Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 255

— Зараза безкрила, — завжди ще біля воріт настручувався на неї Митрофаненко, і на переніссі в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось проти тебе!

А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмішці коржасті щоки, розводив довгими руками і, поолививши голос, удавано дивувався:

— І де, і за якими океанами-морями ви таку преінтересну птаху дістали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.

— А тебе, шилохвостий, напевне, і в ступі не втовчеш, — косував на нього дід.

— У всякого свій нрав і характер, і розум іміється, — не дуже й зобиджався Юхрим. — Ви ще почуєте про мене і в селі, і поза селом!

До роботи Юхрим був рідким, наче юшка, зате круто міг замісити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритність своєї невеликої голови, мізки якої найбільше були націлені на свіжу копійку. Дух її колишній підписар і під льодом чув. Тільки значно пізніше, розпізнавши дрібненьку, злукавлену і підступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумів дідові слова:

— Сто друзів — це мало, один ворог — це багато!..

Знітившись, я стаю на поріг, знову ж таки розмірковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гості чи хоча б мама почала співати. Тоді в неї обличчя і очі жалісніють та й жалісніють, а ти в цю часину вискакуй на піч і нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кіскою — і не дуже подавай голос. Але в гості до нас ніхто не квапиться і з хати не чути ніякого співу. А ноги вже цвяшками підбиває холод, і хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очі матері. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне ні в чому їй не перечити — ні словом, ні очима, а тільки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далі зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материні думки на щось інше. Що не кажіть, а іноді це пособляє.

На вулиці чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, і спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим він чалапає, бо коли в тебе немає чобіт, то ти починаєш оглядати людину з ніг.

Попідтинню, де трохи сухіше, іде наш голова комбіду дядько Себастіян, і я одразу оживаю.

— Добрий ранок, парубче! — забачивши мене, привітно здоровкається дядько Себастіян. На його високій статурній постаті метляється кавалерійська шинелина, з-під якої відстовбурчується пістолет. — Ти чого, сякий, а не такий, на холоді вухналі куєш зубами?

— Ги-ги, — сміюся я.

— Він ще й регоче! — наче сердиться дядько Себастіян і грізно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, і чоловік починає запихати його в стареньку будьонівку. — Чого босоніж стоїш?

— А то ви не знаєте чого? Купило притупило.

— Тоді сиди, халамиднику, в запічку і не вирипуй хати! — гримає дядько Себастіян.

А я, тримаючись за клямку, виграю дверима і посміхаюсь.

— Дивіться на нього: босе, а чогось радіє!

— Птиця також боса ходить, і не журиться, — сміючись, відповідаю я.

То що після цього дядьку Себастіяну робити? Він примружується і починає натрушувати сміх на ворота, і нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тільки сниться.

— Дядьку Себастіяне, у вас під шинелею стеєр?

— А ти звідки знаєш? — дивується чоловік.

— Сорока на крилі принесла.

— Краще б вона тобі чоботи принесла.

— Ви його в бандитів забрали?

— В бандитів.

— А він добре б'є?

— Нічого.

— От аби мені хоч раз бабахнути, — аж мружусь від задоволення, уявляючи, як би я стрельнув із стеєра.

— Найшов забавку! — хмурніє обличчя дядька. — Краще було б, дитино, аби ні ми, ні ви не знали цих забавок.

Тут уже я дядьку Себастіяну й трохи не вірю, хоч він правдивий і добрий чоловік. Це ж як гарно, коли є зброя — і шабля, і карабін, і спис, як у червоних козаків: одне тобі рубає, дрхге стріляє, третє, як на плакаті, по семеро всяких ворогів так наскрізь прохромлює, що вони тільки ногами дригають і розгублюють чорні капелюхи. Та хіба старші всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.

Дядько Себастіян спирається на ворота, а я ближче підходжу до нього. Він косує довгастим оком, приміряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, відскакую од нього, а потім знову наближаюсь — і все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою інколи поглядаю на вікна. Побавившись і так і не впіймавши мене, дядько виймає з кишені прим'ятого листа:

— Маєш від батька. Неси мерщій матері.

— Спасибі. То, може, зайдете до хати? — запрошую дядька і прикидаю в голові: як би це добре було — мати і старі заметушилися б по хаті, почали журитися і радіти, а я прикипів би до дядька Себастіяна, слухав би листа і досхочу роздивлявся б стеєр. — Загляньте до нас, дядьку Себастіяне.

— Нема часу, дитино, — люди чекають, — руйнує всі мої надії дядько.

— Жаль, жаль, — кажу статечно, беру листа і вже сторч головою так влітаю в хату, щоб насамперед в очі впадали не ноги, а лист, — Мамо, від тата!

— Ой, — аж застогнала мати і прикрила повіками очі. Товстий починок випадає з її руки і розмотує по долівці пряжу. — Кажеш, від тата?

— Еге ж! — переможно відповідаю, бо кому зараз потрібні мої ноги?

Мати прикладає руки до грудей, далі бере листа, безпорадно розглядає його з усіх боків, навіть нюхає:

— Махоркою пахне… Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?

— Я ж, мамо, тільки по-друкованому вмію. — І в мене теж трохи жалісніє голос.

— Чого б ото людям не зробити однакове письмо — і читане, і писане? — журиться мати над наукою, а далі наказує: — Біжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.

— В чому ж це я, мамо, побіжу? — зиркаю на свої ноги і аж підростаю від надії, але одразу ж немилосердно кривлюсь: — Тепер так усюди розгасло…

— У моїх доскочиш — тільки не гайся, — мати скидає свої старенькі чорнобривці.

Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучі і через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що мамині чорнобривці завеликі, дарма що в них пришви чорні, а халяви жовті.

— Ну, як, мамо? — питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хіба матері до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:

— Біжи борше!

— Я в один лет домчусь, як на чортопхайці!

Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташині крила.

Я вилітаю з хати, щось переможно кричу дідові, ляпаю руками по задубілих халявах, а вони озиваються музикою. Та діда теж чогось не веселить моя радість, він заклопотано схиляється над колесом, а я перелітаю через ворота, і вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.

Тепер і заспівати можна по-парубоцьки:

Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство і мірошництво.

Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, — співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.

Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю.