Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 19

«Брешете — життя мене жде, матір виглядає. І я приповзу до неї».

Сніжним насипом піднявся шлях, доповзти до нього, а там і додому недалеко. Відпочити трохи, дух перевести…

Як тепло стає, бризнуло сонце на чорні поля… Який там черт бризнув! Це мороз його заковує. Головою у сніг, ліктем у сніг, обидві руки під себе, і боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта сподівається його, йому жити, працювати треба… Проклятющі ноги! Кров тече з піднебіння.

«Не випльовувати — обмерзне на підборідді»… Боляче стримує примороженими устами тягучу рідину і витягується на шлях. Наче хтось нависає над ним.

Який там нечистий нависає — то мороз хоче затиснути його. «Переповзай, парубче, шлях — недарма до дівчини ходив».

Десь іздалеку замукала корова. «Худоба кров чує».

— Дмитре, це ти?

«Ге-ге-ге! Бач, як підходить. Дмитром називає».

Голову в сніг, плече в сніг, руки під себе — і вперед…

— Дмитре, синку!

«Невже мати? У негоду таку!»

— Це ви, мамо! — хрипить і по знайомих з дитинства пахощах материного волосся, по дотику пальців до лиця, як може тільки вона доторкнутися, він пізнає свою найбільшу любов. — Поганий я, мамо, не осудіть. І вмер би, так ви в мене є. — І починає котитись у безвість.

Тільки одна мати знає ціну своєї дитини. Тільки одна мати загляне в ті тайники серця, що нікому невідомі. І вона вже знає його волю — не треба кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попід пахви сина і тягне снігами, не чуючи ні ваги, ні втоми…

XІІ

Біль пронизує до кісток, ходить, перекочується, свердлить буравами тіло; розмерзаються темнорусі пасма волосу, рідка червона мазка котиться по обличчю, а мати клопочеться біля чобіт — ніяк скинути не може. Тоді, не питаючи його, мовчки бере ніж, на живому тілі свіжує халяви. Засичав і прикусив приморожену губу, коли мати зірвала примерзлі онучі. Ноги починають розбухати, пухнути, роздаватися; четверо очей з острахом схрещуються на них. Затягуються рівчаки між пальцями, запливають пухким тістом, з глибини якого маленькими вічками біліють нігті.

— Нічого, нічого! — кидається мати в хижу, приносить несолоне гусяче сало і ним до колін змащує роздуті колоди ніг, після обмотує чистим льняним полотном, поїть горілкою, настояною на деревію і дев'ятисилі.

— Хіба ж то люди? То звірі, куркулі, — зривається в стогін голос матері.

— А ви ж думали… Скажете, що впав з засторонку, знепритомнів, приморозивсь. Щоб ніхто… — хрипить.

— Знаю, знаю сину, — схиляється над ним, як над дитиною, вкладає спати. Білу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тіло, пече вогонь; парубок не може навіть поворухнутися, і знову пахуча горілка гарячить губи і рот…

Кілька днів плювався кров'ю і без помочі матері не міг повернутися. Вдень біль трохи зменшувався, а вночі, щоб не кричати, затискав зубами ріжок подушки, з пожадністю пив первак.

— Може, в райо'н по лікаря поїхати?

— Ніякого лікаря. Тоді сам себе доконаю… Видужаю, на живому засохне! — хрипів простудженими грудьми.

Мати сама обстригла голову, щоб хутчій загоїлась; синяки почали блідшати. Найбільш непокоїли ноги — не міг стати.

«Невже калікою буду? Так і не віддячу Барчукам!» — Рипів од злості і безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнішим було навіть не каліцтво.

«Прибити старого і молодого, щоб дзвони завили над ними!»

І аж біль зменшувався, коли бачив ворогів біля своїх ніг…

Злоба густою смолою кипіла в скривавленому тілі; затуманювала тверезі проблиски розуму.

Часто в думках стрічав Марту. Приходила, припадала до нього, і дівочі губи пахли свіжим снігом і весіннім приморозком, що вже дихає повівом землі.

Брала його велику руку в свою, гладила від зап'ястя до пальців і несподівано, як і приходила, зникала, наче ранішній туман по долині. Або він ішов до неї на хутір, і вона виходила назустріч, як сама весна. Стара дубівка схилялась над нею, притримуючи вінок пишного рожевого цвіту. У весняній напрузі стояли щепи, і молода господиня, радіючи, білила їх вапном, потріскану кору шпарувала садівничим глеєм, і сама була як щепа — свіжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев…

«Що тепер робить вона?»

Скрипнуть двері, і тихо підійде мати до ліжка. Коли й спить вона?

А зима біснувалась, мурувала вікна холодними квітами; синицями цінькав мерзлий сніг, припадаючи до шибок, і хата глухо дзвеніла кожною деревиною. Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стільки роботи ждало його. Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повітці жалібно, по-старечому, скаржились вівці, і так хотілося переступити через поріг у витку метелицю, вдихнути пахощі пріснуватого, блакитного снігу і до самої зорі тесати, стругати дзвінке дерево, або, залишаючи за собою глибокі сліди, побрести із жаками до Бугу. Це навперемінку з Варивоном рубали б зеленкуватий лід, гріли б на багатті задубілі, червоні руки. А ввечері — в сельбуд до молоді або до Марти.

У другій хаті, де стояв столярський станок, вчився майструвати сімнадцятилітній невисокий сирота Григорій Шевчик — далекий родич. Він же порався також біля Карого: треба було вивезти ліс та зароблені у лісництві клітки хворосту. Григорій часом просовував голову до нього.

— До вас можна? — звертався тільки на «ви», — по батькові парубка незручно величати, на «ти» також не виходило, бо Дмитро був старший.

— Заходь, Грицю.

— Як здоров'я ваше?.. А до нас учора шефи з суперфосфатного заводу приїхали. Це такий завод, що якусь спеціальну муку з каменю виробляє. Присмачиш нею землю — і все на полі, як з води, росте. Вам би цього суперфосфату дістати… Аж за селом гостей з музикою зустрічали. Далі в сельбуді були урочисті збори. Шефи говорили про наміри міжнародних гадів, про отих консерваторів англійських, що вогнем, як змії, дихають на нас і війну в кожному сні бачать. Потім розповідали шефи про нове життя у нас, про змичку міста з селом. Дуже всім до душі припала доповідь товариша Недремного, майстра хімічного цеху. Розповідає так, наче в душу вбиває слова. Бойовий, видать, чоловік, бо на щоці рубець. Потім толково Мірошниченко виступав. Він ще за селом, як брат з братом, зустрівся з Недремним. Виходить, вони разом проти всякої контрреволюції боролися. Після Мірошниченка говорив Іван Бондар, а потім на сцену почав пропихатися Полікарп Сергієнко. Його дядьки за поли свити одсмикують і аж перехитуються од реготу: «Диви, диви, Полікарп гораторствувати захотів!» «Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею!» «Полікарпе, не сміши людей!» А той хоч би що — без ніяких на сцену лізе, — і Григорій розсміявся. Усміхнувся й Дмитро, уявляючи не в міру балакучого, завзятого хвалька Сергієнка.

— Ну, потім і сміху було. Дядьки, як груші, на підлогу валилися, коли почав Полікарп шекерявити про бій червоно-армійців з бандитами. — І Григорій, копіюючи Полікарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир збив шапку, в нього стали насторожено переляканими і хитрими-хитрими заховавши зірочки веселого зверхнього лукавства:

— Іду я шляхом, — а було це в двадцять пелшому лоці. Ну, а як можна було йти шляхом у двадцять пелшому лоці? 'Душа в тебе не то що в п'яти, а і в обчаси заскочить — бандити кругом. Іду, коли чую: кулемет як засокоче: со-ко-ко-ко. А потім гармата як ревне: гур-гур! А земля — хилить, хилить. Ну, хоч і не страшно мені, а покотився галушкою в рів. І чую: такий тупіт від дубини, наче хто чортів із неба витрушує. Пропав ти, Полікарпе, ні за цапову душу — думаю так собі, а бандити летять шляхом прямо на мене. Знають, видно, що я в комбіді состою… Будь у мене кулемет, я б усіх їх до дідька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити, ну прямо як прицільний прибор — краще брильянта. Своїм дробовиком горобця на лету здіймаю…

— Ну, що тут у залі було після цих слів — і не питайте. Степан Кушнір устав з президії і з сцени упав на людей. А музика як почала сміятись, тільки труби брязь-брязь. А Полікарпові хоч би що. Бреше і не усміхнеться: «Отак би відлетіла моя душа, мов легка хмаринка. Коли бачу: назустріч бандитам двома ланцюжками червоні мчать. Тільки малувате їх, а бандитів — до лихої години. Ну, думаю, треба своїм рішучу допомогу давати, Червоні — шляхом, а я ровом лечу напереріз гадам. Перед самою рубаниною як крикнуть наші — ур-р-ра! І я тут не підкачав — своїм басом усі голоси покрив. Голос у мене, — чого там хвалитися, — мо'в грім. Раз розсердився на жінку, як гримну, так вона і впала серед хати — оглушив. І кілька днів глуха, як пеньок, ходила».