Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 156

«Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, і характеру наче не м'якого», — з неприхованою цікавістю кілька разів поглянув на блакитну, потемнілу від поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї воїна.

— Зброї тільки нема, — нахмуривсь Григор'ян.

— Почнемо здобувати. Сьогодні ж, — заспокоїв Созінов. — Пішли, хлопці, на полювання.

На узліссі знайшли довгий шматок телефонного дроту і вийшли на шосе, облямоване з двох боків шпалерами молодого розімлілого лісу. Лейтенант невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кінець, перетягнувши через шосе в глибінь лісу, віддав Навроцькому.

Швидко густів літній вечір. Мовчазний ліс поволі підводив угору чорну чашу назустріч темносиній, і тільки на заході їх розділяла вузька смуга червоного золота. По шосе промчало кілька машин, і пил довго не влягався в сухому спокійному повітрі. Знову проїхало авто, і трохи згодом, даючи перебої, задеренчав мотоцикл. Созінов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в руці наган, а Григор'ян побіг до Навроцького. На повному ходу мчить триколісний мотоцикл, холодно світячи чорним отвором автомата. І враз високий німець вилітає з сідла, боком падає на крупчастий камінь. І хриплий вигук «хак!» довго не стихає в чутливих сутінках. Потім лунає одинокий постріл; глухо і настирливо б'ється мотоцикл переднім колесом у рові, чадячи невеликим струмком перегару…

— Розжились на господарство! — Навроцький тріумфуюче підносить вгору автомат і витягає з кабіни довгі касети з набоями та невеликі, в зелених сорочках, з довжелезними ручками гранати.

Заснули на невеликій, освітленій сонцем галявині, що з усіх боків заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лісу, дослухаючись до безконечних шерехів листу й трави, помахом руки сполохав вивірку, що, неначе глечик, примостилась до срібнокорої берези, позіхнув.

«Який тут дідько нас відшукає. Гущавінь яка. Не до нас тепер німцям», — приліг до землі.

І не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тіло загойдали лісові шуми, як тремтливі кросна доброго сонця перенесли до рідного села. І вже більше не було страхітної війни; мирно в берегах заколисував зелений Буг рибальські човни, паслась на лугах худоба, весело загуділи придорожні телеграфні стовпи, а в ключах дротів, як живі ноти, щебетали чорнокрилі ластівки. Потім за кугою перелякано обізвалось: «трах-тах!»

«Хто ж стріляє? Сниться, чи ні? Ні, не сниться!» — схоплюється Созінов на ноги, і сліпуча блакить до сліз ріже в очах. Тріщить невдалік сухе гілля, важко гупає земля, невдоволено бурчить машина. І зразу ж око ловить шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею на грудях. Осторонь рухаються чиїсь ноги, ось з'являється кругла, мов кавун, голова і пропадає за обважнілою хмариною листя.

— Облава! — обома руками будить Григор'яна і Навроцького.

— Що? Де? Як? — іще нічого не розуміють широко розплющені очі, а руки вже стискають зброю.

«Проспали своє життя. Ех, ти, богомільник», — хочеться вколоти Навроцького, але стримує себе — це не придасгь відваги в боротьбі.

— Займаємо кругову оборону. Григор'яне, тобі гранатами тепер треба світ перевернути.

— Это можна! — біжить до дерева. І в цей час лунає перший постріл.

Скаженіючи і бліднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвіток, що почав затінятися сірим мундиром. Созінов, заховавшись за кущами, терпеливо вичікує, поки підбіжать до нього три солдати — вони почули постріли і прямують майже разом від неглибокого ярка. Бляшана покришка спадає з широкої різьби на довгій ручці; лівою рукою вириває холодну кульку, чує характерне «чмок» і шипіння в глибині гранати — горить дистанційна трубка. Легко кидає гранату в зелене вікно і падає на землю. Громохкий вибух струсонув лісом і переплівсь із безсилими, нестихаючими криками.

— Ой! — майже одночасно лунає позаду, і він бачить, як осідає додолу Григор'ян, схопившись однією рукою за голову, другою — за живіт.

Навроцький, затиснувши зуби, виривається вперед, ідучи на вірну смерть. Созінов розуміє його: в таких людей перший сильний порив чуття приглушує силу розуму, логіки.

«А воїн справжній», — тяжко в думках прощається з Навроцьким. Прорватись до нього уже не може — його відтісняють до яру. Один за одним він розстрілює всі набої, гранатами люто розкидає звужене коло і кидається в ліс.

Шлях перегородило болото. Оббігти його — невистачить часу. Щоб не було слідів, вилазить на дерево, по гілках спускається в суцільну щітку високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулі і смачно чмокають по драглистій твані.

Витягається горілиць, чуючи, як вода просочується крізь одежу, холодить плечі, спину, ноги. Недалеко зривається кілька гранат, і татарське зілля, пруття верболозу, як од вітру, злітає вгору Підкошуючи мочар, ще деренчать автомати, а потім і голоси, і м'які здвиги землі віддаляються від нього.

І тільки тепер Созінов помічає, що вся його одежа, руки укриті набубнявілими п'явками. З огидою зіскакує на ноги і починає одривати чорні шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червоні шершаві плями, що зараз же наливаються дрібними краплинами крові. П'явки позалазили в складки одежі, добрались до тіла. Мусить вибиратись на берег і швидко роздягатись.

Над болотом уже улігся спокій. З китиці очерету пурхнула на траву трясогузка, підстрибом побігла бережком, перехиляючи хвіст то до самої землі, то стрімко підносячи вгору; вибігла із затінку в кружатко сонця і здивовано зупинилась, вбравши голову в шию; заграла небагатими барвами сірого пір'я, а потім, неначе в гнізді, сховалась у ямці, витиснутій копитом коня. Стогоном обізвався з заростей водяний бугай, а в береговій розщелині великими неправильними вічками біліли джмелині соти, скликаючи до себе золотисто-чорних, басовитих господарів.

«Це ж фашисти можуть іще прийти сюди», — думав, розглядаючи соти і одягаючись у викручену, почорнілу від води одежу.

«Таки прийдуть, інакше вони не можуть», — твердо вирішив, зваживши всю дріб'язкову німецьку методичність.

Обережно з лісу вийшов на зруб, засіяний житом і просом, і, пригинаючись до землі, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику муравки, що витягнулась біля почорнілого пня, оповитого, як вінком, пахучими переспілими ягодами дикої полуниці. Теребив наполовину вимолочені колоски жита і почорнілими зернами вгамовував різкий голод. Потім закусив ягодою і ліг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову болітце озвалося розривами гранат, пострілами з автоматів. І не стихали вони до самого вечора.

«Усіх чортів на болоті виглушать, — злорадно посміхнувся він, мерзлякувато поводячи мокрими плечима. — Хоч би малярія не вчепилась», — з неприємністю пригадав холодні докучливі приступи чіпкої хвороби.

Вночі знову по зорях прямував на схід. Голод зробив тіло легким: ішлося так, наче ноги ледь торкалися землі Зла упертість і відвага придавали сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповідати друзям, коли добереться до своїх. Бо вірилось — рано чи пізно, а прибуде до завітної землі.

Перед самим світанком, перевіривши, що на дорозі нема свіжих слідів автомашин і німецьких чобіт, заскочив у невеликий, наполовину спалений хутірець. Довго і настирливо стукав у вікно, аж поки не зашамотіло щось у хаті і на порозі не з'явилась висока, з недобрим виразом, зігнута постать діда.

— Який там чорт спати не дає!

— Свої, діду!

— Свої на війні воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобі тре?

— Хліба трохи.

— Хліба? А сам додому дряпаєш, до жінки? Вояка!

— Ох, і неласкаві ж ви, діду.

— А чого мені ласкавим бути? Що ти, діда на весілля чи на чарку запрошуєш… Куди ж ідеш? — зупиняє стурбованим голосом. — На перехресті поліцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.

Виніс чуть надрізаний буханець з втиснутою пучкою солі.

— Іди щасливо, коли чоловік добрий, — промовив, не йдучи до хати, зітхаючи і щось шепочучи про себе.