Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 78

— Все-таки, вона добра жінка, — пробурмотів Муре, — вона почула, що я її кликав… Мабуть, уже пізно. Треба йти, щоб дома не турбувались.

Він пішов по дорозі. Йому здавалося цілком природним, що він у полі, на просторі. Через якихось сто кроків він забув, що позад нього Тюлет. Йому здавалось, ніби він іде від виноградаря, у якого купив великий запас вина. Дійшовши до перехрестя, де сходилося п’ять доріг, Муре збагнув, де він, засміявся і сказав:

— Який же я дурень! Хотів зійти на горб, у бік Сент-Етропа, а мені ж треба взяти ліворуч… Не раніш як за півтори години я буду в Плассані.

І він бадьоро попростував великим шляхом, поглядаючи на кожний кілометровий стовп, як на давнього знайомого; він спинявся перед деякими ділянками поля, перед сільськими будиночками і зацікавлено дивився на них. Небо було попелясто-сірого кольору, з рожевими смугами, що осявали темряву ночі блідими відблисками, ніби пригасле вогнище. Почали падати великі краплини дощу, подув вогкий вітер зі сходу.

— А, чорт! Треба поспішати, — сказав Муре, — стурбовано поглядаючи на небо, — вітер східний, він нажене чималий дощик! Видно, не добратися мені у Плассан до дощу. А я до того ж ще й легко вдягнений.

Він запнув на грудях сіру куртку з грубої шерсті, яку геть усю розірвав у Тюлеті. На підборідді у нього було велике садно, він раз у раз притуляв до нього руку, не усвідомлюючи, звідки той сильний біль. На дорозі не було нікого; йому зустрівся лише один візок, що ліниво котився з гори. Візник дрімав і навіть не відповів на кинуте йому по-дружньому привітання. Дощ захопив Муре на мосту через Віорну. Вода його дратувала, і він зійшов під міст, щоб сховатися там; він бурчав, що це нестерпно, що ніщо так не псує одежі, як дощ, коли б він знав, то взяв би парасольку. Він сидів там добрих півгодини, знічев’я прислухаючись до дзюрчання води; коли злива минула, він знову вийшов на шлях і нарешті добрався до Плассана, обережно обминаючи калюжі.

Було вже близько півночі. А Муре гадав, що немає ще й восьмої години. Він ішов безлюдними вулицями, заклопотаний тим, що змушує дружину чекати його так довго. «Вона ж не знає, в чому річ, — думав він, — і обід прохолоне… Ох, попаде мені від Рози».

Він прийшов на вулицю Баланд і спинився перед дверима свого будинку.

— Оце так! — сказав він. — Я ж не маю ключа.

Але він не постукав. Вікно в кухні було темне, решта вікон по фасаду теж не світилися. Страшна підозра охопила божевільного; з суто тваринним інстинктом він відчув небезпеку. Відійшовши в затінок під сусідніми будинками, він ще раз оглянув фасад, потім, наче щось вирішивши, обійшов дім з боку тупика Шевільйот. Але маленьку хвіртку було засунуто на засув. З неймовірною силою, розлючений до краю, він раптом наліг на цю хвіртку, і вона, зовсім струхлявіла від вогкості, розкололася надвоє. Сила удару приголомшила його, він сам не знав уже, навіщо розбив хвіртку, і став лагодити її, намагаючись скласти обидві половинки.

— Оце так удар; і навіщо це, коли так легко було просто постукати, — пробурмотів він з жалем. — Нова хвіртка коштуватиме не менш як тридцять франків.

Муре опинився в саду. Підвівши голову, він побачив, що на другому поверсі яскраво освітлена спальня, і подумав, що дружина лягає спати. Це страшенно здивувало його. Очевидно, він заснув під мостом, пережидаючи зливу. Певно, тепер уже дуже пізно. І справді, вікна у сусідів, у Растуалів і в супрефектурі, були темні. Він знову перевів погляд на свій дім і раптом побачив світло лампи на третьому поверсі, за щільними завісками абата Фожа. Це світло було наче палаючим оком на фасаді будинку, воно пекло його. Тремтячими руками він стиснув скроні, втрачаючи свідомість; на нього налинули кошмарні спогади; в цих спогадах не було нічого виразного, але Муре відчував у них давню небезпеку, яка загрожувала йому самому і його сім’ї, яка поволі зростала і робилася все страшнішою, небезпеку, від якої міг загинути весь дім, якщо він його не врятує.

— Марто, Марто, де ти? — пробурмотів він півголосом. — Йди сюди, забери дітей.

Він пошукав її в саду. Але він не пізнавав свого саду. Він наче став більшим, порожнім і сірим, схожим на кладовище. Зникли букси, не було латука, фруктові дерева ніби перейшли на інші місця. Муре повернувся назад і став на коліна подивитися, чи не поїли всього слимаки. Особливо краяло йому серце зникнення буксів; загибель цих високих кущів примушувала його страждати, наче смерть близької людини. Хто ж це знищив букси? Яка коса пройшла тут, скосила все, навіть фіалки, що їх він посадив коло тераси? Глухе обурення здіймалося в його грудях перед цією руїною.

— Марто, Марто, де ти? — знову гукнув він.

Він пішов шукати її в маленькій оранжереї, праворуч від тераси. Оранжерея вся була завалена сухим галуззям буксів, воно лежало купами між обрубками фруктових дерев, розкиданих, наче відрізані руки й ноги. В кутку висіла на гвіздку клітка, в якій Дезіре тримала своїх пташок, — жалюгідна, з поламаними дверцятами, кінці дротинок стирчали в усі боки. Божевільний відступив, охоплений страхом, неначе він відчинив двері склепу. Белькочучи щось нерозбірне, відчуваючи, що кров підступає йому до горла, він зійшов на терасу і почав блукати перед дверима й зачиненими вікнами. Гнів зростав у ньому й надавав його тілу звірячої гнучкості, він зіщулювався і ступав зовсім нечутно, шукаючи якоїсь щілини. Йому досить було душника в льоху. Він ще більше зіщулився і прослизнув усередину із спритністю кішки, чіпляючись за стіну нігтями. Нарешті він опинився в будинку!

Льох замикався тільки на клямку. Обмацуючи стіни, Муре посувався вперед у густих сутінках передпокою і нарешті штовхнув двері в кухню. Сірники лежали ліворуч на полиці. Він попрямував до цієї полиці, запалив сірника, присвітив собі і взяв лампу з каміна, нічого не розбивши. Потім оглянувся. Мабуть, увечері в домі була велика гулянка. На кухні був страшенний розгардіяш: стіл був завалений брудними тарілками, блюдами, склянками; каструлі, ще теплі, в безладді лежали в раковині, де мили посуд, на стільцях, на підлозі; кавник, забутий на плиті, що ще топилася, кипів, упавши на бік, мов той п’яниця. Муре поправив кавник, прибрав каструлі; він понюхав їх, покуштував рештки напоїв у склянках і чарках, порахував, скільки було тарілок і блюд, дедалі більше дратуючись. Це була не його кухня, охайна й пристойна кухня колишнього комерсанта, що живе на спочинку, тут витратили харчів на цілу корчму; від цієї ненажерливої неохайності відгонило розладом травлення.

— Марто! Марто! — знову покликав він, вертаючись у передпокій з лампою в руці. — Відгукнися, скажи мені, куди вони тебе замкнули? Треба їхати, зараз же їхати!

Він пішов шукати її в їдальні. Обидві шафи праворуч і ліворуч від грубки були відчинені; з розірваного сірого паперового мішечка, що лежав на краю полиці, сипалися на підлогу грудки цукру. Вище він побачив пляшку коньяку без шийки, заткнуту ганчіркою. Він виліз на стілець, щоб оглянути шафи. Вони були напівпорожні; пляшки з фруктовими наливками всі відкорковані, банки з варенням відкриті й початі, фрукти понадкушувані, різні харчі валялися забруднені й погризені, ніби тут пройшла ціла армія пацюків. Не знайшовши Марти в шафах, він почав заглядати всюди: за портьєри, під стіл; там, серед натоптаних шматків хліба, валялися кістки; на клейонці лишилися круглі липкі сліди від склянок і чарок. Тоді Муре перейшов коридор, щоб пошукати Марту у вітальні. Але на порозі він зупинився: він не впізнавав свого дому. Ясно-бузкові шпалери вітальні, килим з червоними квітками, нові крісла, оббиті вишневою узорчастою тканиною, глибоко вразили його. Злякавшись, чи не потрапив він у чужий дім, Муре зачинив двері.

— Марто! Марто! — розпачливо гукнув він ще раз.

Муре повернувся у передпокій, роздумуючи, не маючи сили стримувати хрипіння, що стискало йому горло. Де ж це він був, що не пізнавав жодної кімнати? Хто ж так позмінював усе в його будинку? Спогади плутались. Він бачив якісь тіні, що сновигали вздовж коридора: спочатку дві чорні тіні, вбогі, ввічливі, що намагалися знітитись; потім дві сірі й підозрілі, що посміхалися, вищиряючи зуби. Він підняв лампу, полум’я колихнулося, по стінах поповзли тіні, вони більшали, піднімалися по сходах, заповняли, поглинали весь будинок. Якась нечиста сила, якийсь фермент руйнування увійшов сюди, попсував дерев’яну обшивку стін, вкрив іржею залізо, поточив стіни. І Муре здалося, що весь будинок розсипається, як відвологлий тиньк, тане, як грудка солі, вкинута в гарячу воду.