Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 135

— Комсомольці йдуть, — тихо шепче Ліда і поправляє на грудях піонерську краватку.

— Комсомольці, їх по ході пізнаєш. Як весна прямують… Ось про яку осінь пиши, дочко.

Місяць підіймається вище. Все меншає тіней. Червоні жоржини сильніше мерехтять росами. Чіткішають далі і співи.

Осінь.

Золота осінь.

КНИГА ДРУГА

ВЕЛИКІ ПЕРЕЛОГИ

Частина перша

І

Під іскристим півднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високі жита, що вже заквітували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох боків списами остюків, перегойдує на тонких білих ниточках жовто-зеленаві палички квіту.

Не жалкуючи, що відмовився поїхати на прогулянку до городищанських лісів, Дмитро увійшов у голубі жита, і вони прикрили його прогрітими хвилями Навіть не ворухнеться біля кореня вузлувате, світліше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоняється ниві, то темніючи, то просвітлюючись. Які неповторні шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими і м'якими крилами і до самого обрію летить, то враз відкинеться назад, стихне, як пісня.

Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечінь, мов читає живу карту ланів; у плюскіт стебла непомітно вплітаються голоси його великої рідні, і кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзів, що, мов казку, підводили до сонця народне добро.

Ні, таки справді щось казкове було в широкому привіллі, по вінця сповненому надійними хвилями, видимими течіями вітру, бризками проміння і тим хвилюючим співом жайворонка, коли здається, що він сіє і сіє червоні зерна пшениці на невидимі чутливі струни.

— Любуєшся, Дмитре?

На стежці несподівано виростає Варивон з Василиною. Буйні жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихітним пилком, і тому зараз янтарні очі Варивона виділяються не так різко.

— Любуюся, — признався Дмитро.

— І є чим… — набігла якась думка, і Варивон замислився. Мерехтлива сітка проміння, пробиваючись між колоссям, коливалася на його широкому обличчі.

— Ти про що?

Вийшли на горбок. Тут поле закипіло справжнім морем, поміж нестихаючими хвилями заворушилися нові темніші плеса, побігли з долинки в долинку, обсіваючи їх колисковим співом.

— Ось про що, Дмитре: хорошими були наші поля в минулому році. Діди — інспектори якості — ходили і сивими головами похитували: «Ніколи зроду-віку не було такого врожаю». І правду казали. А в цьому році знову повторюється та сама картина — ходять діди ланами, ще сивішими головами похитують: «Ніколи так нива не родила». І знов правду говорять.

— Треба, щоб на той рік ще від сивіших дідів почули такі ж розмови, — натискує Дмитро на останні слова.

— Вірно, Дмитре, — зрозумів його Варивон з півслова, — людина старшає, а діла її наче молодшими стають. Сьогодні на партзборах знаєш на що Кушнір зобиджався?.. Ніяк, значить, сторожів не може втримати. Призначили були діда Іванишина, так він ледве костуром підлогу в кабінеті голови не пробив: «Ти, Степане Михайловичу, насмішки видумав з моєї старості строїти? Не ті ще, можна сказати, мої літа, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене і на свіже діло годиться, не запліснявіло. Так що обтирати плечима стіни зерносховищ і не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався». Ну й посміялись ми з цієї «консервативної» роботи, а Кушнір гнівається і думає, як би щось свіже внести в працю сторожа… Да, тобі наша парторганізація доручила виступити з співдоповіддю про насінництво жита. Доповідь прочитає Григорій Шевчик… Пам'ятай, що на відкритих зборах буде й Іван Васильович, і агрономи, і бригадири всього куща.

— Ну, який з мене доповідач, — розвів руками Дмитро, — по-писаному ще можу прочитати, а так…

— То й напиши все — твердіше буде.

— Що ж його написати?

Очі Варивона звузились:

— Як що? — і голос його став глухішим, схожим на голос Дмитра. — Суши все цифрами і округлими словечками. Мовляв, під житом стільки-то гектарів, засіяли наче гаразд, зійшло — непогано, розкущувалось — нічого собі, зацвіло більш-менш, коли буде поліття, коли, значить, ітимуть дощі, таки щось зберемо (тут ти прибіднишся і занизиш цифру), коли дощів не буде, то діло таке: природа винувата, бо немає в ній господарської постійності.

— Варивоне, покинь, — сміючись, смикнула Василина чоловіка за рукав.

— Ти думаєш, він колись Івану Васильовичу не так про гречку говорив?

— То колись було, — повеселішало обличчя Дмитра. — А ти підкажи, що говорити з вершини сьогоднішнього дня?

— Бач, Василино, який це товариш: тільки, значить, хоче говорити з вершини, на менше ніяк не погодиться. Що йому порадити?

— А що ж йому радити? Краще державної постанови про поліпшення зернових культур не вигадаєш. З неї й треба починати, — впевнено відповіла Василина.

— Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай і дослухайся. Моя жінка різні новини, як вірші, напам'ять знає. Словом, дали їй рівноправіє, то тепер мало прав у чоловіка залишилося — всі собі забирає. — Варивон любовно покосився на Василину і, вийнявши олівець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра:

— Збори наші задумані інтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично і практично повинні роз'яснити всім, що кожну путящу рослину треба неодмінно поліпшити агротехнікою. Колись ми з тобою найбільше гріли чуби над добором насіння, а тепер нам випадає ширше думати над мічурінським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвід є і в нас, і в івчанців, і Немерчанську дослідну станцію ти неспроста відвідував. Надіюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. І вершина твоя — це вище підняти нашу працю, от як жито на пагорбі підіймається. Тільки слова підбирай вірні, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими відсталими агрономами. Про це і Іван Васильович натякнув. Він кріпко на твоє слово надіється.

— Ти виступатимеш?

— Наша хата двох ораторів виставляє. Я вже навіть встиг у Василинині шпаргалки заглянути. Вона про створення добірного насіння говоритиме.

— Ну й безсовісний ти, Варивоне. Вже так заховала свої записки…

— Знову починається самокритика, — зітхнув Варивон. — Так уже мені, бідному та безталанному, перепадає від своєї жінки, так перепадає, що інший бригадир махнув би рукою на таку ланкову і вприйми до рядової пристав би…

Наближалися до ріки. Її мелодійний повів уже коливався над полями, її одсвіт напливав на жита, і вони, здавалось, виростали на фіалковій поранковій годині і пахли ромашкою, наче дівочі коси. Навколо розсівались, пересновувались, перехлюпувались пташині співи, єднаючи луги з лугами, береги з берегами. От і розкрились ці молоді береги, в зелені і сузір'ях квіту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред ріки; на моторному човнику зі сміхом пропливли дівчата у вінках, і в бездонному плесі вінками закружляли хмари.

— Глянь, Дмитре! — Варивон крутим плечем наліг на плече товариша.

З-за пагорбка тихо підіймались діди. Літа уповільнили їхню ходу і кров, вони ж зимнім холодом обвіяли їхні голови.

— Інспектори якості! — з пошаною обізвалась Василина. — Дбайливі очі наші.

— Що дбайливі, то дбайливі. Тільки чи не намнуть вони, значить, нам чуби?

— Побоюєшся? — Дмитро вже розпізнає Семена Побережного, і Кирила Іванишина, і старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зір, мало не з сльозами попрощався з колгоспною кузнею.

— Та щоб дуже, то не дуже: якоїсь великої вади не знайдуть, а вчепитись до чогось зможуть. Безжалісні діди. Колись їм така нива і посеред самого раю не снилася, а тепер вони так і силкуються хоч за порошинку зачепитися.

— Порошинка око засліплює.

— Та я знаю, що ти з дідами заодно, вони люблять таких, — незадоволено пробурмотів Варивон, якого іноді до краю обурювала в'їдливість інспекторів якості. — Помітять тобі грудочку і, аж підстрибуючи, до телефону біжать — давай їм райпартком, і то тільки першого секретаря. На другого — ніяк не погоджуються.