Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 295

«Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? — у думках запитав я дерева і сам відповів: — Літа мені виїли серцевину і душу».

І питання, і відповідь мені дуже сподобались, я хотів було запишатись, але передумав — це, певне, десь таке вичитав.

— Михайлику, сюди лізь!

Я увійшов у дупло, мов у комірчину. Тут було темно і майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку і трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грім, дуб заскрипів усіма своїми кісточками, і лісовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:

— Правда ж, тут не так лячно?

— Авжеж, — відповів я, зовсім забувши, як небезпечно в грозу сусідувати з великим деревом. Воно скрипіло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зітлілої серцевини.

— Михайлику, може, ти казку розкажеш?

— Та від неї тобі ще страшніше буде.

— І це правда, — зітхнула дівчинка, притихла на якийсь час і раптом перелякано ойкнула.

— Ти чого?

— Ой Михайлику, я зовсім забула за куріпку! Що тепер буде з нею, з її дітками?

— А що має бути з ними?

— Ти нічого не знаєш! У неї тільки-тільки вивелись дітки, вони зовсім безпорадні. Це ж вода потопить усіх. Біжімо рятувати їх. Все одно мокрішими, чим є, не будемо. — І Люба першою вискочила з дупла, зіщулилась, глянула поверх дерев і полегшено зітхнула: — О, вже небо вивиднюється. Біжімо.

— І що це в тебе за куріпка?

— Я її на узліссі в заростях терну побачила, коли вона саме сиділа на яєчках. І я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її діток.

Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.

Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним узке стояли поколошкані зливою жита й пшениці.

— Обережно, Михайлику, — тут подряпатись можна, — розводячи обома руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.

— Що там у тебе?

— Ось подивись, — дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. — І що мені робити з тобою? — жалісно запитала його.

Але пташеня і не поворухнулося.

— Замерзло, охляло, — пояснила дівчинка і обережно поклала свою знахідку в пазуху. — Ось іще одненьке!

Я теж нахилився до трави і побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. В руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.

— А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? — запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.

— Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.

— А як вона не прийде?

— То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. — Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: — Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!

Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.

Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.

— На волю просяться. Що мені робити з вами? — Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.

— Красунечко моя, — тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.

Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:

— Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.

І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.

Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.

Люба засміялась:

— Михайлику, ходімо собі до веселки.

— А чого ж, це нам по дорозі, — кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.

— Михайлику, а куди веселка дівається взимку?

— Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.

— Ой, тримайте мене, бо впаду, — захиталася Люба від сміху. — Ти довго думав, поки таке зморозив?

— Ні, це я не думавши.

— Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?

— Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, — спохмурнів я.

— То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.

Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.

— Ой, мені страшної — зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.

Я нічим не міг утішити дівчинку, — мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві — кізочка була матір'ю.

— Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! — боляче і гнівно скрикнула Люба.

Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:

— М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини — приходь на вечерю до нас, заманеться солонини — через місяць заглянь. Я не скупар, — розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.

— Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому…

Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:

— Ти що варнякаєш?!

— Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

— Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! — Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. — Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

— Не треба мені ваших грошей!

— Треба, треба. Хіба ж я не знаю? — і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. — Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

— Хай він пропаде вам! — дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

— От забісована порода! — вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.

Розділ третій

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: «Спать підем, спать підем…»