Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 121

— Омеляне, візьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину допильную. І тобі буде добре, і мені непогано. Мені…

— Ні, Сафроне Андрійовичу. З цього пива не буде дива, — зразу ж перебив, і темносірі очі мигнули вогнем лукавства.

— Чому? Боїшся? — розсердився Сафрон.

— Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по вуглячках танцюю і витанцьовується поки. Не без інтересу живу, а думаю ще краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, — і театрально простяг руку до висячої лампи.

— Та уже бачу: починаєш розмахуватися і забуваєш тих, що тебе рятували.

— Не гарячіться, Сафроне Андрійовичу. Від злості печінка буде боліти, — і знову засміявся. — Я для вас кращого хочу. Моє діло таке: не сьогодні-завтра про мене можуть пронюхати — і знову: «Піднімай, сово, крильця», — проспівав надтріснутим тенорком. — А ви за мною не вженетесь — літа не ті, діла не ті… ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом стали, які зв'язки мали зі мною і всяку мізерію, що дальніми таборами пахне. А ви ж побували вже там…

— Це ти правду кажеш, Омеляне, — з зітханням погодився Сафрон. — Що ж, доведеться мені потроху торгівлею зайнятися. Не хотілося б на старість кості поїздками тривожити.

— Не радив би, — ненадійне це діло, — споважнів Крупяк. — Всякий дідько буде чіплятися. Моя вам рада — вступайте до колгоспу.

— Спасибі за таку раду. Вона так мені до серця, як мотузок на шию, — нахмурився Сафрон і нервово пройшовся по хаті. Обвислі фіолетові сережки навколо очей здригалась, окреслюючи лінії глибоко захованих неспокійних прожилок.

— В житті нам багато чого не до серця, а мусимо терпіти, приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому «мімікрія» зветься: хочеш, щоб не з'їли тебе, — маскуйся під оточення. Дорого вам буде коштувати стати якимось сторожем у колгоспі? Воно навіть зовсім непогано: ходиш собі вночі, на зорі любуєшся, калаталом постукуєш…

І не помічав, як темним рум'янцем наливалося обличчя Сафрона, злісно тряслися посірілі уста і пересмикувались чорні з сивиною вуса.

— Що ж це ти — насміхатися з мене задумав? Щоб я, господар, найкращий господар на все село, тепер на втіху злидням з калаталом ходив? Своє серце в домовину закалатував? А не діждуться вони!

— Тату, чоловік діло говорить, — поволі промовив Карпо. — Він вам чим зуміє поможе. Викосите яку десятину лугу, сіно привезете собі чи продасте. А робити доведеться в колгоспі: така наша планета.

— Будете косити скільки схочете, — розщедрився Крупяк. — А про планету ти, Карпе, даремне заговорив. Скоро вона переміниться.

— Я це і в тридцятому році чув од вас, — недовірливо і насмішкувато поглянув на Крупяка, поправив огнистий чуб, що упав на очі.

— Не буду говорити про тридцятий рік, а про теперішній стан скажу. Послухай, розумна голово, які реальні сили дозріли на Заході.

І почав на клаптику паперу досить вміло креслити карту Західної квропи. Карпо слухав уважно, але недовіри його Крупяк не міг розвіяти.

— Поживемо — побачимо. Наше діло тепер теляче: живи і на прокурора молися, як на бога, — натякнув про крадіжку.

— Дурень ти! — зрештою розсердився Крупяк. — Коли так будеш думати, то й поженуть тебе, як теля, на заріз. Усе треба наперед розміркувати. Ось слухай сюди, яким шляхом повинно йти твоє життя.

— Ну, ну, поворожіть, — з недовірою покосився на Крупяка, але слухав з увагою, прикидаючи, що той-таки дещо тямить. Тільки дуже вже багато торохкотить… Довелося Сафронові, чи не вперше в житті, низько, і то не раз, поклонитися людям. Заховавши зверхньою покорою злобу, розчавлену гордість і презирство, ходив і до Кушніра, і до Бондаря, і до бригадирів, і до рядових колгоспників. Тільки обминув Дмитра.

— Життя тепер моє взяло другий поворот. Соромно і гидко, що колись так жив. На засланні передумав над усім, почав перевиховуватися. На лісорозробці ударником став. За гарну роботу достроково випустили і документи справні дали, — показував засмальцьовані папірці.

Не один день попоходив Сафрон по нових подвір'ях, з подивом і злістю придивляючись і до молодих садків, і до ясниx будівель, і до веселих достатків, що якось по-новому світилися навіть в дитячих очах. І в усьому Сафрон бачив вкорочення свого віку, свою живу невблаганну смерть.

Немало пройшло часу, поки Варчука неохоче, з натугою прийняли до колгоспу. Вибрав собі Сафрон спокійну роботу: став сторожем біля рибних ставків. Відгодовував дзеркальних коропів, перегонив їх з ставка в ставок, косою очищав дно від зілля і потроху вечорами носив додому добірні рибини. Але ні від спокійного життя, ні від солодких коропів не поправлявся: вовча туга і злоба гризли його навіть і в снах. Досить було тільки стати — подивитися на свою колишню землю, доторкнутися до важкого стебла, що виростало на його ниві, щоб усе минуле життя перевертало йому душу, їжаком ворушилось усередині. Але на людях треба було приховувати свої печалі. І приховував то усмішкою, то таким розважливим словом, що не могло викликати ніякої підозри. Навіть з Денисенком і Созоненком спочатку говорив обережно, крився зі своїми думками, більше налягаючи на чарку. Пив він тепер багато, але хміль не веселив його, а робив ще більш похмурим, жмакав усе обличчя м'якими старечими зморшками.

— Ти знаєш, Дмитре, зовсім змінився Сафрон, якось сказав Варивон. — Поговорив я з ним…

— Покинь, Варивоне. Це такий горщик, що все життя одним наваром буде тхнути. Сафрон не з тих, що змінюються. Коли що, він тобі ножа під серце по саму колодку зажене — і не скривиться.

— Перевиховуються ж люди.

— Перевиховуються, — охоче погодився. — Але Сафрон не з такої пороли. Бачиш, я немало придивлявся до людей, немало читав. Якось відчуттям розумію, що з ким може далі статися. Перевиховуються ті, що якесь людське зерно мали в собі. А Сафрона тільки карбованець, калитка тримає на землі. За гроші він і раніше всякому перегриз би горло і тепер перегризе.

— То ти по злості наговорюєш, — засміявся Варивон. А Дмитро розсердився, побліднів, а потім почервонів, і більше ні слова не промовив товаришеві: все одно не зрозуміє.

Та Варивон зрозумів, тільки навмисно хотів роздратувати друга. І, добившись свого, зверхньо слідкував за ним, усміхаючись в душі: скажений, ой, скажений.

XXVІ

Іван Васильович Кошовий звичним рухом поправив густий каштановий чуб, повернув усі папери Крупяку, замисливсь. Тепер його примружені очі втратили голубі краплинки світла, здавалися важкими, свинцевими, як осіння вода.

Відчуваючи, про що зараз думає Кошовий, Крупяк переконливим голосом грунтовно почав говорити про майбутню роботу, натискуючи на її широчінь і значущість.

— Наша дослідна станція буде вивчати флору і фауну всього Поділля, допомагатиме колгоспам одержувати вищі врожаї споживних лугових трав. Ми проектуємо поставити роботу на відповідну височінь.

— Чи не думаєте ви, товаришу Моторний, що занадто багато вам виділили землі? Для дослідної станції і менше вистачить.

— Ні, ні! Ніяк менше не можна. Наука вимагає не грядочок, а широкого розмаху, — театрально підвів вгору обидві руки Крупяк. — Надіюсь, до нас будуть приїжджать люди з усього Поділля, а може й України.

— Це все добре. Але стільки відібрати землі у колгоспників…

— Чого вам турбуватися? Не свою ж віддаєте?.. — і зразу ж осікся, почувши на собі до фізичного болю важкий і насторожений погляд Кошового. Зрозумів, що той не простить йому цих слів, запам'ятає їх і в думці вилаяв себе за необережність. Однак зразу ж його обличчя уже набрало виразу справжнього натхнення: — Розумію, розумію, важко вам, Іване Васильовичу, кривдити колгоспників. Але ж це для науки, для радянської науки, якій самовіддано служимо ми, скромні науковці. І нема горя без добра: це примусить колгоспи розводити люцерну, конюшину, тимофіївку.

— Інтересна ваша теорія, — насмішкувато і заклопотано подивився на Крупяка. — Тільки не до вподоби вона ні колгоспникам, ні мені. Не можемо ми стільки виділити землі для станції. Це означає поставити під загрозу наше тваринництво.