Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 175

Здавалось, машина злилася з механіком-водієм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по містку.

Увігнулось, стрельнуло, захрустіло дерево і. покалічене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуреній воді.

— Ти диви! — з недовірою і захопленням вирвалося в стрільця-радиста Самохідка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя і, круто звиваючись, помчала на батарею.

На повнім ходу відкрили стрільбу. Леонід, морщачись од напруги, сам повів огонь по ворогах.

Барвисте узлісся на очах почало чорніти, розпухати, з корінням і верхами підноситися вгору. Ось неповоротко і тяжко підскочила гармата, піднімаючи вгору колеса, як піднімає полонений обважнілі руки.

— Скапустилась одна! — завзято гукнув механік-водій.

— Фрицнулась, — повчально поправив замковий Ібрагімов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, і обличчя Леоніда просвітліло, наче небезпека вже минула.

Переполовинені, приглушені, засліплені вогнем, димом і темінню розмеленої землі, заметушились обслуги поміж поріділим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, і тяжко заворушились, осідаючи, мертвотні чорні жерла, націлюючись на самохідку.

— Блямббб!

Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохідці снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнів кількома потоками, вгору і вниз, посипались іскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонід і широко рукавом протер засліплені очі.

— Броню не розтрощило! — шаленою радістю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.

— Не розщепило! — по звичці поправив товариша Ібрагімов.

— Зате ми їх зараз розщепимо, — кидає Леонід.

Гримнув вибух. Задвигтіли і врізалися в землю покорчені шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється і розтікається лісом.

Ряба самотня гармата, націлена на самохідку, вивірчує останні розріджені пасма диму.

«Ми тобі переломимо хребет», — тремтить злою усмішкою горде, напружене і потемніле від кіптяви обличчя Леоніда. Проте не забуває пильно стежити за лісом і полем.

Коли до гармати залишилися лічені метри, побачив, як од вузької лісової дороги почали одриватися на луг ворожі танки.

Самохідка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю і силу, Леонід першим напав на залізні потвори, перед якими вже забушували темні, як осінні дуби, стовпи землі.

«Лукін підтримує. Зразу намацав ланцюг, — зрадів, обливаючись чорним масним потом… — Головний, тільки б головний продірявити…»

Полегшено зітхнув, коли осіла і зачадила димом машина, підбита Лукіним.

«А головний пре!»

Ось він розвернувся, націлюючись жерлами та більмами роздвоєних хрестів. Біля самих лінивців самохідки бризнула земля і тяжко загупала по броні.

«Я тобі націлюся, гаде фашистський», — летить уперед, забуваючи своє рішення — поменше зчеплюватися з танками.

Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, і він запалав, неначе купина смолистого дерева.

Самохідка Лукіна зриває гусеницю ще з однієї машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий міх траків, і закружляла на місці, вивірчуючи вогку землю.

Не витримавши двобічного вдару, танки, огризаючись, метнулися в ліси.

— Тікають, тікають! — радісно вигукнув Бойченко.

— Дряпають! — поправляє Ібрагімов. Самохідка, не вміщаючи веселого гомону, мчить до ріки. Не роздягаючись, кинувся Леонід у хвилі, шукаючи броду, а екіпаж почав закривати люки, жалюзі, підіймати вгору вихлопні труби. Незабаром, увесь, з голови до ніг, мокрий і заболочений, повертається Сергієнко назад.

— Риби ж у ріці, хлопці! Пройти не дає: так і валить із ніг. Бойченко, це по твоїй спеціальності — налови! Ото вечеря буде!

— Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.

— Фрицатником тхне, — добавляє Ібрагімов. Загудів мотор. Щільно закрита машина влетіла у воду. До самого дна роздалася навпіл розбита річка, і екіпаж з радістю побачив, як до нього наближалися наші самохідки.

«Дорога моя Надіє, радість моя!

Недавно закінчився бій, і я знову дописую тобі листа. Вірю: він відшукає тебе… Що ж про себе? Твій білоголовий Льоня старається недаремно їсти солдатський хліб і дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно пройшов дощик, і лісова земля тепер пахне, як твої коси. Мій друг, старший лейтенант Лукін, уже насміхається з мене: «Тобі й дим самохідки пахне Надійчиними косами», а сам потай зітхає за своєю дівчиною…

От і експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується, чому не відправляю листа. Він і не знає, що мені, як у пісні співається, можна надіслати тільки куди-небудь. Тому й тремтить мій лист у руці, як серце…»

— Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зі всіма деталями, ну і сам якось непомітно примазався до чужої слави. Вірніше, мене примазали, а я по м'якості характеру не заперечував: не люблю підіймати дискусії у воєнний час, — сміючись підійшов зібраний, осміхнений Сергій Лукін до Сергієнка. — О, ти знову посланіє Надійці строчиш? Вже в тебе скоро листи і в самохідці не вмістяться — доведеться на прицепах возити… Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потім синім олівцем, а закінчив червоним.

— Кольором перемоги!

XXVІІІ

Намучилась, нагорювалась, наробилася діла за свій вік Докія; спокійніше думалося на старості пожити, тішачи внучат та коло саду пораючись… Не судилось. Іще тільки сонце загляне у вікно, а вже десятник калатає гарапником у вікно:

— На роботу, бабо! З невісткою йди! Гей!

І спробуй не піти. Хтось, може, відпроситься, хтось за чарку відкупиться, а тобі, стара, всі дороги заказані — за сина лютує Варчук.

Двічі вже синці попоносила Югина, намірявся і її, Докію, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совість заговорила. На зрубі просо в'язала, втомилася, обіперлась спиною в полукіпок, в далину глянула.

Із лісу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, піднімався над полями і масивно плив до самого неба, повз вижаті лани, повз високу самотню могилу.

Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увійде в хату, високий, кремезний, і як він їй усміхнеться, як він до неї, матері, заговорить, як обійме її.

І вже бачила свого сина коло себе, відчувала дотик його великих рук і не чула, як сльози обривалися з посічених щік, падали на рожеву стерню, на босі, порепані ноги.

— Хто ж за тебе діло буде робити? Може мені накажеш? За совєтської власті хіба так на полі робила? — конем із дороги звернув Варчук, під'їхав щільно до неї. Гаряче кінське дихання обвіяло її руки, спітнілі груди.

Несподівано на старість роздобрів Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тільки синці під очима ще більше почорніли, і, немов заокруглені шматки рашпелів, були насічені грудочками губчастого тіла. Казали на селі, що навіть до молодиць почав приставати. Що ж, від'ївся на чужому горі.

— Чого ж мовчиш, бабо?

— Нема мені про що з тобою бали розводити.

— Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?

— Таки жду.

— Кого? Свого забіяку?

— Армію Червону виглядаю. Сталіна жду.

— Не діждешся, стара погань. Були ваші більшовички, та всі вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?!

— Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.

— Я ж тебе! — і підняв гарапник, наїжджаючи конем на жінку.

Та відіпхнула від себе гарячу кінську голову.

— Удариш, може? Покажи свою хоробрість. Усі в селі кажуть: хоробрий ти, а мені не вірилось. Ну, вдар! — вперто поглянула на розбухлого Варчука.

— Паскудити рук не хочу, хай інший паскудить. Тільки штраф завтра, як миленька, заплатиш, — вперіщив нагаєм коня і помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки.

«Наче й не мати його породила».

Одначе швидко забула про це — знову прийшли думки, все про нього, сина свого.

І по ночах погано спала, частіше сідала біля вікна, виглядала Дмитра.