Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 7

Найцікавішими на тому цвинтарі були в той час груші з викривленим вузлуватим гіллям; вони давали величезні овочі, щд на них, проте, не зазіхнула б жодна пласанська господиня. У місті про ці овочі говорили з гримасою огиди, але хлопці з передмістя не були такі бридливі, і ввечері, як смеркне, вони ватагами злазили на мури, щоб накрасти груш, ще навіть не достиглих. Буйна життєва сила цих трав та дерев швидко подужала смерть на колишньому кладовищі св. Мітра. Квіти й овочі жадібно поглинали прах людський. Нарешті настав час, коли, проходячи повз цю клоаку, люди чули тільки гострі пахощі диких левконій.

На те стало кількох весен.

Тут міська рада почала думати про те, щоб використати це суспільне добро, що лежало марно. Звалили мури понад дорогою та провулком, випололи траву, викорчували груші. Потім звезли хрести та пам’ятники з кладовища. Землю перелопачено на кілька метрів завглибшки і викопані кістки звалено купою в однім кутку. Хлопці журились за грушами, зате мало не цілий місяць грались черепами, мов кулями, а однієї ночі збитошники позбирали гомілки та почіпляли їх до всіх дверних дзвінків у місті. Обурливі вихватки, що їх пласанці не забули й досі, припинились, коли нарешті ухвалено поховати кістки в ямі, викопаній на новому кладовищі. Але в провінції роботу виконують з мудрою повільністю, і цілий тиждень городяни бачили, як єдиний віз звозив людські останки, немов той груз. Найгірше було, що з воза — він сунув через увесь Пласан і стрибав нерівною бруківкою — на кожній вибоїні сіялися кістки і грудки масної землі. Не було ніякої релігійної церемонії, а лише грубий, повільний віз. Ніколи ще місто не зазнавало такої огиди.

Минуло багато років, але колишнє кладовище св. Мітра все ще наганяло на людей жах. Одкрите всім вітрам, край битої дороги, воно було пустельне і знов заросло буйною травою. Місто гадало продати його під забудову, покупців не знаходилося; мабуть, спогад про купу кісток та про той похоронний віз, що, як кошмар, їздив по вулицях, відстрашував людей. А може, причину треба б шукати в провінційних лінощах, в нехітті ламати й робити щось наново. Так чи інакше, а місто лишило цю ділянку за собою і навіть забуло, що хотіло продати її. Ділянки навіть не огороджено, і ходити по ній міг хто хотів. І от з роками до тої занедбаної місцини почали звикати; люди відпочивали на траві по краях пустиря, переходили через нього, обжили його. Ноги перехожих витоптали трав’яний килим, земля стала сіра та тверда, і колишнє кладовище стало нагадувати абияк вирівняний плац. Щоб дужче затерти відразливі спогади, обивателі згодом самі змінили назву пустиря: вони зберегли тільки ім’я святого, яким звався й завулок у кутку пустиря; так постали плац св. Мітра і завулок св. Мітра.

Все це було давно. Вже тридцять років, як плац св. Мітра має своєрідний вигляд. Місто, надто недбале й сонне, не використало його і здало за дешеву плату каретникам передмістя, що повернули його під склад дерева. Плац ще й досі захаращено здоровими десяти-п’ятнадцятиметровими колодами, подібними до звалених на землю колон. По цілому полю, з краю в край, тягнуться купи виблів, розкиданих по землі, — це розкіш для хлопців. Подекуди колоди позсувалися з стосів і вкривають землю ніби округлими мостинами, ходити по них можна тільки зі спритністю акробата. Щодня юрби дітвори віддаються цим вправам. Вони стрибають по товстих дубових дошках, ходять низкою по вузькому ребру виблів, їздять верхи, грають у різні ігри, що кінчаються звичайно штурханцями та сльозами. А то посідають рядком, тісно притулившись одне до одного, на кінець колоди, піднятої над землею, і хитаються годинами. Плац св. Мітра став місцем для забави, де вже чверть віку вуличні хлопці з передмістя протирають свої штанці.

Неабияку мальовничість надали цьому покинутому місцю мандрівні цигани, що отаборилися там. Скоро прибуває до Пласана дім на колесах, де міститься ціле циганське плем’я, — він уже стає на плацу св. Мітра. Площа не буває вже ніколи порожня; завжди никає тут який-небудь підозрілий люд: люті чоловіки, страшенно виснажені жінки, а поміж ними качаються по землі гарні циганчата. Ці люди живуть, не знаючи стиду, під голим небом, привселюдно варять їсти, їдять не знати що, виставляють своє діряве хобоття, сплять, б’ються, обіймаються; від них тхне злиднями й брудом. Мертве й безлюдне поле, де колись серед тиші літньої спеки бджоли гули над буйними квітами, тепер ожило: чути, як гомонять та сваряться цигани, волають дітлахи з передмістя. Тартак, що притулився в одному з кутків і пиляє колоди, дзижчить без угаву, домішуючи свій низький бас до цих пронизливих голосів. Тартак цілком примітивний. Колоду кладеться на високі козла, і двоє пилярів, один зверху, на самій колоді, другий долі — тирса засипає йому очі, — розпилюють цю колоду, тягнучи широку міцну пилу вгору та вниз. Годинами ці люди згинаються й розгинаються, як ті картонні паяци, мірно й рівно, як машина. Попиляне дерево складається вздовж муру, край плацу, стосами два-три метри заввишки, дбайливо, дошка до дошки, правильними кубами. Ці квадратні стоси стоять там не одне літо і обростають знизу травою; в них одна з принад плацу св. Мітра. Вузькі й таємничі стежки поміж ними ведуть до широкої алеї, що лишилася між стосами та муром. Це — глухе місце, повне зелені, звідки видно тільки латку неба. У цій алеї, де мури поросли мохом, а земля здається вкритою товстим вовняним килимом, панує ще могутня рослинність і трепетна німота старого цвинтаря. Там учувається і невиразний подих смертного заласся, що виходить з старих могил, нагрітих жарким сонцем. Нема в Пласані місця зворушливішого, більше сповненого ніжності, самоти й любові. Тільки тут можна небуденно кохати. Коли знищено старе кладовище, мабуть, у цей куток познесено кістки, бо й тепер ще іноді натикаєшся в вогкій траві на уламок черепа.

Ніхто, проте, не згадує більше про вмерлих, що сплять під цією травою. Удень тільки діти бігають поза стосами дерева, гуляючи в хованки. Зелена алея залишається незаймана. Здалеку видно лише склад, завалений дошками і сірий від пилу. Вранці й пополудні, коли сонце не пече, вся місцевість кипить життям, і понад цією метушнею, над хлопцями, що граються між колодами, над циганами, що розпалюють багаття під своїми казанами, — вимальовується в небі сухий силует пиляра на колоді; він розгойдується туди й сюди розмірено, як той маятник, і немов керує всім тим кипучим новим життям, що повстало в цьому колишньому місці вічного супокою. Тільки старі люди, сидячи надвечір на колодах та гріючись у призахідному сонці, іноді гомонять ще між собою про кістки, що колись перевозили по вулицях Пласана легендарним возом. А коли настає ніч, плац св. Мітра безлюдніє й нагадує чорну яму. Тільки десь у глибині миготить меркле світло циганських огнищ. Часом чиїсь тіні тихо зникають у густій темряві. Надто взимку це місце стає понуре.

Однієї неділі, годині о сьомій вечора, тихо вийшов з завулка св. Мітра юнак і, чіпляючись за стіни, почав пробиратися поміж колодами тартака. Це діялося на початку грудня 1851 року. Було сухо й холодно. Повний місяць світив ясно, як звичайно світить взимку. Тієї ночі все було безмовне, все заклякле з холоду, і склад уже так лиховісно чорнів, як дощовими ночами. Освітлений широкими смугами білого світла, він стелився в невимовній і тихій скорботі.

Юнак зупинився край плацу, недовірливо глядячи перед собою. Він прикрив полою куртки приклад довгої рушниці; цівка, обернена до землі, блищала в місячнім світлі.

Притиснувши рушницю до грудей, він пильно оглядав квадратові тіні, що падали від стосів дерева в глибині плацу. Ці тіні навпереміну із світлом виглядали, як шахівниця з різко окресленими кратками. Серед плацу на клапті сірої голої землі вимальовувались козла пилярів, довгі, вузькі, незграбні, подібні до якоїсь геометричної фігури, виведеної атраментом. Здавалося, ніби дров’яний настил — широке ложе, де спочиває місячне світло, ледве діткнуте тонкими чорними смужками тіні, що лягала вздовж довгих дощок. В цьому зимовому місячному сяйві, в застиглій тиші ці купи дерева, недвижні, мов скуті сном і холодом, нагадували мерців старого кладовища. Юнак кинув тільки швидкий погляд на цю пустельну просторінь: ні душі, ні згуку — нема чого боятися, що хтось його побачить або почує. Але темні плями в глибині турбували його. Проте, недовго подивившись, він насмілився й швидко перейшов дров’яний склад.