Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 4

Історики французької літератури здебільшого ставлять цю серію нижче «Ругон-Маккарів», вказуючи на сліди поспіху в її стилі, на величезну переобтяженість текстів ілюстративним матеріалом, на архаїчний мелодраматизм окремих епізодів і т. п. В значній мірі ці закиди справедливі. Але радянського читача не може не приваблювати в антирелігійній трилогії Золя прекрасний гуманістичний пафос авторової думки, титанізм його двобою з реакцією. Варто відзначити, що в момент закінчення публікації «Парижа» Золя відіграв також визначну роль у політичному житті Франції у зв’язку з ганебною справою Дрейфуса. Мужній виступ письменника проти блоку шовіністів і клерикалів, внаслідок якого Золя був змушений залишити Францію, привернув увагу кращих людей світу. Високу оцінку вчинкові Золя дав В. І. Ленін.

В новій серії Золя повніше, ніж у антиклерикальних романах 70-х років, визначає соціальну мету своєї боротьби з релігією. «Лурд», «Рим» і «Париж» спрямовані проти церкви й на захист прав пригнобленого народу. Протиставлення церкви і демократії — лейтмотив усього циклу. Високий демократичний тонус «Трьох міст» допоміг Золя в його художніх шуканнях. Слабкі, застарілі ферменти методу й стилю у сприйнятті читача наших днів відходять на другий план, відтиснуті близькими нашим естетичним вимогам жанровими ознаками цих творів. «Лурд», «Рим» і «Париж», так само як кращі томи «Ругон-Маккарів», є романами «загальносуспільного охоплення». В них розглядаються проблеми загальнонаціонального й загальноєвропейського значення. Тут показано діяльність великих людських колективів, рух мас, боротьбу класів, партій, політичних, наукових і естетичних ідей, викрито ганебні таємниці буржуазного державного апарату і церковних організацій. «За романами Золя можна вивчати цілу епоху», — писав Мак сим Горький. Багато з того, що критикував Золя, й сьогодні типове для країн капіталістичного Заходу.

І ще одна риса «осучаснює» антиклерикальну серію Золя — її «кінематографічність». Відомо, що з усіх французьких письменників XIX ст. найбільша кількість екранізованих творів припадає на спадщину Еміля Золя. Цьому сприяє сама поетична організація його творів: широта й актуальність тематики, динамічність і драматична напруженість сюжетів, правдивість конфліктів, контурна виразність портретів, колоритна яскравість урбаністичних пейзажів, уміння передати саму «симфонію» людського життя в русі, в буянні всіх відчуттів, передати її як невпинний, бурхливий потік у вільній зміні візуальних кадрів. Засновник радянської науки про фільм, талановитий художник кінематографу С. Ейзенштейн говорив, що він використовував досвід «титанічних узагальнень», властивих кращим творам Золя, для створення своїх історико-революційних фільмів.

Саме ці найсильніші якості видатного французького письменника-демократ. а роблять його одним з найпопулярніших сьогодні класиків світової літератури.

Звернімося до конкретного змісту серії «Троє міст». Структурно вона об’єднана історією молодого священика П’єра Фромана, який, зневірившись у релігії, зрікається сану й знаходить щастя, створивши здорову сім’ю. Тему «священика-розстриги» не раз порушували сучасники Золя. Але літератори католицько-монархічного табору (Барбе д’Оревільї — «Одружений священик», 1865; Ернест Доде — «Розстрига», 1882) трактували її як страшний моральний злочин, за який бог жорстоко карає винуватця. Герої цих авторів — розтлінні істоти, честолюбці, розпусники, що прагнуть лише багатства, почестей і плотських насолод. Еміль Золя ще 1866 року (збірка «Що я ненавиджу») з обуренням писав про роман Барбе д’Оревільї: «Що хоче сказати автор? Ось ті жахливі принципи, які можна сформулювати, прочитавши роман: наука проклята, небо віддає перевагу неуцтву, доля керує нами, цей світ — світ страхіття, відданий на поталу божому гніву й примхам диявола».

У власній антирелігійній серії Золя сміливо висуває нове гуманістичне й атеїстичне розв’язання проблеми.

П’єр Фроман — молода людина високих моральних і розумових якостей. Мати-католичка прищепила йому містичну релігійність, пристрасну жадобу віри. Це привело П’єра до лав духівництва. Але батько — видатний учений-хімік — передав синові ясний, розвинутий інтелект і палке прагнення до істини. У такий спосіб «звільнення» П’єра Фромана з релігійного полону стає можливим унаслідок перемоги науки, істини й демократичної свідомості над темрявою, над сліпим, фаталістичним, небезпечним для суспільства почуттям. Важливо й те, що розрив з церквою став необхідним П’єрові не внаслідок абстрактних роздумів, а в результаті глибокого вивчення ним дійсності. Кожен з романів серії становить певний етап у посиленні контактів П’ера з життям і конфліктів з церковною догмою.

В тематиці першого тому є чимало спільного з добре відомими творами світової антицерковної літератури від новел «Декамерона» до «Празника святого Йоргена»: юрба людей, які сліпо вірять у чудеса, і зграя попів, що, спритно фальсифікуючи ці чудеса, набивають собі кишені. Але ж загальний задум Золя і виконання цього задуму дуже специфічні.

Сюжет роману такий. З Парижа до невеличкого міста Лурда, що славилося своїми цілющими джерелами, їде поїзд з каліками, тяжко хворими і вмираючими людьми. Серед прочан — П’єр Фроман, який супроводить паралізовану дівчину, подругу дитинства Марію де Герсен. На третій день перебування в Лурді під час одної з урочистих церковних церемоній Марія раптово одужує. Та П’єр, який переживає тяжку для нього духовну кризу втрати релігійних вірувань, не знаходить у Лурді порятунку. Він розуміє, що одужання Марії — не «чудо», а передбачений лікарями наслідок сильного нервового струсу. Картини масового релігійного безумства нещасних людей, стимульованого духівництвом, видовище безсоромного оббирання віруючих церквою остаточно підривають віру П’єра в існуючі принципи католицизму. «Він бачив Лурд, який розтлівають гроші, Лурд, який перетворився на величезний ринок, де продається все — церковні меси і людські душі», — пише Золя про свого героя. «Лурдські прощі — це останні судороги гадюки, яка не хоче здихати», — вже від свого імені твердить романіст у попередніх матеріалах до твору.

Роман нагадує великий документальний фільм, у якому можна побачити з найбільшою докладністю всі етапи, форми й елементи лурдського «церемоніалу», всі особливості місцевого пейзажу, архітектури тощо.

Поряд з великим інформаційним і викривальним значенням твір Золя приваблює нас також глибокою гуманістичною схвильованістю авторської думки. Як свідчили Гонкури, письменник був глибоко вражений тим, що сам він побачив у Лурді, спеціально відвідавши його, щоб зібрати матеріал для свого роману. Як і його герой П’єр Фроман, Золя глибоко замислюється над трагедією нещасної бідноти, роздавленої буржуазним суспільством, одуреної церквою.

Еміль Золя у своїх мріях про краще майбутнє людства, звичайно, ніколи не покладав надій на допомогу релігії. Завдання наступного тому серії — розбити ілюзії П’єра, показати всю не спроможність його сподівань на можливість створити якісь нові, суспільно корисні форми християнства.

Золя завжди намагався висвітлювати у своїх творах боротьбу сучасних ідей. В момент написання ним другої серії значного поширення у певних колах населення набули ідеї так званого «католицького соціалізму». Католицький соціалізм, або «неокатолицизм» одна з численних реформістських теорій кінця XIX ст. — мав цілком виразний реакційний характер. Духівництво та його ідеологічна агентура намагалися використовувати її як зброю проти марксистського соціалізму, а також з метою провокаційної агітації серед робітників за збереження «соціального миру». Золя у 90-х роках виступав на сторінках радикальної преси з різкою критикою «неокатолицизму», «неомістицизму» і т. п., як небезпечних і хибних ідеологічних течій. Зокрема в період публікації роману «Рим» у статті «Опортунізм Льва XIII» («Фігаро», 1896) Золя затаврував дворушництво римського первосвященика в питаннях сучасної політики. «Пригоди» П’єра Фромана в другому томі серії повинні були стати художньою демонстрацією конечної потреби розриву з католицизмом як з загрозливим явищем, що стоїть на перешкоді суспільному прогресу.