Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, — тато знову зиркнув на мене. — Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!

Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

— І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.

— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?

— Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?

— Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю — посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?

— Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.

Мати враз накрила батька мокрим рядном:

— Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.

— Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.

— Тату, і справді вчителька сказала, що… того, поставлять? — забринів надією мій голос.

— Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас із мамою в тіятри?

— Ой таточку!.. — Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.

— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справді з нас щось буде?

А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

— О, і ви знаєте, — скривився я.

— Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?

Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:

— Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?

— Як це — роздобути? — недовірливо косує на нього батько. — У воді чи в крамниці?

— На дурничку! У воді з-під криги.

— Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? — підсміюється тато.

— Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає — на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.

— Скільки ж береш із собою мішків?

— Чотири і торбу про запас, — не моргнувши оком, відповів дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

— Чого ж так мало?

— Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо — на сани вкинемо, — навіть не посміхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?

— Можна й поїхати, — погодився тато. — Готуй, жінко, мішки!

— І на рибу, і на в'юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.

«Що там у тебе?»

«Ой, подивись на долівку, — аж тіпається вона, — хтось вужів повну хату напустив!»

Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, — чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.

Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

— Тату, візьміть і мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово «Щедрова» бринить мені казкою.

— Обійдемось без тебе, — відмахнувся тато рукою.

— Візьміть, таточку.

— Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.

— А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

— Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

— Хай привчається до всякого ділечка.