Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 305

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.

І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

— А хто це на дурничку причепився до саней?! — гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.

— Хі-хі-хі, — озивається придушений сміх.

— Ану, покажися — побачимо, кого веземо! — грізніє мій голос.

— Це я, — підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.

— Отак весело?

— Таки весело! — аж пританцьовує Люба позаду санчат.

— Сльота!

— Від сльоти чую, — нічутінку не ображається дівчина.

— Звідки ж ти взялася?

— З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.

— Викрав?

— Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди… Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.

— Теж мені вага, — зневажливо кривлю губи. — Скільки вас на фунт іде?

— І не задавайся! — підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.

— Краще сідай — підвезу!

— Тобі ж тяжко буде.

— Комарем більше, комарем менше — все одно.

Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила — що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох — я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні — це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, — і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.

Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.

— Що він тільки подумає про нас? — сполохано запитала мене.

— Та доброго не подумає, — погодився я, і ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тіні, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:

— Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір.

— Якось і заверну. А кізочка у вас і тепер живе?

— Живе, бо куди ж їй з перебитою ніжкою? І сірі куріпки у нас є. Їх дуже хотів купити дядько Сергій. Йому, скаженому, хотілося вкинути їх у суп. А мама не продала, — хай собі живуть! І принеси мені щось читати, а я тобі яблук дам. У нас навіть тіролька французька є, щічки у неї червоні, прямо, як у дівчини.

— Як у тебе?

— У мене ж смагляві… У-у-у, противний, — уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.

— Це ж я пожартував.

— Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.

— Це ви такі, певне, від природи, — посміхнулася Люба. — Іди здоров.

І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.

— Доклешняв? — насмішкувато запитав батько.

— Та якось дотарганився, — поважно відповів я. — На вітряку завізно було.

— За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?

— Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, — посміхнулася мати.

— Або на ковзанках чоботи дірявив, — додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.

— Ще дитя воно, — заступилася мати, — та все одно вже маємо помічника.

— Авжеж! — насмішкувато погодився батько, із розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподіванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крізь коване гілля ясенів наближаються найкращі зорі мого дитинства і притишений спів отих далеких лебедів, що назавжди залетіли в мої сни і життя.

Розділ шостий

Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобітки під голови, але й не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.

Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підкивки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою:

— У тебе, шибенику, й залізо не заіржавіє, — націлював на підківки і очі, й товстуваті губи: одну — з цурпалками вусів, а другу — з вм'ятинкою.

По них я безпомилково догадувався, який настрій у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:

— Хіба тепер залізо?

Від цих слів батькова вм'ятинка здригалася, брала «соб», а самого батька з чобітьми в руках починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася матір, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх…

Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих років, коли крізь руїни, нестатки й шкварчання різних та всяких непереможно пробивалося нове. Тоді деяка немудра продукція, що скупо доходила до села, ніяк не могла викликати захоплення, і її по-різному гудили чи лаяли — все залежало від характеру і ставлення огудця до того, що звалося «таке врем'я».

І от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тітка, вибираючи вальок білої глини, зневажливо прорекла:

— Хіба тепер глина? От колись, за царя, була глина…

І ці темні слова тітки, якій навіть теперішня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупців і пішли гуляти по Україні милій, вибиваючи посміх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докір парубкам, а його й присадять насмішкою:

— Хіба тепер парубки? От колись були парубки…

Оцей жарт і мене кілька разів рятував од капосного знаряддя, яке в нас і після революції звалося ремінцем…

Сьогодні батько теж отак узяв чоботята — за полотняні вуха, що мені захотілося чимсь захистити свої вуха. Тато піднімає чоботи до сліпака і перед оглядинами косує на мене:

— То як воно?

— Буває гірше, — невпевнено відповідаю і хочу перевести мову на трохи безпечнішу стежку: — Тату, а на Філіппінських островах буває зима?

Ох, як би добре було, аби тато згадав ті країни, де побував на крейсері «Жемчуг», і забув про мої чоботята!

— А тобі нащо це?

— Інтересно.

— Чи не думаєш і туди на ковзанку забратись?

— О, мені й наших вистачить.

— На Філіппінах нема зими і ковзанок нема. Ще якесь запитання з географії задаси? — Тато одразу розгадав мої хитрощі, і в мене покваснішало на душі.

Мати ж мовчки пряла свою пряжу — красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? А звідки чекати собі допомоги? Оці капосні чоботята не раз і не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі.

— Таки протер! — дивується батько, назбирує в міжбрів'я гнів і точнісінько повторює те, що завжди чую у таких випадках: — У тебе й залізо не заіржавіє!