Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 2

…Докія скоріше прогнала тривожні марева і видіння, увійшла за чоловіком до хати.

— Приготуй, Докіє, щось у поле, — подобрілим поглядом дивиться на неї Тимофій. — Ну, господине, прирізали нам три десятини землі. Рада?

— Три десятини!? — вражено і ще не вірячи його словам, підходить до чоловіка. — Тимофію, і це назавжди? Чи на якийсь рік? — прокидається недовір'я.

— Назавжди… Чим тепер не господарі? — твердо пройшовся по хаті. — Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докіє, закон Леніна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечір зготуй щось: прийдуть наші люди — треба ж якось свою долю відмітити.

Докія од радості навіть не знає, що сказати, і всім тілом притуляється до Тимофія, чуючи, як щасні сльози пощіпують її зіниці. Осіннім полем і осіннім гіркуватим листом віє од всієї постаті чоловіка. І пахне терпкою матіркою, що іще на корені, живою, повіває духом вогкої сорочки трудівника.

— Ну, пора мені. Ех, ти… — Хотілось щось ласкаве сказати, одначе не міг найти потрібного слова. Однією рукою пригорнув дружину і дивно — поцілував у чорну косу та й вийшов із хати.

— Тимофію, — хвилюючись, наздогнала його в сінях. — Ви б не їхали на ніч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душі видирає. Бач, навіть у Летичеві 11 повітовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражні треба йти, — так сказала, начеб і не знав Тимофій, що робиться навкруги.

— О, почались бабські теревені. Знаєш, вовків боятися — в ліс не ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлінійку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вічно ти потерпаєш. Сказано, баба. — І він, дужий, неквапний, впевнено йде до воріт.

І Докії після суворих слів зразу стало спокійніше на душі: адже є у світі Тимофій — значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бігцем виносить поруділу од років і негоди свиту: ноги Тимофія прострелені, хай не охолоджуються в полі. І вогкими од хвилювання та підсвідомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила воїнів.

І навіть на думку не спало молодиці, що більше ніколи не побачить живим свого чоловіка.

Ось підвода піднялась на пагорб, іще на хвилину пропливла голова Тимофія і зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислі передосінні хмари.

— Чого задумався, Тимофію? — Округле, енергійне обличчя Мірошниченка підбирається у гордовитій, упертій усмішці. — Про сьогоднішнє?

— Еге ж, — коротко кидає.

— Розтривожили осине гніздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тічка вовків. Коли б їхня сила — не одного б уложили за землю у землю.

— Да, — погоджується Тимофій. — Поміщики-то повтікали, та їхнє насіння й коріння, в куркульських хатах і хуторах аж сичить. Дукачі так не попустять нам своїх ланів. Ще кріпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогодні на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчі Варчука, наче його живцем у землю закопували, і аж упрів од напруги — так багато сказав.

— Нічого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну їх к бісу, це кубло зміїне. Краще про життя поговоримо.

Одначе не зразу довелося перейти на іншу розмову: позаду заюрликали копита, і легка бричка, вивірчуючи за собою навскісний стовп пилюги, промчала повз них.

Дебелі коні, закусивши вудила, витягувались в одну лінію і, здається, не бігли, а, метляючи крилами грив, летіли вперед, Худий чорний чолов'яга з підібраними у рівну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завіситись на них зігнутими у ліктях руками. Ось він оглянувся назад, і, темні очі блиснули лютою злобою, задимілись синіми білками.

— Сафрон Варчук! — здивовано промовив Тимофій.

— Тьху! Куди його чорти несуть проти ночі? Чи не на відрізану землю подивитися? — аж підвівся Мірошниченко.

— Гляди, щоб він до банди не подався. Недарма, кажуть, із Шепелем дружбу вів, а Гальчевський — права рука Шепеля.

Курява поволі вляглась, за возом наполоханими пташенятами злітав сухий лист.

На шляху під високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, тріпотіло низьке небо, замаячила самотня постать.

— Дивись, чи не твій Дмитро йде?

Стрункий русявий підліток швидкою пружною похідкою прямував до них. Густий, з живими іскорками чуб, підстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брів.

— Добрий день, — привітався з Свиридом Яковлевичем. — Тату, куди ви? — і в очах блиснув щасний вогник здогадки. — На панську землю?

— На свою, Дмитре. Нема тепер панської — є наша земля, — не помічає Тимофій, що повторює слова Мірошниченка.

— Наша! Аж не віриться, — всміхнувся хлопець і, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили, нарочито звішеними ногами торкався шини і спиць заднього колеса, відбиваючи на них ризиковані такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русі, пломенілась в рум'янцях, яких не пригасив навіть міцний загар.

— Не віриться? — загримів Свирид Яковлевич. — Це тобі тепер не на економії за п'ятнадцять копійок жили вимотувати. Тепер будеш біля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталі я прочитав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Тяжка книга про село. «Море темної простоти» — так написано там про змучених, ограбованих тружеників. Бо чим тобі селянин від робочої худоби відрізнявся? Худоба ішла перед плугом, а він — над чужим плугом груди ломив. Революція ж зразу нас із моря темної простоти людьми зробила. Без неї ніхто б нам ані життя, ані скибки землі не дав би.

— Навіть за могилу на цвинтарі треба було заплатити, — несміливо обізвався Дмитро.

— Як в око вліпив, — задоволене обізвався Тимофій.

— Це й товариш Савченко раз на мітингу людям пояснював, коли про союз робітників з трудящим селянством говорив, — пожвавішав хлопець.

Мірошниченко, усміхаючись, поглянув на Дмитра.

— Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партії про життя — значить наші, народні думи. Одне діло — розуміти, що воно й до чого, а друге, головне — новою людиною ставати, солдатом, що революцію обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку іншу стежку схибнеш — це, значить, у мертву воду увійшов чоловік. Щастя ми обіруч узяли. Треба не розвіяти його як полову за вітром, не стати самому рабом землі, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене і своє життя і життя дітей своїх. Розумієш, Дмитре?

— Розумію, Свириде Яковлевичу, — поглянув у очі Мірошниченка. — Тату, де наше поле тепер?

— Біля самого Бугу, — замість Тимофія промовив Свирид Яковлевич. — Хороша земля.

— І ваша нива поруч із нашою?

— Поруч… Радий, Дмитре?

— Дуже, — і хороша напівдитяча усмішка зробила привабливішим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. — Хіба такий день повік забудеш? — сказав схвильовано і замовк: може не так що він говорить першому партійному чоловікові у селі.

— Отож бо й є. Це такі дні, що наше життя до сонця повертають. — Мірошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. — Ти що то виробляєш? Хочеш скалічитись?

— Не скалічусь, — поглянув на Свирида Яковлевича.

— Ти мені покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.

— Не вихваляюсь. Хіба руху не чую? От як в майстерні щось виточуєш або стругаєш — усім тілом розумієш, то це останній пруг чи стружку здіймаєш. Зміряєш потім обциркулем — так воно і є. Візьміть мене з собою на поле.

— Обійдемось без тебе, — обізвався Тимофій. — Ти ж тільки що із столярні. Нічого навіть не їв.

— Дарма. Такий день… Чуєте, як в селі співають?

— Іще б не співати. Ех, коли б це худоби більше, — задумався Свирид Яковлевич. — Щоб кожен бідняк по конячині мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульні не одному прийдеться на поклін іти, віддавати землю наспіл… Як твоє столярство, Дмитре?