Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 198

— Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медові?

— Та баби вони такі, — примирливо погодився. — То щоб не було гризні вдома — переміни його. Знаєш, баба — бабою. Хіба з ними каші навариш? Упнеться тобі, як норовиста коняка — ні тпру, ні но.

— Ет, морочиш тільки голову…

Коли Марко Григорович уніс нову діжку крупкуватого меду, Варчук допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не тремтіли, і на душі Сафрона трохи відлягло.

— Ану, покуштуй, який він!

— Перший сорт, — з ножа з'їв грудочку пасічник, і Сафрон зовсім прояснився, лаючи себе за дурні сумніви.

Проте дорогою знову завагався: трошки, може, і не пошкодить, а коли більше з'їсти?..

XLV

Вранці Дмитро і Созінов об-ходили свої володіння, установлюючи головні позиції оборони. Карту одноверстку начальник штабу розбив на сектори і тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонів, секретів, постів.

Там, де Городище прикривалось болотами, він думав виставити лише ріденький ланцюг партизанів, а основні сили скупчити на сухих лісових спусках у яр.

З приходом Созінова звідкись непомітно з'явилася військова література, особливо з тактикою лісового бою, карта, де червоні смуги накреслили становище на фронтах, біноклі, і новозбудована штабна землянка почала нагадувати Турові штаб першого дивізіону.

Дмитро від палітурки до палітурки прочитав усі книги, які дістав Созінов, але за поясненням незрозумілих місць звертався тільки до Тура. У вільні години довго засиджувався над теоретичними матеріалами, почуваючи нову насолоду і міцнішу впевненість у своїх силах. Те, що здавалось темним, відштовхувало своєю невідомістю, ставало простим, ближчим і ріднішим.

— Не подобається мені, Дмитре Тимофійовичу, оборонний бій. Тяжкий він для нас — резервів нема, боєприпасів нема…

— Партизанам він не підходить, — погодився Дмитро. — Наше основне завдання: наробити шелесту, посіяти паніку, грозою врізатись у ворога, розметати, а потім — лови вітра в полі. Та що зробиш? Треба до оборони готуватись. Не сьогодні — завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни вже нишпорять по лісах.

— А тут ще й зима на носі. Підморозить болота, оголить нас.

Обходячи ліси, вибираючи найзручніше місце для кругової оборони, вони з подивом побачили, як несподівано осінь зустрілася з зимою.

Вітер повернув зі сходу. Раптово потемніло, і невидимий мірошник сипнув таким лапатим снігом, що чорнотіла земля за кілька хвилин одягнула білу сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потім потепліло, закапало з дерев і з імли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у бліде хутро. Зблизу, на відсонні, рожевіли хвилясті тумани, мов спінене вино; далі — голубіли, сизіли, а в затінку чорніли, як ніч. Пополудні сонце знову зникло, і всі ліси і небо потонули в червоному тривожному мороку. І цей густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче стиснув його серце: він ще раз нагадав про те горе і страхіття, що налягло над всією землею.

— Товаришу командире! — з червоного мороку він чує голос Пантелія Жолудя і в душі осміхається, як осміхаються зверхньою усмішкою батьки, дивлячись на своїх любимих дітей, добре розуміючи їхні прекрасні риси і хиби.

Розводячи туман, у просіці з'являється високий кремезний партизан з жіночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу дівчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелій підтримав її.

Дмитро скаменів, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно бліде обличчя, покрите напівзасохлою кров'ю.

Свіжа рана почорніла і скривавила обличчя дівчини від вуха до перенісся. А замість ока горіла роз'ятрена яма.

— Звідки ти, дівчино?

— З Лисогірки, — опустилась і сіла біля дерева на землю.

Краплина сукровиці скотилась із ока і зірчастим кружечком розійшлася на ніздрюватім снігу.

— Неси її, Пантелію, до фельдшера.

— Ні, — подивилась єдиним округлим і глибоко запалим оком на командира. — Я розкажу вам…

— Не треба, дівчино. Потім розкажеш.

— Тільки зараз! — Тихим, але на диво твердим голосом почала розповідати:

— Вчора з гебіта приїхав прочісувати село начальник СД із своїм загоном… Що вони робили! Що вони тільки робили! — закрила обличчя червоними руками. — Цілий день роздягнуту протримали на дощі і холоді… Косами закрила вуха, щоб не застудити… А увечері почали нас убивати… Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, підпалять бікфордів шнур, — і на шматки розлітається людина, Плачемо, трусимось ми, а німці й начальник сміються. Сам сатана таким сміхом, певно, не сміявся… Над нами, дівчатами і жінками, змилостивились: не розривали, а повели розстрілювати в яр. Обступили нас охоронці, ідуть з ліхтарями, останню путь освітлюють. Підійшли ми до яру, а він іще стогне. Глянула я: земля мокра від крові. Посковзнулась, і в цей час ударили постріли. Ще пам'ятаю, впала в калюжу крові, схопилась за око. Біля мене так страшно закричала дитина: «Мамо! Мамочка!» Вилізла на спину матері, шукала обличчя і не знаходила, бо чийсь труп прикрив його… Як воно, бідне, жити хотіло. Дали по ній чергу — і осіла дитина… Знепритомніла я… Земля була дуже холодною — от і прийшла до пам'яті. Кругом вже нікого. Ні брязкоту зброї, ні стогону, ні плачу… Тільки щось знизу під трупами ворушилось та поверх матері, як жива, сиділа дитина. Вибралась я з яру, вся в чужій і в своїй крові. А як добралась до вас, вже добре й не знаю… Сьогодні мають «прочищати» Костянтинівку. Коли можете — врятуйте людей… — і похилилась обличчям у сніг… Пантелій Жолудь поніс її до табору. — Товаришу командире! — прибіг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. — Якогось підозрілого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навіть не підпускає. Чи то скупість, чи підступ? Коли з одного боку подумати — може хитрує дядько, а коли передумати — може дядько фашистів обхитрив і вдарив до нас з кіньми, возом та безалкогольними напоями.

— А ти як думаєш?

— Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, — і хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмішкою, наче він крізь ліс бачить молочаря.

Пішли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.

— Обманути нас, старий, дідько, захотів? Ми тебе провчимо, що повік заречешся обманювати.

— Обережніше мені! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки — зараз на вас увесь пужак поламаю, — лементував розлютований голос.

— Ми тебе поламаємо… Молочарем прикинувся.

— Лиха година прикинула. Ой, обережніше мені… Це ж народне добро.

Біля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бідони, і кожного разу крізь огрубілі пальці стікало зерно. А на возі, охаючи і лаючись, метушився низкорослий чоловік, люто поблискуючи упертими карими очима.

— Дмитре Тимофійовичу! — раптом він пізнав Горицвіта, зіскочив з драбиняка і, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. — Дмитре Тимофійовичу… дорогий…

— Даниле Петровичу! — міцно обняв Горицвіт Навроцького.

Партизани, ніяковіючи, застигли біля воза з повними жменями зерна.

— Дмитре Тимофійовичу… Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? — жалісно дивиться у вічі командира.

— Прийму.

— От і спасибі тобі! — Міцно потис руку і зразу ж владно крикнув на партизанів: — Зсипайте мені зерно в ті самі білони, звідки взяли. Це таке зерно, хлопці, що потім по пучці будете просити у діда на розвід… Куди, куди намірився — це ж не таращанське! — А Дмитрові пояснив: — Шість років бився над ним. І добився — не вилягає й грибка не боїться.

— Хоч одним оком можна поглянуть на нього? — з приязною насмішкою промовив Дмитро, згадавши давню зустріч із Навроцьким.

Але старий не зрозумів іронії:

— Дивись хоч обома, — розщедрився і зітхнув.

Над притихлою рікою сіяє місяць і горять Стожари. Тихо подзвонюють на воді перші крижані голки, шарудять і зітхають, торкаючись берегів, що біліють першим снігом, майстерно насіченим дрібною і примхливою різьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синішими в глибині, вигибами з найкрихітніших перлин.