Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 184

— Для чого? Хватить з них і кулі.

— То легка смерть. А ворогам, запроданцям ні в чому не повинні давати полегкості, ні в чому! Хай більше бояться нас…

Перед тим, як зайти до Івана Тимофійовича, городами наблизився до своєї садиби. Ось він, з автоматом у руках, пістолем за поясом, підходить до хати.

Тихо шелестить його сад і сумовито шумлять тополі.

Припав до вікна і відсахнувся.

«Що це? Чи то так здалося?»

Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами і ясно чує голос Григорія Шевчика.

«Так ось де ти воюєш! З армії втік. В найтяжчий час заховався від боротьби — і до жінок!» — відхиляється від вікна.

Від сплетення, вибуху різнобійних почуттів не знає, що йому робити. Тільки кров кидається в голову, а в руках сама підскакує зброя.

«Невже Григорій боягуз, той мерзотник, який лише умів округлими слівцями маскувати гниле дупло своєї душі? Невже такий Григорій? — вірить і не вірить. — І як Югина могла пустити його до хати?»

Глибоке обурення, злість, ображена честь б'ють водночас у груди і голову Дмитра, і він аж перехитується. В умовному місці, біля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Відчинив засувку, тихо увійшов у сіни і з силою рвонув до себе двері.

Світло вдарило в очі, і Дмитро, як привид, застиг на порозі, наводячи автомат на Григорія.

— Ну, здоров у моїй хаті! Не ждав гостя? — пронизує примруженими очима Григорія. Але, дивно, той не розгублюється, рівно підводиться з лави і якось чудно всміхається.

— Таки не ждав. Радий, що зустрівся.

— Не дуже радій.

— Дмитре! Рідний!

— Почекай! — краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. — Почекай, сказав. Що тут робиться?..

— Дмитре! Чого ж ти такий? — Югина прикладає руку до грудей і з мукою дивиться на чоловіка.

— Яким був, таким і зостався. Не взнала іще який за півжиття!

— Дмитре, чоловік попрощатися прийшов.

— А ти й рада по ночах прощатись… Ну, чого прийшов? — звертається до Григорія. — Це так ти воюєш? — не опускає зброї.

— Ні, не так, як ти думаєш, — спокійно і насмішкувато відповідає Григорій. — Погаси зараз своє полум'я: не в той бік воно метнулося.

— А це ми побачимо.

В цей час на порозі виросла Докія.

— Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти мені зараз же свою пукалку, чуєш? — підходить до нього мати. — Чоловік до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, він із Варчуком прощатися піде? З Созоненком? А ви ж товариші були. В тяжкі години всі досади прощаються своїм. Чого ти на матір так дивишся? Не пізнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорій поранений був… — і вона припадає до його великих чорних рук, які ще міцно стискають зброю.

— Поранений. Тоді так…

І Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись і ніяковіючи. Прокинулась і заплакала Ольга. Довго пізнавала чужого бородатого чоловіка, а потім кинулась до нього.

— Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?

— Бач, усіх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, і вдача ж у тебе.

— Вдачу ж ви мені вділили, — ще хотів чимсь відговоритись, але зразу подобрішав, зрозумів, що дарма він так розходився, і вже спокійніше додав: — Риба не без кості, а чоловік не без злості. Хай пробачить Григорій. Де Андрій?

— У тій хаті спить. — Докія прихилила бородату голову сина до себе. Поцілував Дмитро матір і дочку, тільки Югину обминув, почуваючи перед нею незручність, збільшену до того присутністю Шевчика.

— Перекипіло, виходить? — усміхнувся Шевчик.

— Як бачиш… І найбільша досада вчепилась, бо така думка налетіла: обманув ти нас всіх, воювати кинув.

— Ну, мені пора в дорогу. Всього доброго вам, — підійшов Григорій до Докії.

— Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, — поцілувала його в чоло. — Попрощайся ж, Дмитре, з чоловіком. Не на прогулянку йде.

Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорія і знову одвів погляд від нього.

— В партизани ідеш? Чи на схід пробиратимешся? — незручно стало за все.

— В партизани.

— В партизани? — строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер він іншими очима дивився на Григорія. Рештки гніву розвіювалися, мов останні клапті туману при сонці. Затремтіли і стіни задавненої неприязні. — Григорію, ти вже в якомусь загоні? Чи може?.. — завагався на мить і вже, рвучи натягнені в душі та голосі нитки, зовсім тихо промовив: — Тоді приймемо тебе до себе… Спільна робота, діла наші вище наших… Ну, сам розумієш. Ти ж кандидат партії. Ти завжди далі бачив, ніж я.

Після цих слів гора звалилась із плечей, тільки дихати стало важче — серце поширшало.

Григорій здивовано поглянув на Дмитра, біля очей затремтіли тоненькі пучки зморщок.

— Ну, спасибі, Дмитре, за справжнє слово. Обнадіяв ти мене — ясніше тебе побачив… Іду в загін. Чекають там мене.

— Де?

— Далеченько звідси.

— А зв'язок нам треба мати. Чи на поміч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке…

— І за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.

— Повечеряємо разом?

— Ні, мені треба поспішати. Далека дорога.

— Берестом не йди. Там, коло ярів, заміноване поле лежить. Дуже хитро заміноване.

— Звідки знаєш?

— Думали міни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технічну новину напоролись.

— Щасливий будь. Бий ворогів невтомно. Щоб не довелося червоніти перед своїми людьми.

— Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, — подав тверду руку.

Провів його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорія, і незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увійшов до хати, пригорнув Югину.

— Налякав? Дуже? Пробач.

Дружина, відхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими і щасливими очима.

— Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скільки років прожили. Хіба ж ти не знаєш, не вивчив мене? Не те що… Хіба навіть в думці можу когось до тебе прирівняти? До такого… вредного, а ти наче… — притулилася до його грудей.

— Ну, не буду вже більше, — підвів рукою підборіддя дружини і поцілував наймиліші уста.

— Ще й досі не відійшло, — притулила сплетені пальці до грудей і сіла на лаві. — Де ж ти тепер? Надовго до нас?

І застигла в чеканні.

— Тільки на часинку заскочив.

— На часинку тільки? І ту треба було скаламутити. — Вона притулилась до нього всім тілом, а потім глянула в чорні, зм'якшені очі. — Тяжко тобі, Дмитре?

— Тяжко, Югино. І найважче — за людей відповідати. Багато легше б бути тим, «куди пошлють». А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке діло. Тепер хватило сміливості.

— Так ти командиром?

— Командир.

— І оце так уриватися в хату… — усміхається, ще тісніше прихиляючись до Дмитра.

— Здаюсь! — жартівливо підводить руки вгору. — Погарячився. Подумав, що Григорій обмілів… Хороший він, твердий чоловік.

— Твердий, не зігнеться лозиною.

В хату входить мати з Андрієм, що весь горить і сяє від радості. Проте підходить до батька поволі, з повагою, і щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.

— Ну, сину, як живеш?

— Погано, тату.

— Чому?

— Самі знаєте чому. Горе кругом ходить… Візьміть мене, тату, з собою.

— Не мудруй, Андрію. Не на твої роки і сили наше діло… Бач, якого викохала — в партизани до батька хоче, — звертається до Югини. — А ти ще не думаєш партизанити? — ловить Ольгу за ручку.

— Чому не думаю? — відповіла дівчинка. — Аби тільки взяли.

— Ну, думай. Тільки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тоді всіх фашисти повісять.

— Ніби я маленька, не знаю, — так само тихо промовляє Ольга. — Мовчатиму, як камінь, поки наші не прийдуть.

— Вечеряй, сину, — приносить Докія яєшню, а сама спирається ліктем на скриню і не спускає погляду з сина.

— Сідайте ви, мамо, Югино, діти.

— Ми недавно повечеряли, — слідкує за незвичним бородатим обличчям і зітхає.