Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 284

Вдома батько здивувався успіхами свого отряхи, заховав у підрізані вуса посмішку й сказав:

— Коли так, то хай буде не гірше… Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:

— Що тільки буде з цієї дитини?

А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.

Цієї зими в нашому селі вперше заговорили про «тіатри». Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли різні. Одні казали, що «тіатри» — це якесь інтересне з переодяганнями лицедійство, другі — ет, більшовицька вигадка, треті — «люзіон», де пускають в очі і ману, і туман, четверті — витівка самого нечистого, бо на сцені в темряві, буває, з'являються русалки, а інколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навіть чув, що одна п'єса так і називалась «Сатана в бочці».

Дядько ж Микола пояснив, що «тіатр» — стояща штука, бо там показують гарних жіночок у коротеньких спідницях. А через те, що в нас тоді носили спідниці до п'ят, дядькові Миколі одразу ж перепало за безсовісність од тітки Ликерії. На це дядько відповів по-французьки:

— Прошу, мадам Ликеріє, пардону.

І «мадам Ликерія», кинувши рогачі, затрусилась од сміху.

Кілька днів у селі тільки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольці почали для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудре мали виходити старосвітські широченні штани. Цю позичку комсомольці називали реквізитом, а хтось із багачів пустив поголос, що це — реквізиція. І деякі налякані жінки метнулись одбирати свої спідниці, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.

Для мене тоді слово «театр» бриніло і привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт? Але тоді цього не трапилось… Це сталося значно пізніше…

Отож село по-всякому, але з нетерпінням чекало вистави. І ось одного дня на стінах сільради, комнезаму, споживчого товариства і школи закрасувалися такі оголошення:

Прочитавши таке, я спочатку зрадів, а потім скис: за що ж його купити квитка. Надіючись тільки на «а може», я підійшов до матері, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура виліз, а далі почала глузувати:)

— Дивіться, наш парубок театру захотів! Ще, чого доброго, і артистом захоче стати.

— Ні, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не піду, — заспокоїв матір. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте мені пашні?

— А потім що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, і отак згадувати тіатри? Он муки в нас лишилось тільки на два-три заміси. Що ти на це скажеш?

Далі мені вже нічого не хотілось казати. Виждавши, коли мати пішла на село, я вскочив у клуню і почав нишпорити на вишках, надіючись десь знайти потаємне куряче кубельце. Та мої розшуки нічого не дали: на курячих гніздах лежали одні бовтуни.

І все ж таки увечері я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхід до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, і дві величезні макітри для яєць. Щасливці за натуру одержували в касира червоні з печатками папірці й гордо йшли в школу, а нещасливці, наче бджоли вічко, обсіли шкільні східці. Одні з них, такі, як я, надіялись, що, може, пофортунить проскочити під столом касира, а другі — хоч заглянути у вікна, коли почнеться дивоглядія.

Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира він гукнув нещасливцям:

— Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!

— Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усіх веснянкуватий Омелько.

— Неси! — наказав Гуменюк.

— А може, й сіна треба в театр? — обізвався я.

— Ні, поки що обійдемося без сіна, — підрізав секретар мою останню надію чесно ввійти в театр.

Я тільки тяжко зітхнув: коли б знаття, що театр ніяк не може обійтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.

Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярів, що юрмилися на східцях, і, висяваючи, як іскрами, всіма веснянками, радісно гримав:

— Та не товчіться, наче в мішку, — дайте дорогу в тіатри! Він зник у дверях, а я усе зазирав і зазирав під стіл, чекаючи, коли ж ноги касира так відсунуться, щоб можна було проскочити поміж ними і ніжкою стола. І от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макітру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кінець столу. А я, затаївши подих, югнув під стіл і, наче ящірка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогін мені якесь одоробало гукнуло: «Тримайте його!» Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей і… з розгону наскочив на височенного, в червонім кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а мені гірко. Хіба ж я знав, що і на других дверях пантрують «зайців»?

— Ти звідки такий вискіпався? — підхопивши мене під боки, запитав парубок.

— Он звідти, — невиразно промовив я. — Пустіть мене, дядьку, в театр.

— Чого захотів! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!

— Я вже знаю, де вони зимують… — жалісно заскімлив, бо не раз про це чув од дорослих.

— А куди Макар телят ганяє теж знаєш? — уже з цікавістю покосував на мене парубок.

— І це знаю, — бадьоріше відповів я.

— Ну, а де роги козам правлять?

— Теж знаю.

— А по чому фунт лиха?

— Це як на якому ярмарку, — посмілішав я. Моя відповідь сподобалась любителю приказок, він засміявся і ще запитав:

— А чого ж ти не знаєш?

— Не знаю, що таке тіатри. Пустіть мене побачити.

— І ч, який планетний — чого захотів!? Я зараз як втру тобі часнику, то надовго забудеш про театри, — і парубок повів мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями.

Я не сказав би, що це були найкращі хвилини в моєму житті. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я під пильним наглядом опинився біля самого касира: назустріч мені з приступців розгонисте ішов дядько Себастіян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крізь землю, щоки мої запалали, а під повіками защеміли сльози.

Ставши трохи осторонь, похнюпився і дивлюся не на дядька Себастіяна, а на чоботи, надіючись тільки на чудо: може, увійшовши з темені, голова комнезаму не пізнає мене.

— Ти що, Андрію, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастіян парубка.

— А що з ним робити: за хвіст — і на подвір'я! — засміявся Андрій.

— А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скільки воно там місця займе?

— Ну, коли ви так думаєте, хай і він має свято, — погодився парубок.

Дядько Себастіян обернувся до касира:

— Олександре, дай хлопчакові контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. — Далі він лише приторкнувся рукою до моєї голови і пішов у школу. Я знаю, чого дядько Себастіян не зупинився: він бачив, що мої сльози були на підході, а він мав делікатну душу.

Олександр зміряв мене точнісінько таким поглядом, як міряють тих, що проскакують на дурничку в театр, і тицьнув клаптик паперу.

— А де ж контрамарка? — не підводячи голови, запитав я, бо хіба міг подумати, що таке велике й урочисте слово міститься на такій крихітці паперу, на якій не могла навіть викруглитись уся печатка.

— Оце вона й є. Біжи, тільки не займай нічиного місця — твоє стояче!