Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 249

— Лежи і не підводь голови! Чуєш мені?!

Підпливаючи водою, притиснулася до зілля. Тепер холод охоплює все тіло, пробігає од ніг до голови. Дубіють руки, туго натягується шкіра на лобі.

Кілька підрізаних стеблин падають біля неї, і кулі з протягом шерехтять і попискують в болотистому надбережжі. Берегами, перегукуючись та стріляючи, іде невидима їм варта. Луна посилює їхні голоси, а в темряві, десь за мостом, не тихнуть зойки.

Уже із сходу перейшли на захід Стожари, високо піднялися Косарі, до самої землі спустив чумацьку війю Великий Віз, а стрілянина не вщухала.

— Коли дотримають нас до ранку — пропали, — клацаючи зубами, промовив Пантелій.

Вона нічого не відповіла, бо вже навіть не ворушилися холодні, нечутливі уста, а всередині почав палити жар.

«Хоч би не захворіти». Байдуже стало до пострілів, вони здавались не такими страшними, як ця студена купіль, від якої набрякло і закам'яніло все тіло, кололо у вухах і мозку.

— Підемо, Пантелію, — промовила хрипко, не пізнаючи свого голосу.

— Куди? Я по смерть іще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дівчино, до підривницького хліба…

Вдосвіта притихли береги і води. Як тяжко розминається задубіле колюче тіло. Здається, переломлюються негнучкі ноги, але чіпка упертість перемагає усі болі. Вони виповзають на сухе і уже на світанку йдуть в ліс. Викручуючи сорочку, Пантелій поглянув на Ніну і не пізнав її обличчя: воно пашіло жаром, зрідка несподівано швидко біліло і знову наливалось рум'янцем.

— Еге, як тебе розібрало! Розітрись добре, — вийняв із кишені плескату пляшечку зі спиртом, а сам пішов у лісову гущину.

Пізнім вечором на запасній лодці перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горіла, а земля перед нею коливалась і розходилась кругами. В голові іще й досі гуркотів отой нічний вибух. Туманилось в очах і, неначе крізь сон, почула знайомий схвильований голос:

— Пантелію, Ніно, це ви?

— Та неначе ми… І ще голос:

— Прийшли! Ніно, що з тобою? — нахиляється над нею Созінов.

— Нічого, Михаиле, — уперше називає його по імені, і все, усе кудись віддаляється від неї.

Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радісно примружується, несподівано зустрічає погляд Михайла і червоніє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що — не пригадує.

— Як тобі? Покращало?

І дивно, навіть смішно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя.

— Усе гаразд, — підводиться дівчина. Якимсь незвично стужавілим, твердим стало її тіло, і в голові перегойдувався біль. Але то лише на хвильку.

— Ніно, ти не знаєш; як я переболів за тобою. Коли б ти знала… — бере її за руку.

І вона тепер пригадує: назвала його вголос по імені і радісний сором заливає її бліде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледілись, як вийшли аж до лісового озера.

— Ніно, люблю тебе…

І вона, забуваючи увесь тягар та біль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась і зразу ж злякано відхилилась од нього: біля дубів загомоніли голоси.

— Олексо, що тобі для повного щастя треба?

— На сьогоднішній день чи після війни? — широко звучить завзятий голос Слюсаря.

— Візьмемо хоча б сьогоднішній день.

— Тоді костюм водолаза ощасливить мене.

— Костюм водолаза? — розчаровано тягне спантеличений партизан. — Навіщо він тобі?

— Мости над ріками взривати.

— Ех, коли б я був доброю феєю…

— Тоді б я в спідниці ходив, — закінчує Слюсар. І розгонистий молодий сміх котиться лісом.

XL

Тепер не пізнати Сафрона Варчука: постарів, двома пожмаканими капшуками обвисла шкіра на щоках, зігнувся; хода стала розхитаною, а чорні очі почали підпливати каламутною водою. Іще восени грозився людям, стоячи на помості:

— Ми відступаємо тільки до Дніпра. Ні одна більшовицька нога не стане на правий берег.

І ось уже Червона Армія могутньо постукала у брами Поділля. Сафрон іще владно гримав на людей, які де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнішня видимість влади. Злий і спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток і зразу ж нападався на жінку:

— Якого дідька до світла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вікно стрельнула? Ти із кожним днем дурнієш, як пеньок трухлявий. — Мовчки вечеряв і потім, крекчучи, забирався на піч — все-таки безпечніше.

В дивно спустілій голові тепер міцно гніздився чіпкий страх і перед теперішнім, і перед майбутнім.

Туманної передвесінньої ночі хтось постукав у вікно, і Сафрон затремтів із голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, і тільки тоді почала стихати дрож, коли пальці охолодила криця парабелума. Хотів стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:

— Мамо, відчиніть.

У хату, важко дихаючи, увалився Карпо і зразу ж втомлено осів на ослін.

Коли Горпина засвітила лампу, Карпо, мов сова, примружив очі й одвернувся від світла.

— Не ждали гостя? — промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий піт.

— Здоров, здоров, синку, — не взуваючись, Сафрон підійшов до Карпа, охопив руками його шорстку і пітну шию, схлипнув. — Звідки ж ти?

— Із лісів, — скривився і махнув рукою.

— Що, тут гуляєш зі своїми?

— Нагулявся. Ледве од смерті утік. Розбили нас.

— Червоні? — вчепився в обм'якле тіло переляк, і очі стали зовсім круглими, коли майнула думка, що червоні війська прорвалися в тил.

— Ні, партизани.

— А, партизани, — трохи полегшало.

— І найголовніше, — продовжував Карпо, — розгромив нас Григорій Шевчик та Дмитро Горицвіт. За мною гналися до самої Дубини.

— Дмитро Горицвіт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.

— Боїтесь?

— Боюсь.

У вицвілих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмішку.

— Тікати, батьку, треба вам.

— Куди?

— Звісно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.

— А може іще поправляться діла? — з тривогою і прихованою надією подивився на Карпа.

— Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, — і, стишуючи голос, немовби його хто міг почути, додав: — Мені трохи золота приготуйте. Тільки не скупіться, як ви умієте, бо вже більше, певне, не прийдеться просити у вас.

— Куда ж ти думаєш?

— Знов у банду. Мені одна дорога лежить… Коли ж буде діло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.

— Які?

— Усякі. А вам утікати треба. Інакше, тату, на шворку підіймуть або розстріляють.

— Спасибі, утішив на старість.

— Їжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на світі, а ви навчали мене. Та що говорити про це — не пособить.

Злі самі на себе, на свою землю, на увесь світ, мовчки посідали за стіл. Тяжко і довго їли, пили, неначе хотіли наїстись і напитись на все життя.

Як у тумані, сиділи біля Карпа Олена, Данилко. І не вірилось, що то було так, а не інакше: здавалось — все розтане, зникне, як марево, і кудись подасться у безвість. Напівмертві, поводянілі очі батька ще більше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвіяти лихі, надокучливі думи, проте заглянути в майбутнє побоявся — нічого там не лежало для нього.

— Так, виходить, їхати? — важніючи, нахилився до нього Сафрон.

— Їхати.

— Може разом?

— Поки не можна. Маю завдання оточених німців вивести із лісів. Це до них пробивались.

— Уже з німцями знову заодно?

— Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.

— Чого тобі туди пертися?

— Одному богу, правда, рогатому, служу.

— Ну, а коли німців розіб'ють, кому служитимеш?

— Хто заплатить. Хто більше дасть. Хто гріхи наші прикриє. А такі знайдуться, ласі до чужої душі і шиї, — сказав загадково.

— А ти більш толково не можеш говорити?

— Розумним давно все ясно. У Черчілля і іже з ним до червоних не дружба, а ніж за пазухою. — Витер пальці об штани і важкий, обрезклий, поволі пішов у світлицю.