Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 217

За звичкою Дмитро навідався до коней. Десь за північ перевалило, бо Стожари уже сяяли на заході. І ліс, і фіолетові тіні, і зоряна ніч — все було урочисто прекрасним, зрозумілим і близьким-близьким. Недалеко від штабної землянки — почув підземний гул. Розправляючи охолоді плечі, повільною ходою попрямував на приглушений звук.

— До наших першодрукарів у гості? — усмішкою зустрів його той самий чорноокий воїн, який ще кілька годин тому намірявся гвинтівкою.

В підземній друкарні біля двох ручних станків працювали літні партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про перемогу під Сталінградом і відозву до поневоленого народу.

Біля секретаря партбюро Гірника тісним колом сиділи молоді партизани-зв'язківці. Радістю і завзяттям горіли їхні очі. Воїни жадібно ловили кожне слово старого більшовика про торжество сталінської стратегії.

— А тепер, товариші, несіть сталінське слово перемоги нашому народу, — підвівся з куцого обземка Гірник.

Партизани тихо і урочисто почали з його рук брати невеличкі пачки листівок.

Короткий міцний потиск руки, останні слова поради і прощання — і вже розходяться воїни скрипучими снігами на всі чотири сторони світу. Уже світанком околишні села знатимуть сталінський наказ і святкуватимуть перемогу зі всією країною.

Попрощавшись з Гірником, який почав працювати над текстом нової листівки, Дмитро попрямував до штабної землянки.

Іван Васильович, наморщивши лоба, сидів над заваленим паперами столом.

— Дмитре, ти партизувався? — несподівано запитав йою Кошовий.

— Партизувався, Іване Васильовичу, — і ясно подивився у вічі командиру. — То пам'ятний день у моєму житті. День першої перемоги нашого загону, значної перемоги.

— І твоєї перемоги, — промовив значуще Іван Васильович. — Це добре, Дмитре. Ти знаєш, що сказав товариш Сталін відомому ватажкові партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського загону в тилу ворога є представником партії і радянської влади. Розумієш, до чого зобов'язує нас така довіра?

— Розумію… І тут товариш Сталін не забув про нас, — тихо і схвильовано відповів Дмитро.

— Ворога справно б'єш, Дмитре? Не засиджуєшся в дівках?

— За це не сумнівайтесь, Іване Васильовичу, працюю по совісті. Може не все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання… І ще чому навчав товариш Сталін?

— Головне — міцніше тримати зв'язок з народом, підтримувати його дух і черпати звідти нові сили. Вороги не тільки мучать його, а й отруюють свідомість. Сам знаєш про всякі провокаційні чутки. Тепер нам так треба повести роботу, щоб все населення знало про наші успіхи і йшло з нами бити ворогів. Ми поки що, як сказав товариш Сталін, другий фронт.

— А справжній другий фронт хитрує, наче баришник? — хмуро запитав Дмитро.

— Тут гірше, аніж хитрощі.

— Коли б нам радіоприймач?

— Самі винні, що досі не дістали. Ну, спати пора. «На добраніч та всім на ніч» — це, здається, твоя любима пісня.

— На добраніч.

Але Дмитро навіть на мить не заплющив очей цієї ночі.

Сколихнулися давні літа молодості, поєдналися з широкою течією нинішніх подій, і добре стало на серці Горицвіта, бо і зустріч з Кошовим, і останні радісні події, і ця нічна розмова у землянці були передвісниками людського і його особистого щастя, як небесний льодоплав є передвісником справжнього льодоходу і весни.

Через три дні, попрощавшись із Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами рушив до свого загону. В основному штаб з'єднання вирішив перебратися до Городища, в значно більші ліси, але на всякий випадок послав своїх посланців, щоб іще краще ознайомитися з новою територією, на місці розпланувати розташування загонів.

X

Після величної Сталінградської епопеї, відгуки якої весіннім громом сколихнули всю окуповану територію, посилився приплив до партизанських загонів. По всій Україні зростала і зміцнювалась віра в близьке звільнення од неволі. Вістки, одна надійніша від другої, наповнювали радістю серця і підіймали народ на боротьбу.

Одночасно перед очима населення і партизанів пропливала картина деморалізації і розкладу розбитих італійських та мадьярських частин; обідрані, голодні, вони отарами заповняли придорожні села і сунули безладним місивом.

Партизани нападали на них; коли можна було — без бою обеззброювали і зникали в лісах. Розвідники загону «За Батьківщину» під керівництвом Симона Гоглідзе невпинно слідкували за великою групою мадьярів, а коли та розповзлася на дві частини, приблизно по шістсот солдатів у кожній, зразу ж повідомили штаб загону. Негайно на раді штабу було накреслено план операції.

Вогневики з двох боків мали гарматами затиснути шлях на виходах з села; кулеметники залягли на головних перехрестях, а основні сили загону і половина взводу штабної охорони повинні були провести блискавичне обеззброювання. Був даний наказ не зачіпати мадьярів, якщо ті не будуть чинити опору.

Саме проспівали перші півні, коли Дмитро під'їхав до гармашів Підвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.

Поміж деревами низько пливли великі передвесінні хмари. Під копитами Орла хрустів молодий льодок, що затягнув невеликі калюжки, які вдень іноді так несподівано добре запахнуть — не прісним снігом, а напіврозмороженою землею.

Невеликі партизанські групи, всього по чотири-п'ять чоловіка, легко, мов тіні, з'являлись і зникали у темряві, припадаючи до вікон і дверей, ждучи умовного знаку.

— Товаришу командир, щастя на нашому боці! — під'їхав Симон Гоглідзе. — Ці вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.

— Баба з воза — колесам легше, — відповів, притримуючи коня.

— Чує моя душа, що із гармати не вистрелиш сьогодні. До того тепер мадьяр учений пішов! — з удаваною зажурою похитав головою Підвисоцький.

— Навчили під Сталінградом коржі з маком їсти. До кінця віку не забудуть.

Один за одним пролунали два постріли, дивовижно нагадуючи стрільбу з мисливських рушниць, і ракети навскісними зеленуватими вогнями підвелися до низького хмарного неба. І зразу ж почулися дзвін скла, гупання в дзері і лункі голоси.

Пантелій Жолудь першим увірвався в простору хату і громовим голосом гукнув:

— Руки вгору! Давай «пушка»!

При колихливому світлі каганця заворушилися обідрані і брудні мадьяри. Сидячи, з широко розкритими від несподіванки і страху очима, підіймали руки вгору, дехто забився під лави і піл, але ніхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скрині, висіла на стінах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабінами, букові ложа яких сяяли і переливались блідими плямами світла.

Бачачи, що в них не стріляють і не збираються нікуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали переміщуватись запобігливі усмішки.

— Рус хорош! Рус хорош! — устаючи з долівки, швидко заговорив чорний мадьяр.

— Самі знаємо, — резонно відповів Пантелій. — Чого ж ви, коли рус хорош, полізли воювати з нами?

— Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мі бесюнтеттюк о горцвот 15, – твердив одне й те саме.

Захопивши зброю, партизани побігли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий постріл.

— Поклали якогось гарячковитого офіцера, — прислухався Пантелій.

— А може кого з партизанів? — запитав Дуденко.

— Ні, наша, трьохлінійна вдарила.

В третій хаті знайшовся кремезний, зарослий по самі очі мадьяр, що добре розумів російську мову, і Пантелій з ним завів жваву розмову, а потім, вийнявши засмальцьованого зошита і олівця, записав кілька мадьярських речень.

— Це для чого тобі? — поцікавився Слюсар.

— Як для чого? В партизанськім господарстві не здасться, думаєш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярів розіграємо, прямо наче в кіно. Ти ще не знаєш мене! То як буде: «ідіть прямо цією дорогою»? — звернувся до високого мадьяра і швидко записав відповідь: — «Менєм едьенешен езен оз утон».

— Чортів Пантелій! — захоплено прошепотів Дуденко.

— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякі діла.