Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 310

— Як воно, мамо?

— Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.

— Таки справді менша.

— То я підріжу більшу.

— Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.

— Розтягуй, як не маєш іншої роботи.

Доки мати готувала королівське снідання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.

В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:

— Прямо як городське!

— А чого ж, — запишався я, поправляючи меншу половину.

— Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?

— Піду.

— Е?

— Хіба воно мене родило?

— Не побоїшся замастити?

— Пусте, — кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. — Ти прийдеш на леваду?

— А даси ковзани?

— Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!

— І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, — в'їла Люба і кинулась до дівчат.

Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, — ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.

Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?

На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.

Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.

«Здоров, шибенику!» — в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід — і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!

А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість — витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!

— Михайлику, Михайлику, го-ов! — наспівне обізвався біля верб Любин голос.

Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.

— Іч, яка ти сьогодні!

— Яка? — радіє, грає очима і соромиться дівчинка.

— Святешна.

— Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? — І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.

Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.

— Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.

— У цій? — одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.

— У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.

— А як тепер тітчин дядько?

— Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?

— Тільки не впади.

На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:

— Хіба обійдешся без цього?

Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.

— Ти б їх мотузочком спутала, — вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.

— Ти чого? — здивувалася дівчинка.

— У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.

— Хі-хі-хі, — злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. — Втішився, пустомолот!

— Чого це я пустомолот?

— А чого видумав таке?

— Хіба я винен, що в тебе язик чорний?

— Це ми сьогодні їли парені чорниці, — І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?

— Поїдемо далі, — з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.

— Можна й далі.

Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця… Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?

Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.

— Михайлику, а тут не страшно? — підбігла захекана і розчервоніла Люба.

— Чого тобі страшно?

— Тут вода зовсім жива. От бачиш, як вона дихає? Ходімо звідси.

— Нічого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.

— Я трохи далі!

— Дрижаки позичаєш?

— Що не кажи, а страшнувато!

Люба стала на ковзани подалі від течії, я взяв її за руки і, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтіч, то зупинявся і вчив, як треба триматися, а далі знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось мені: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. Вітер ловив мене, а я його, і дарма що на очі набігали сльози, — в очах було повно завзяття.

— Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! — захоплено сказала Люба і аж затанцювала на льоду, і затанцювали її червоні квіти.

А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків.

І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетів з річки і, сам не знаю як, опинився на березі біля верби.

З моєї свитини і, головне, з галіфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотіла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан.

Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку.

— Ой Михайлику, ти не втопився? — підбігла до мене перелякана Люба. З її щічок зникла смаглявість, а оченята зовсім округлились.

— Та, здається, не втопився, — спробував ще бадьоритися, але з цього нічого не виходило.

— Зараз же скидай чоботи! — наказала Люба.

Я слухняно сів на погорблене коренище верби, що пробилося з-під снігу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.

— Побіжімо до нас, це городами зовсім недалеко. І твої батьки не дізнаються.

А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався: