Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 32

— Ні, їх тільки двоє… Я справді сам був подумав віддати їм ці дві кімнати і тільки боявся, що так багато пожильців будуть вам заважати.

— Анітрохи, запевняю вас, ви такі спокійні люди…

Вона спинилась. Муре щосили смикав її за сукню. Він не хотів пускати абатових родичів у свій будинок. Він пам’ятав, що говорила пані Фожа про свою дочку і зятя.

— Кімнати дуже маленькі, — втрутився він у розмову, — і це буде дуже незручно для пана абата… Краще було б для всіх, якби сестра пана абата найняла помешкання десь поблизу; навпроти нас, у будинку, де живе подружжя Палок, якраз є вільна квартира.

Розмова урвалася. Абат не відповів нічого і втупив свій погляд кудись у далечінь. Марта подумала, що він образився, і сама була дуже засмучена брутальністю свого чоловіка. Через хвилину, неспроможна терпіти цю важку мовчанку, вона, не знаючи, як краще знову почати розмову, сказала просто:

— Отже, вирішено. Роза допоможе вашій матері прибрати в тих двох кімнатах… Мій чоловік думав тільки про те, щоб вам було зручно; та коли ви цього самі бажаєте, не будемо ж ми перешкоджати вам розпоряджатися вашим помешканням, як ви самі схочете.

Коли Муре залишився на самоті з дружиною, він вибухнув гнівом:

— Далебі, я не розумію тебе. Коли я здав абатові кімнати, ти сердилась, не хотіла нікого пускати до нас, а тепер, якщо абат поселить тут всю свою рідню, всю цю шушваль, аж до троюрідних братів, ти йому тільки спасибі скажеш. Я ж тебе, здається, смикав за сукню. Хіба ти цього не відчула? Це ж було ясно, я не хотів пускати цих людей… Воші нечесні люди.

— Звідки ти можеш це знати? — вигукнула Марта, обурена його несправедливістю. — Хто тобі це сказав?

— Ет! Сам абат Фожа… Так, так, я чув одного разу, як він розмовляв з своєю матір’ю.

Марта пильно подивилася на нього.

Почервонівши трохи, він пробурмотів:

— Зрештою, я знаю, цього досить… Сестра — бездушна тварюка, а її чоловік — негідник. Не вдавай з себе ображеної королеви: це їхні власні слова. Зрозумій, що я не хочу, щоб ця зграя жила в моєму домі. Стара спершу не хотіла й чути про свою дочку. Тепер абат говорить інше. Не знаю, що могло змінити його думку. Мабуть, знов якісь хитрощі. Вони йому на щось потрібні.

Марта знизала плечима і дала йому волю кричати. Він наказав Розі, щоб вона не прибирала кімнат; але Роза корилася тепер тільки господині. Протягом п’яти днів гнів його виливався в гірких словах, в гнівних докорах. При абаті він тільки дувся, не наважуючись відкрито нападати на нього. Кінець кінцем, як завжди, він знайшов, чим себе заспокоїти. Його глузування тепер було спрямоване на майбутніх пожильців. Він затяг ще тугіше свій гаманець, став іще відлюдкуватіший і цілком поринув у свої егоїстичні інтереси. Коли одного жовтневого вечора з’явилося подружжя Трунт, він тільки сказав:

— Чортзна-що! Які паскудні пики! У них підозрілий вигляд.

Видно було, що абат Фожа не дуже хотів, щоб його сестру і зятя побачили в день їхнього приїзду. Мати очікувала на них на порозі вхідних дверей. Побачивши, що вони проминули площу Супрефектури, вона одразу насторожилася, кидаючи неспокійні погляди позад себе у передпокій і в кухню. Але їй не пощастило. Тільки-но Труші ввійшли, як Марта, що збиралася йти з дому, разом з дітьми прийшла з саду.

— Ах! От і вся родина зібралася, — сказала вона з ласкавого усмішкою.

Пані Фожа, яка завжди так добре володіла собою, трохи збентежилася і пробелькотіла щось невиразне у відповідь. Кілька хвилин усі мовчки стояли в передпокої, оглядаючи одне одного. Муре швидко збіг на ганок. Роза стояла як укопана на порозі кухні.

— Ви тепер, мабуть, дуже щасливі? — знову почала Марта, звертаючись до пані Фожа.

Потім, відчувши замішання, від якого всі ніби заніміли, і бажаючи показати себе люб’язною до новоприбулих, вона звернулася до Труша:

— Ви, певно, приїхали поїздом, що прибуває о п’ятій годині, правда? А скільки ж їхати від Безансона?

— Сімнадцять годин залізницею, — відповів Труш, відкриваючи беззубий рот. — У третьому класі, скажу вам, важкувато. Всі кишки розтрясло.

Він зареготав, якось дивно заскреготавши щелепами. Пані Фожа кинула на нього лютий погляд. Тоді він почав машинально підкручувати гудзика, що ледве тримався на його засмальцьованому сюртуку, виставляючи наперед дві коробки від капелюхів, — одну зелену, другу жовту, — які він тримав у руках, мабуть, щоб приховати плями на штанях. У горлі в нього весь час клекотіло, червона шия була пов’язана зім’ятою, як ганчірка, чорною краваткою, з-під якої виглядав край брудної сорочки. На зморщеному обличчі, від якого ніби тхнуло розпустою, поблискували маленькі чорні очі, які з виразом жадоби й переляку безперестану перебігали з людей на речі; це були очі злодія, який вивчає будинок, куди повернеться вночі, щоб його обікрасти.

Муре здалося, що Труш дивиться на замки. «У цього молодця такі очі, наче він знімає відбитки з замків», — подумав Муре.

Олімпія зрозуміла, що її чоловік сказав дурницю. Це була висока, худа блондинка, змарніла, з плоским негарним обличчям. В руках вона тримала невеличку скриньку з нефарбованого дерева і великий клунок, зав’язаний у скатертину.

— Ми взяли з собою подушки, — сказала вона, показуючи очима на клунок. — 3 подушками непогано і в третьому класі. Не гірше, як у першому. Це дуже велика економія. Навіть коли маєш зайві гроші, нащо кидати їх на вітер? Правда, пані?

— Безперечно, — відповіла Марта, трохи здивована манерами цих людей.

Олімпія підійшла ближче і дуже охоче зайшла в розмову:

— Те саме і з одежею; коли я їду кудись, я одягаю найгірше з того, що маю. Я сказала Оноре: «Твій старий сюртук ще цілком годиться для поїздки». Він також надів свої робочі штани, які вже давно не носить. Ви бачите, й сукню я вибрала найгіршу, на ній, здається, вже й дірки є. Оця шаль іще материна, вдома я на ній прасувала білизну. А який на мені чепчик! Це старий чепчик, я надівала його тільки тоді, коли йшла до пральні… І все це ще цілком годиться для подорожі, правда, пані?

— Безперечно, безперечно, — повторювала Марта, силкуючись усміхнутись.

В цю мить згори почувся роздратований голос, який крикнув уривчасто:

— Ну що там, мамо?

Муре підвів голову і побачив абата Фожа; спершись на поруччя сходів на третьому поверсі, з перекошеним від люті обличчям, він нахилився вниз, рискуючи впасти, щоб краще побачити, що діється в передпокої. Він почув голосну розмову і якийсь час уже, мабуть, стояв там, насилу стримуючи свій гнів.

— Ну що там, мамо? — крикнув він знову.

— Ми йдемо, йдемо, — відповіла пані Фожа; вона, здавалось, затремтіла від грізного голосу сина.

І, повертаючись до Трушів, сказала:

— Ходімо, діти, треба йти нагору… Пані йде в своїх справах.

Але Труші, здавалось, не чули. Їм подобалось у передпокої; вони розглядали все навколо себе з таким радісним виглядом, наче їм подарували цей будинок.

— Тут дуже гарно, дуже гарно, — повторювала Олімпія, — правда, Оноре? З листів Овідія ми не думали, що тут так гарно. Я казала тобі: «Треба їхати туди, там нам буде ліпше, моє здоров’я покращає…» От бачиш, я таки мала рацію.

— Атож, атож, тут зовсім непогано, — процідив крізь зуби Труш. — І садок досить великий, здається.

Потім, звертаючись до Муре, додав:

— Чи ви дозволяєте, пане, вашим пожильцям виходити в садок?

Муре не встиг відповісти. Абат Фожа зійшов униз і закричав громовим голосом:

— Трушу! Олімпіє! Чого ж ви не йдете?

Вони обернулись. Коли вони побачили, що він стоїть на сходах, страшний у своєму гніві, вони ніби знітились і покірно пішли за ним. Він мовчки йшов попереду, ніби не помічаючи, що всі Муре стояли в передпокої і з подивом дивились на цю процесію. Щоб зменшити неприємне враження, пані Фожа, яка йшла позаду всіх, усміхнулася до Марти. Коли й Марта пішла, Муре залишився ще на якусь хвилину в передпокої. Нагорі, на третьому поверсі, грюкали двері і лунали голосні вигуки, потім настала мертва тйша.