Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 315

— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.

А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.

— От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

— Бог Адама теж виліпив з глини, — вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.

— Спасибі вам за радість, — подякував гончареві дядько Стратон.

— І справді ви маєте хоч краплину радості? — подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.

— Про що й казати, — аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. — І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?

Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:

— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.

— Не знаєте ви ціни своїм рукам.

— Найшовся такий, що склав їм ціну, — зажурився гончар.

— Що ж воно трапилось?

— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнівався дядько Себастіян.

— А хто інший? Своячок!

— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастіян.

— Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?

— Ви йому про це казали?

— І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.

— І ніхто не рятував вас?

— Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.

— Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.

Гості й батько насипались на нього:

— Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!

— Нащо він тобі на святий вечір здався!

— Я комусь зроблю його грішним!

— Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнівався батько.

— На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.

— Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?

— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, — йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.

З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

— І що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.

— Що я скажу? — обізвався дядько Стратон. — Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.

— А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.

— А він живе для лінії! — засміявся Федоренко.

— Лінії! — перекривив Себастіянів батько. — Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?

Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.

Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.

— І вас отак сюди привезли в гості, як мене? — звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою — живіт.

Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:

— От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!

— А тобі в місті? — запитав дядько Стратон.

— Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, — говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.

— Ти наче втікати збираєшся? — питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.

— Тікати? — дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. — Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? — красномовно поторгав рукою кишеню.

— Повертай до хати! Поговорим про святешне, — похмуро каже голова комнезаму.

— Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?

— Лиха година возила б тебе!

— Е, це вже випад! — підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. — Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: «Геть партизанщину і махновську анархію!»?

— Яку анархію?! — скипів дядько Себастіян.

— Ну, оту, не зовсім культурну.

В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:

— Виходить, дорвався до влади?

На це Юхрим, як по писаному, відповів:

— Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі: «Оратор подробно остановился…»? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на це дивишся?

— Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.

— Чекай, коли маєш час, — знизав плечима і позлішав Юхрим. — Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.

— Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?

— Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають! — безжурно відповів Юхрим. — А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.

— З м'ясом?

— Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.

— Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! — придушив гнів дядько Себастіян.

Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:

— Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.

— Побачимо!

Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:

— Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.

— І таки може, — погодився Себастіянів батько. — Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.

— Ти впізнаєш цього чоловіка? — насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.

Юхрим споважнів:

— Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.