Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 190

Як і чим зупинити страшну стихію?.. О, коли б фюрер міг розгадати цей знак Духа Землі! Так, іноді, сам побоюючися цього, Фішер порівнював свого фюрера з тим старцем, що викликає привид духа і в жасі тремтить перед ним…

— Вас фюр тойфельцойг! Вас фюр тойфельцойг! 11 — знову згадав аварію самольота, четверту в цьому місяці. — І як хитро зроблено! Хто б міг додуматися, що цей кривий пристаркуватий чолов'яга, цей сумирний Данило Костюк підрізає троси стабілізаторів? Це знову робота невловимого Павла Савченка. По кісточці розберу, по жилочці витягну слова з Костюка, а зв'язок з підпіллям мушу знайти. На аеродром вони аби-кого не пошлють.

Може він навіть член підпільного обкому і викаже самого Савченка?

Заколисувало. Приємні видіння підходили ближче, а коли пополудневе сонце, вискочивши з-за хмар, заколивало тінню його машини, обергрупенфюрер чогось усміхнувся.

Авто підходило до мосту. Примруженими очима Карл Фішер угледів, як, мимохідь поглянувши на нього, в напрямі до старого міста пішов сивий стрункий чоловік в засмальцьованій кепці, з важким французьким ключем у руці. І ніколи б обергрупенфюрер не подумав, що це був невловимий Савченко.

Карл Фішер по дорозі в гестапо заїхав до слідчого в особливих справах, який сьогодні виїжджав одпочивати в Німеччину. Вимотавшись у розшуках більшовицького підпілля, гостро сприйнявши невдоволення вищого начальства, переживши смертельний страх під час партизанського нападу, вишколений, підтягнутий Курт Рунге захворів — виявилося, що в нього понижена бар'єрна функція печінки, порушена водно-солева і кислотно-щолочна рівновага.

— Це Волино-Подільське плато в печінках мені камінням сіло і порушило рівновагу, — невесело вчора пожартував Рунге, запрошуючи Фішера на обід.

Підійшовши до дубових окованих дверей, Карл Фішер почув знайому мелодію: «О, коли ти бажаєш віддать своє серце».

Пожовтілий і підпилий Курт Рунге, з очима кольору згустків жовчі, радісно заметушився біля Фішера; в накуреній кімнаті задзвеніли бокали і ножі. А коли гості пооб'їдалися, залунали сентиментальні пісні домашнього затишку і кохання. Фішер почав підспівувати, потім, зворушений давніми мелодіями, попрощався з гостями і Рунге.

— Видужуй і приїжджай, Курте, — стиснув його в обіймах.

— Навряд чи хвороба дозволить, — тільки тепер напіводверто виказав Рунге свої потаємні думки.

— Третій райх дозволить і… заставить! — різко процідив Фішер і стрункіше звичного, з усією пошаною до своєї особи, вимарширував із квартири Рунге.

Через півгодини в його розкішно обладнаний кабінет увели напівроздягнутого, босого і закривавленого Данила Костюка. І дивно, він зараз тримався рівніше, більш впевнено, аніж тоді, коли його вперше підвели до Фішера. Обличчя порозумнішало, стало вольовим, упертим.

«Це тому, що тепер він не грає своєї ролі», — безпомилково визначив Карл Фішер.

Гордовито відхилившись назад, Костюк так поглянув на обергрупенфюрера, що в того мимоволі заворушилися тоскні думки, які вже кілька разів навідувалися до нього: так, можна вивчити сотні книг цього народу, дослідити побут, звички, охопити окремі події, але як збагнути творчий дух, дух опору і звідки він береться?

Після незначних питань Фішер перейшов до головних:

— Підпільник?

— Підпільник.

— Хто вас послав на аеродром?

— Партія.

— А більш конкретно?

— А більш конкретно ви все одно не зрозумієте.

— Ви думаєте?

— Над аксіомами не думають.

— Над аксіомами? Ви інтелігент?

— Робітник.

— Пане Костюк, ви розумієте своє становище. Воно не я легких, як і не легкою була ваша робота…

— А ми за легке ніколи не бралися…

— О, да! Це я знаю з ваших книг… Пане Костюк, ми збережемо вам життя, зробимо вас, простого робітника, досить багатою людиною…

— Я і так багатий.

— Чим? — не зрозумів Фішер.

— Народною силою, народною любов'ю і народною довірою. Більшого багатства не треба мені, — непримиренно глянули карі очі на Фішера.

Той подав знак бровою. Гестапівці обережно покотили до стіни розкішний килим, а кат, як по команді, відтягнув руку, і в повітрі звився широкий гарапник з вплетеною кулею на кінці. Ось уже він замигтів, сірими колами обвиваючись і розкручуючись навколо закам'янілого Костюка. Кров потекла у нього з очей і з вух. Але навіть стогону не вирвалося з заціплених уст.

Карл Фішер пильно стежив за катуванням. Ось він помітив, як болісно скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скаліченій нозі. Усміхаючись, Фішер щось промовив до ката, а потім звернувся до заарештованого:

— Наука говорить, що плач дерева відбувається під впливом корневого тиску. От ми вам, пане Костюк, і стиснемо підсохлий корінь, — вказав пальцем на синю від рубців ногу заарештованого.

— Падлюка недовчена! — і плювок заліпив око обергрупенфюреру.

Уже наближалася комендантська година, коли гестапівці, підхопивши непритомного Костюка, волоком потягнули його по східцях на вулицю.

З-за рогу підійшла машина, і тільки фашисти схопили Костюка, щоб з розгону вкинути його в кузов, як пролунало дві короткі черги.

Гестапівці, смертельно бліднучи, тяжко упали на брук. Чиїсь руки, підхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, і машина на скаженій швидкості помчала до Великого шляху.

Кат гестапо, побачивши смерть охоронців, не випускаючи з руки гарапника, нагинаючись, побіг по східцях до кабінету Карла Фішера. В дверях він перелякано крикнув:

— Пафло Сафченко!

Карл Фішер, як ужалений, зіскочив зі стільця, обернувсь до стіни, обмацуючи її, мов сліпий, обома руками. Розкрились і зачинилися потайні двері, заховавши за собою обергрупенфюрера. І тільки тепер уперше кат засумнівався в хоробрості свого шефа.

В той час, коли машини гестапо і фельджандармерії плямили ієрогліфами усі дороги, розшукуючи Костюка і Савченка, Павло Михайлович, Генадій Павлович і секретар райкому комсомолу Лесь Безхлібний сиділи в хаті Семена Побережного, обмірковуючи з комісаром Савою Туром дальшу роботу партизанського загону «За Батьківщину».

Розмова затягнулася далеко за північ, але Тур не помітив течії часу, який наче втратив зараз астрономічний вимір. Ті думки, сподівання, перспективи, які виношував Тур із Горицвітом, тепер чіткіше окреслились і поширшали, як ширшають на світанку обриси землі. Найбільше радувало, що до закільцьованого колонадами лісів Городища простягнулися проміння зв'язку і рідні руки нескореного міста. Це вже зразу, як думав Тур, вдвоє збільшувало силу партизанів, це повинно було послабити і силу ворогів: адже райком підкаже, де і як з найбільшою ефективністю треба буде вдарити по фашистах. Так Городище з своїх низин підводилося вгору, охоплюючи партизанським оком увесь район. Зміцнювались і внутрішні сили загону: партійний і комсомольський актив офіціально оформлювалися в партійну і комсомольську організації. Про їхню роботу й говорив найбільше Генадій Павлович Новиков.

Ці найзначніші події у житті загону поєдналися з могутнім сплетенням незвіданих почуттів, вони, наче музика, пронизували кожну клітину Тура. Завжди стриманий, він зараз розцвітав усім багатством душі, радісно ввіряючи своє сьогодні і майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч із ним сидять підпільники, кращі сини партії, правофлангові Батьківщини, наливало його невимовною вдячністю і гордістю. Ці хвилини були святом юних переживань, коли всі твої помисли, розкриваючись на людях, переповнені найдорожчим: більше зробити для своєї Вітчизни.

Спочатку він хвилювався, розповідаючи про життя загону, але перші ж батьківські поправки Новикова, який, виходило, уже знав про їхню діяльність, прояснили і слова, і серце…

За вікнами просторої, з двома виходами кімнати, неспокійно шуміла і шуміла ріка. Хвилі глухо билися в розмитий берег, і на їхній гомін легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осінніми пахощами просохлої рибальської снасті. А в хаті над столом, наче гроно, щільно нависли завзяті голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на ній те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля війни. Ось уже лягли на папір лінії залізниць, плями придорожніх дзотів, павутиння кущових поліцій, лишай військової комендатури. Розплутувалися вузлики невідомого, і Тур, за звичкою командира, прикидав у голові, де краще можна вдарити по ворогах.