Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 228

— Пізнала. Чого він тут ходить?..

— Це неспроста, мамо. Сам він без фашистів чи поліції ніколи б сюди не забрів… Мамо, — голос його аж переривається. — Це, може, наші прийшли?

— Що ти, сину? — злякано і радісно промовляє.

— Я зараз дізнаюся, — рішуче підводиться хлопець.

— Куди тепер, вночі? Заблудишся, в драговину вскочиш, — пригортає сина до себе і не помічає насмішкуватого блиску в очах: хіба ж він маленький?

— Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б наші повернулися. — І він зникає в кущах, пругкий і дужий, мов дубок.

— Коли б наші повернулись! — ще бринять у вухах, як пісня, останні синові слова. І вона хоче і боїться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не «наврочити» собі, ті люди, у яких, хай невидимою тінню, а таки збереглися рештки підсвідомих забобонів.

XІX

— Добридень, Марто Сафронівно! Пізнали?

— Ні, — здивовано подивилася, відкриваючи ворота.

— Ви ж мене лікували.

— Не одного вас довелося, — тихо, з прихованою радістю відповіла. — На горищі ми, жінки, цілий шпиталь відкрили.

— І я в тому шпиталі лежав восени сорок першого… Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: біг пес через овес…

— Ой, пам'ятаю! — скрикнула і засміялась молодиця. — Це ви у руку були поранені.

— Нарешті призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.

— І таке скажете, — похитала з перебільшеним докором головою. — Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?

— Він місцевий. Поїхав додому.

— Хто ж то такий?

— Командир наш. Дмитро Горицвіт.

— Дмитро?! — бліднучи, зупиняється молодиця серед подвір'я і руку прикладає до грудей.

— Що з вами?

— Нічого, — неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку і тихо додала: — Сім'я його кудись утекла від гестапівців і досі не повернулась у село.

Але Созінов підсвідоме відчув, що за цими словами криється інше почуття. Тепер, коли він уперше і так нещасливо був покохав дівчину, якось глибше і ясніше почали відкриватися душевні рухи людей: і в блискові очей, і в грі обличчя, і в прихованих словах, і навіть в ході. У дні війни, багато переживши, передумавши, він став ближчим до течії людської душі, став більше спостерігати навколишнє — не тільки зовні, а й з глибини.

І молодиця лячно одхилилась од нього, розуміючи, що не зможе словами прикрити правди від цього допитливого і трохи сумовитого ока.

Ніякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фізичну неприязнь, чи щиру довіру людей, які гостро все відчувають, треба було розвіяти зараз же, і так, щоб ні одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим містком для батьків, що люблять своїх дітей, — він знав, а може тільки здогадувався, — були діти. І встановлюючи в пам'яті образ вугластого підлітка, з якого вже формувалася справжня дівчина, він приязно, навіть надавши голосу прихованого радісного звучання, як буває од дорогого спогаду, запитав:

— Де ж ваша дочка, Марто Сафронівно? Уже дівчина, певне, хоч куди — на виданні, — і пересмикнуло від несподіваної думки: «А що коли в Німеччину забрали? Як я скривджу матір».

Будучи м'яким на вдачу, Созінов нікого (крім ворогів, яких знищував, як щось не життям створене) не хотів і не умів ображати. І йому колись було остогидли і заздрісники, і базіки, і просто недалекі люди, що замурувалися тільки в своїх вузьких інтересах. Але навіть там, де міг, не відплачував їм тією самою міркою, бо вважав, що і так вони скривджені своїм здрібнілим зором і розумом. Коли ж мимоволі доводилось комусь із своїх друзів зробити якусь прикрість, переживав гостро і важко.

— У хаті сидить, — перемагаючи себе, посміхнулася Марта і допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокі, трохи сумовиті очі… Ні, не стежать. А наче добріють од згадок чи від чогось іншого.

Ось він прив'язав коня до плота, погладив його по голові і, трохи накульгуючи, іде до хати.

Марта відчинила двері, і командир переступив через поріг освітленої сонцем кімнати.

— Добрий день у хату!

— Доброго здоров'я. — Дівчина війнула косами, пильно подивилась на нього і раптом радісно вигукнула:

— Це ж ви у нас були! Ми лікували вас! Еге ж?

— І сам не знаю: був чи не був, — поздоровкався щиро і довго не випускав дівочої руки, сухої і теплої, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь півтора року прибрала дівочою красою трохи незграбного підлітка.

Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дівочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блідуватим, і тому ще чіткіше окреслювався різкий розмах крилатих брів, з-під яких допитливо і сміливо дивилися сірі виразні очі. Ніс був прямий і красиво заокруглений, материнський. В кожному русі була настороженість, швидка і рішуча, її погляд наче передався командиру, і він здивовано помітив, що не може одвести очей від строгого і довірливого обличчя. Одразу почув, що на серці стало спокійніше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снігова брила од весняного сонця.

— І як ви потрапили до нас? — ніяковіючи од його погляду, запитала дівчина.

— Бо зі мною всюди твої слова мандрували: «Де будете, а до нас після війни заїдьте». Тільки, бачиш, війна не закінчилась, а я не витерпів і заїхав. Може не рада? — напівжартома, напівсерйозно відповів.

— І добре зробили, — всміхнулась дівчина.

— Бачите, яка вона у мене, — підійшла Марта до столу.

— Справжня дівчина, хороша.

— Тільки яка її доля у цьому нерадісному світі, — важко зітхнула і почала застелювати стіл для гостя.

— Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало із головою вирвемо, а своє щастя добудемо. Правда, дівчино? — почуваючи приплив сили од звичних і тепер таких хвилюючих слів, подивився на Ніну.

— Правда, — так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всі свої турботи.

XX

Поволі, один по одному, збиралися люди. Прийшов і Василь Карпець, що вдосвіта повернувся з болота, прийшла і Катерина Прокопчук і старий Киринюк, але ніхто не знав, де сім'я Горицвіта. Одні бачили її востаннє на поставнику, інші — на лозовику. Пішли здогадки, що, може, десь їх зустріли і знищили недобиті фашисти, які порозбігалися в безвість. Або, може, сказано — жінки, дороги не знають — попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всі.

Спираючися на палицю, придибала і Марійка Бондар. Як вона постаріла і почорніла за останній час! Ніхто у цих ходячих мощах не пізнав би завзятої до всякої роботи жінки, що за іграшки нажинала півтори копи дорідних снопів, ціле літо від рання до смеркання не випускала з чіпких чорних, як залізо, пальців то проворної сапки, то граблів, то серпа.

Побачила Дмитра — заплакала і дугою заходила над палицею перегнута суха спина.

— Синочку мій! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини і діток. Чи буде божий суд над людськими мучителями!

— Буде, мамо, суд. Тільки не божий, а людський. На край землі не заховається од нас ворог, — міцнів голос Дмитра, і чув у собі таку силу чоловік, що, здавалося, само б залізо розступилось перед ним.

— Дітей попалити, Шевчикових, Булахових… Це навіть подумати страшно. Наче вони, вороги прокляті, не материні груди, а гадюче жало ссали, — задумливо, ні для кого, промовив Карпець. — Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких… таких паразитів хоч у книгах знаходив? Мій батько колись писання читав, де про всяких кровопивців, про всяку погань писалося, а й там такої підлоти не було. Або візьми «Війну і мир» Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони бліднуть, трясуться. А ці душогуби вбивають людей і регочуть… Що тут смішного є? — і страшний, запитливий погляд він переводив з одного слухача на іншого…

Ще довго текли сумовиті розмови про живих і мертвих. І вперше наговорився Дмитро із людьми свого села. Та й поради дав загонові самооборони, як найліпше налагодити варту і зв'язок з іншими повстанськими селами.