Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 131

Надворі загупали кроки. Незабаром Іван Тимофійович, мокрий, неначе хлющ, широко увійшов у хату. На підлозі зразу зарясніли гнізда слідів. Дмитро неохоче відірвався від щоденника.

— Марійко, в тебе якась переміна знайдеться? Обкис, як біс.

— Іще б не обкиснути. Валандається десь до півночі. Нема того, щоб у пору прийти. Знову на нараді сидів? — по звичці, наче з огудою, заговорила.

— Не на нараді, а в стельмашні.

— Досі в стельмашні? Щось нове видумували?

— Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям.

— Ти б і мені серп погострив, а то вже порябів од іржі.

— Може в'язати підеш?

— Еге, так і піду. Я ще копу на такій озимині заіграшки нажну, а молодь хіба так уміє серпом орудувати? Їй і вчитися за машинами не було на чому. Ну, переодягайся вже.

Іван Тимофійович прояснився, побачивши Дмитра.

— От за кого Іван Васильович згадував! Ану, показуйся на світло. Чув, чув, який твоя бригада передзвін підняла. Вірно робиш, Дмитре.

— Що Іван Васильович казав про мене? — підійшов ближче до тестя.

— Дзвонив, щоб ми полеглий хліб косили грабками з одним залізним зубом, бо чотиризубці утовчене стебло не візьмуть.

— І тут допильнував, — промовив з пошаною.

— Допильнував… Згадав, як ти йому колись зі смаком про косовицю розповідав. Це в Кадібці було — клевер ти косив там. Надіється, що будеш кращим косарем.

— По всьому колгоспу?

— Ні.

— По району? — здивувався Дмитро.

— По області.

— Ого!

— Перелякавсь?

— Та ні, — задумався, проймаючися теплим дрожем. — Але поміркувати є тут над чим.

— Міркуй, я поки переодягнуся. Чи тобі вистачить думати до кінця жнив?

— І вічно ти нападаєш. Чим-небудь, а колупнеш! — вступилася за зятя Марійка.

— Хе. Більше не буду, — Іван Тимофійович жартівливо відступив назад, а Дмитро усміхнувся.

— Тату, мені кісся треба змайструвати.

— От тобі й бригадир! — здивувався Бондар. — 3 чим ти думав завтра вийти в поле? З начальницькою поважністю?

— Зі старими грабками… Смаку ще не розібрав. А тепер варто над новими подумати — по моїй силі. Так — на метрів три з половиною. Щоб покіс був, як покіс!

— Пішли до стельмашні! — засміявся Бондар.

— Ти б хоч переодягнувся, старий! — накинулася на нього Марійка. — Вічно йому ніколи.

— І чого ти гримаєш? Все одно знову промокну наскрізь. Ще вслід за нами побіжи… Ну, Дмитре, змайструємо разом такі грабки, щоб усі дивувалися, — уже в сінях загримів голос Івана Тимофійовича.

— Іване, Дмитре, перекусіть трохи гарячого.

— Пізніше, стара… А злива стихає. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з нашого діла вийде. Кісся зробимо, неначе скрипку.

Уже краплинками роси біліли зорі, коли Дмитро і Іван Тимофійович вийшли з стельмашні. В низинах іще мелодійно співали струмки, просочуючися в темінь, вони розмивали її, і над землею починали коливатися попелясті смуги.

Ранок був із сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим співом промитого синього неба. На світлих нивах зрідка морщилися плямисті тіні, островами відпливали у далечінь і зливалися з островами лісів.

Біля комбайнів уже метушилися молоді комбайнери: на найнижчий зріз установлювали різальний апарат хедера. Коло кузні жаткарі так відрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платівок, точили запасні ножі. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно розреготалися на всю вулицю. З кузні повибігали ковалі і теж, взявшися в боки, заколивалися від сміху.

— Агрегат Дмитра Горицвіта!

— Чи то самоскидка, чи вітряний млин, — ніяк не второпаю.

— Дмитре Тимофійовичу, скільки думаєш викосити?

— А на своїх лобогрійках добре нагрієте лоби, поки переженете мене.

— Змагаємось?

— Можна.

— Дмитре Тимофійовичу, ти ж хоч кінцем кісся хмару не поколошкай, бо знову дощ піде.

Перевіривши роботу бригади, Дмитро підійшов до облюбованої ділянки.

Золотисті сонячні долини уже були наповнені рухливими постатями колгоспників, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвітало яскраве святкове вбрання молодиць і дівчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з в'язками перевесел; десь, зовсім недалеко, високий спів коси наздоганяв пісню жайворона і м'яко розсівався в схиленім полі. Біля самого небосхилу розкинувся білий табір хмар, на їхньому тлі чітко пропливав комбайн.

Ясно і повно запам'ятовувалися розлогі мазки літнього ранку.

З насолодою одвів руки назад, і грабки з присвистом влетіли в полегле стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зітхнуло і, гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула коса і згасла с житах. Цілий живий сніп, мов дитина, перехилився на покіс з колиски грабок.

Розмашисте, весело пішов Дмитро уперед. Розімлілі хмари ледве наздоганяли його своїми поморщеними тінями. Свіжий вітрець обвівав русий вигорілий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи бронзовим литтям виділялися на плечах і шиї, а на обличчі гордовите зосередження почало розмиватися усмішкою.

Іскрилася і співала коса. Співало і серце бригадира.

По всьому видно, що його діло порадує і повчить не одного колгоспника.

Рівними високими покосами влягалася щира праця і ніжним пріснуватим духом парувала під зливою сонячного проміння.

Високий південь стояв над косарем.

Присмерком обліковець обміряв прилюдно скошену ділянку і серйозно повідомив косарів:

— Агрегат Дмитра Тимофійовича викосив півтора гектара.

— Завтра викосимо два, — промовив Дмитро, приймаючи вітання косарів. Очі його, зігріті сяйвом приязні, схвильовано дивилися на милі обличчя рідних людей.

XXXІІІ

Поїзд підходив до рідного міста, і Леонід уже не міг одірватися від вікна, від мерехтливого бігу димчастих, притрушених сонцем ялинок. Загуркотів, одлітаючи назад, залізний міст, і з-під синього неба вирізьбилися строгі контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб підпирали мармурові хмари, що брилами налягали на ріку.

— На-дій-ка. На-дій-ка. На-дій-ка, — вистукували колеса. І серце Леоніда раптом стискалося у грудочку: «А що, коли виїхала з села?.. Ні, не може бути… Приїду і зразу ж налякаю: «Пропав я, Надійко, — на іксах і ігреках погорів».

На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом і зразу ж омивалося щасливим усміхом.

— Як же так, Льоню? — злякано запитає.

— Хіба я винен, що в мене така учителька була. Він, ледве стримуючи хвилювання, бачив удалині милий образ дівчини. І одночас, десь за синню небозводу, йому мерехтіли розвішані огні великої столиці, всміхалися нові юні друзі, допитливо і з надією дивились на молодість очі сивих учених. Бачив себе то в стінах військової школи, то на темному кордоні, то в зловісних сполохах війни. І всюди відчував себе частиною рідної країни, гордим сином її. За ці дні Леонід навіть зовні покращав, а коли йшов — не чув землі під собою.

На ходу першим вискочив на перон.

В перехрестях риштування летів угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком і ніжною дівочою піснею. Один голос особливо схвилював Леоніда: так співала Надійка. У неї навіть найсумніші пісні не притискались підбитим птахом до осінньої стерні, а підмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рікою, щоб іще міцніше пізнати її глибину, простір і випливти на переснований промінням берег.

— Льоню! Льоню! — Розводячи могутніми плечима потік людей і махаючи картузом, до нього біг осміхнений Василь Прокопчук.

Ось він ледве не налетів на якусь огрядну жінку з двома валізами. Щоб стриматись, підхопив її вгору, обкружляв навколо себе і бережно поставив на землю.

— Звиняюсь, громадянко.

Жінка спочатку тільки перелякано очима повела, але зразу зрозуміла в чому справа і насмішкувато промовила:

— Спасибі за безплатну карусель.

Та заклопотаний Василь навіть не обернувся.