Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 204

Дмитро іде понад рікою, співучою, сповненою сумовитим шерехом і шепотом; з-під його ніг димлять завитки промерзлого піску. Ніби ткач основу, нитку за ниткою поволі перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжі і розлогому безмір'ї Забужжя. А в цю основу іще впліталися тихо і тривожно думки про родину; перед очима ставали рідні обриси і зникали, як доплив за поворотом…

Давно в минуле канули і сумніви і муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить уміння командувати загоном… Ось у цих краях він вперше, розгромивши фашистів, вповні почув свою силу. А як боявся тоді: а що коли програє бій? Правда, через деякий час під тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний відступ чи втеча. Підпільний обком і райком разом з командуванням загону розробили план рейду в західні області України. Так загін «За Батьківщину» став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподіваними наскоками і диверсіями.

В жорстоких боях ширшали помисли, дії і здібності командира. Нелегко було повертати, змінювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав і змінював, із здивованням помічаючи, що глибше починає розуміти людей. Ненависть до ворога, криваві січі, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткішим, люблячим і ширшим. Перші досягнення породили сміливіші плани. Бо розумів, що сила успіху не тільки в тому, що він окриляє, утішає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономірно і міцно, мости в прийдешнє. І коли ці живі мости між двома берегами — минулим і майбутнім, сьогодні і завтра — сходяться так щільно, як улітку зоря із зорею, тим ширше і розум, і серце, і руки відчують, збагнуть і знайдуть своє місце в неповторному сплетінні подій. Навіть бистра вода закисає у тихих берегах. І це було зрозуміло командуванню загону «За Батьківщину», що жив єдиною сім'єю, нападав то обережно, але рішуче, то дерзко, навально, в самих несподіваних місцях. Від простішої операції переходили до складнішої; від голосування — до виконання наказу; від випадкових ударів — до планових…

Як із старими побратимами, привітався Дмитро з дубами-близнюками на Городищі; уклонився прахові Стражнікова і ще кількох партизанів, що знайшли вічний супокій біля притихлого лісового озерця.

І вже різноманітні турботи полонили загін. Тісний час прискорено закружляв новими ділами. Зразу ж на партійних зборах обміркували найважливіші питання бойової та агітаційної роботи, затвердили відозву до населення…

І вже тінями розсівалися в лісах розвідники, молодцювате виїжджали на закосичених конях підривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнілі, перепоясані стрічками, кулеметники, пріючи, вибирали найвигідніші місця для засідок, а переодягнуті в буденний селянський одяг зв'язківці та підпільні агітатори попрямували до міста, до сіл налагоджувати зв'язок з народом, із більшовицьким підпіллям.

В таборі забряжчали лопати, заахкали сокири і захекано обізвалися пили. І на свіжому місці партизанське життя входило в свої права навально, з розгону, наче бій. Тільки пізнього вечора трохи стихло в таборі.

Партизани, сидячи біля багаття, уважно слухали політінформацію Тура. Слово, оживаючи, уже ставало піснею, ставало воїном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлівських знамен і зірок, наближало той день, в ім'я якого тверді руки піднесли автомати чи гранату.

Прислухаючись до голосу комісара, застигли на лісових пагорбах вартові, не помічаючи, як на їхніх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартові, як повз них сюди, в ліси, велично йде їхня Батьківщина.

Партизанське життя, не спиняючися ні на хвилинку, входило в свої права. Цієї ночі командир і комісар не лягали спати: обходили Городище, перевіряли пости, ділилися новими планами. Незадовго до світанку вийшли на припорошене узлісся, яке тепер широко розкущувалося гінкою памолоддю в неораних, забур'янених полях.

Далеко-далеко в настояній тиші прогуркотів вибух, даючи знак, що господарі уже хазяйнують на шосе.

На третій день, після обладнання партизанських землянок, що були зруйновані ворогом, до Дмитра почали підходити похмурі воїни.

— Товаришу командире! Поліція матір мою віддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадів, — звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своєму селі.

— Не можна зараз, товаришу Дуденко.

— Чому?

— Важливіші є діла, — пішов з партизаном в глибінь лісу. — Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобі… Ну, розгромимо поліцію. Помстишся ти. А тимчасом по залізницях безкарно проходитимуть поїзди із свіжими фашистськими дивізіями, танками. Один ешелон пустити під укіс — це вартніше розгрому усіх поліцейських кущів у нашому районі. Стерпи свої муки для більшого діла.

— Коли ж не стерплюється, товаришу командире?

— Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один чоловік, щоб не мав рани, як не на тілі, так на душі?

— І свої рани найболючіші, товаришу командире.

— Свої?.. Це я чув, коли одноосібником був. Не партизанську ти мірку взяв, Кирило. Це куца мірка. Під неї навряд хто з нас підійде… Чим, думаєш, дрібна людина відрізняється від справжньої?

— Дрібна людина зараз не в лісах душу студить, а теплої печі шукає. Дрібна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати ура, перша буде чарку підіймати, жерти хліб, вона ж першою і напаскудить, наригає в чистій хаті. А вдарить грім — заниє, мов комар на болоті. Бо вона думає, що її паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона ціни своїй шкурі не складе! — зло і схвильовано відкушував кожне слово. — Я колись читав у книжці про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли руку, а він ні слова не промовив… Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу командире: коли б прийшлося, увійшов би в огонь, згорів би полум'ям ясним за свою Батьківщину, за оцю землю, що виростила мене і поміж людьми людиною зробила… Я буду мучитись, горіти — і сміятимуся з ворогів, а черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею, що я чогось вартий. До війни я ще не знав своєї сили, а тепер почув, що така вона у мене — аж тіло розриває… Пустіть, товаришу командире!

— Що ж, іди, Кирило. Я хотів тебе послати на станцію. Хотів, щоб на твоєму рахунку десятки фриців було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких і ми б не жили. Що ж, пропустимо зайві ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра нові матері залишаться без дітей, нові удови заголосять. Бо нам свої рани найбільше болять. Нам своя сорочка найближча до тіла… А потім хтось із тих, у кого своє найбільше болить, попадеться гітлерівцю в лапи і своїх друзів викаже, бо шкура в нього тендітна дуже, до неї за всі роки радянської влади ніхто пальцем не приторкнувся… Іди, Кирило…

І зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.

— Я на шосе, на залізницю піду, товаришу командире… Ох, і буду ж рвати гадів! Так буду рвати, щоб аж у Берліні їхній стогін обзивався.

— От за це спасибі! Це слово не одноосібника, а народного месника, — і зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширені наболілі очі, і він, кусаючи губи, швидко побіг до своїх підривників.

А до Дмитра вдруге підійшов Микола Остапець, гарячковитий і до безрозсудності сміливий в боях воїн. У нього поліція всю сім'ю спровадила в гестапо.

— Я поки загін розпускати не збираюсь, — коротко відрізав йому Дмитро.

Цього ж дня Тур, після розмови з потерпілими, скликав усіх партизанів на збори. Спираючись на зброю, посідали воїни біля вогнища, суворо слухаючи неквапні слова свого комісара.

Дмитро із Созіновим саме у цей час захопились планом нападу на пересувну танкоремонтну майстерню. І незчулися обоє, як синій вечір заглянув у землянку, як прийшов із розвідки Симон Гоглідзе і нечутно засвітив світло, змайстроване із гільзи 45 —міліметрового снаряду, як заскрипіли підводи до далекої посадочної площадки.