Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 38

Хатинка в Аделаїди не мала сіней; з вулиці потрапляли просто в велику кімнату з цегляною долівкою, вона правила одночасно й за кухню й за їдальню; там стояло тільки кілька солом’яних стільців, стіл, певніше дошка, покладена на козли, і стара скриня, яку Аделаїда переробила на канапу, накривши її шматком вовняної тканини. Ліворуч від коминка, в кутку, оздоблена штучними квітами, висіла гіпсова статуетка матері божої, традиційної заступниці всіх провансальських бабів, навіть не побожних. Вузький коридор вів од вітальні до маленького двору позаду будинку, де був колодязь. Ліворуч коридором була кімната тітки Діди — вузенька комірчина з ліжком залізним та одним стільцем; праворуч, у ванькирчику, де ледве ставало розкладне ліжко, спав Сільвер; він понавішував цілу низку полиць, аж до стелі, де зберігав свої улюблені книжки, розрізнені, куплені за гріш у тандитника. Читаючи ночами, Сільвер чіпляв лампу на кілочку в головах над ліжком. І коли з бабусею траплявся припадок, він одразу ж підбігав до неї.

Коли він виріс і став юнаком, його побут не змінився. Тут, у цьому глухому закутку, минало все його життя. Він успадкував від батька огиду до шинку й недільного неробства. Грубі втіхи товаришів разили його. Він уважав за краще читати, сушити собі голову над якоюсь нескладною теоремою.

З деякого часу тітка Діда стала йому доручати всі дрібні господарські покупки — сама вона перестала виходити з хати, цураючись навіть родичів. Молодик іноді замислювався над її занедбаністю; він бачив, що стара живе за два кроки від дітей, але діти навіть не згадують про неї, ніби вона вже вмерла; і Сільвер став любити її ще дужче, любив і за себе, і за інших. А коли йому часами спадала неясна думка, що тітка Діда покутує свої колишні гріхи, то він казав собі: «Я маю все, все їй простити».

Такий палкий, зосереджений розум, природно, мав захопитися республіканськими ідеями. Сільвер ночами в своїм закуті читав та перечитував томик Руссо, що він його знайшов у сусіди-тандитника поміж старих замків. За читанням він проводив цілу ніч до ранку. Він жив мрією про загальне щастя — улюбленою мрією всіх знедолених — і слова: «воля, рівність, братерство» лунали для нього як дзвін, слухаючи який вірні падають навколішки. Коли Сільвер дізнався, що в Франції проголошено Республіку, він подумав, що для світу настає тепер небесний рай. Завдяки деякій освіті його кругозір був ширший, ніж в інших робітників, його бажання не обмежувалися тільки насущним хлібом; але безмежна наївність, повне незнання людей робили з нього непоправного мрійника, який вірив у рай, де пануватиме вічна справедливість. І надовго він поринав у своєму раю, не помічаючи нічого довкола. А коли йому здавалося, що не все йде гаразд у цій найкращій з республік, його огортала безмежна журба, він створив собі тоді нову мрію: примусити людей бути щасливими, хоча б проти їхньої волі. Кожний акт, що, здавалося йому, порушував, право народів, викликав у ньому протест і жагу помсти. З натурою доброю, ніби в тої дитини, він не знав стриму в своїх громадянських почуттях. Нездатний убити муху, він усе твердив, що пора нарешті взятися до зброї. Воля стала його пристрастю, безтямною, всеосяжною, що їй він оддався з усім палом своєї гарячої крові. Осліплений власним ентузіазмом, занадто неосвічений і разом з тим занадто начитаний для того, щоб бути толерантним, він не хотів зважати на живих людей, він вимагав такого собі ідеального державного ладу, основаного на справедливості й цілковитій волі.

О цю саме пору дядько Макар надумав нацькувати Сільвера на Ругонів; він побачив, що цей навіжений хлопець здатний на відчайдушні вчинки, аби тільки роздратувати його як слід. Цей розрахунок не був позбавлений деякої проникливості.

Щоб притягти Сільвера на свій бік, Антуан почав удавано захоплюватися ідеями молодого чоловіка. Але спочатку він ледве не зіпсував усього: він так корисливо розраховував на перемогу Республіки, вважаючи її за щасливу добу неробства і об’їдання, що образив чисто духовні поривання небожа. Коли Антуан зрозумів, що іде невірним шляхом, він укинувся в незвичайний пафос, сиплячи пустими й дзвінкими словами, що здалися Сільверові за доказ його громадських почуттів. Незабаром дядько й небіж почали бачитися вже двічі-тричі на тиждень. Під. час довгих суперечок, що в них певне вирішено долю країни, Антуан намагався переконати молодого чоловіка, що салон Ругонів був за головну перешкоду до щастя Франції. Але й тут допустився помилки, узиваючи перед Сільвером свою матір «старою шахрайкою». Він навіть переказав йому всі колишні скандальні авантури Аделаїди. Молодий чоловік, червоний з сорому, слухав його не перепиняючи. Він не хотів цього знати, ці викриття завдавали йому жорстокого душевного болю, ображали шанобливу ніжність, що він відчував до тітки Діди. З цього дня він став ще більше піклуватися про свою бабусю, знаходив для неї лагідні усмішки, ніжні вибачні погляди. Макар побачив, що зробив дурницю, і намагався зіграти на прихильності Сільвера, обвинувачуючи Ругонів у тому, що вони пограбували й занедбали Аделаїду. Він, Антуан, був завжди добрим сином, але брат учинив якнайбезчесніше: він обікрав матір, а нині, коли в неї нема жодного су, соромиться її. І він балакав без кінця на цю тему. Сільвер обурювався проти дядька П’єра, на превелике задоволення Антуана.

Щоразу як молодий чоловік приходив до Макарів, розігрувалася та сама сцена. Сільвер з’являвся ввечері, коли сім’я Макарів обідала. Незадоволений батько наминав якесь рагу з картоплі, вибираючи собі ласі шматки сала і пасучи очима страву, що переходила до Жанових чи Жервезиних рук.

— Ти бачиш, Сільвере, — казав він з глухою лютістю, що її марно намагався сховати під виглядом іронічної байдужості, — знову картопля й завжди картопля. Її ми тільки й їмо. М’ясо — воно для багатих. Важко зродити кінці з кінцями, особливо коли діти мають чортів апетит.

Жервеза та Жан схиляли голови над тарілками, не насмілюючись навіть відрізати собі хліба. А Сільвер, що жив завжди в своїх мріях ніби на небі, зовсім не розумів стану речей. Він спокійним голосом вимовляв слова, що зчиняли бурю:

— Вам, дядьку, треба працювати.

— Отакої, — криво посміхався Макар, дійнятий до живого. — Ти хочеш, щоб я працював, чи не так? Для того, щоб ці кляті багатії експлуатували мене? Більше двадцяти су я не зароблю, але попсую собі кров. Навіщо воно мені?

— Кожний заробляє скільки може, — відповідав молодий чоловік. — Двадцять су — це двадцять су, це підмога в сім’ї. А втім, ви ж відставний солдат, чому б вам не підшукати собі якоїсь-то служби?

Тоді втручалася Фіна з необережністю, що в ній сама незабаром каялася.

— Я ж бо йому щодня про це товчу, — вставляла вона. — Ось, до речі, інспекторові на базарі потрібний помічник; я казала йому про свого чоловіка, і, гадаю, він погодився б…

Макар уривав жінчину мову, різонувши її поглядом.

— Е, замовчи! — гримав він, ледве стримуючи свіц гнів. — Ці жінки самі не знають, що кажуть. Мене не захочуть узяти. Надто добре знають мої переконання.

І щоразу, коли йому пропонували роботу, — він тільки обурювався. Він сам усе просив підшукати йому якусь посаду, а потім відмовлявся від усіх пропозицій, приводячи найчудніші доводи. Розмови на таку тему страшенно його злостили.

Коли Жан по обіді брався за часопис, батько казав йому:

— Ти б мерщій ішов спати. А то ще проспиш завтра й знову втратиш день… Подумати тільки, цей хлопчик минулого тижня приніс на вісім франків менше, ніж треба було. Але я просив господаря більше не видавати йому на руки грошей. Я сам одержуватиму за нього.

Жан ішов спати, щоб не слухати батькових докорів. Він недолюблював Сільвера; політика йому обридла, і він гадав, що його брат у перших «несповна розуму». І ось, коли лишалися самі жінки і, на свою біду, починали тихенько розмовляти, прибравши зі столу, Макар кричав:

— А, ледацюги. Хіба в домі немає чого полагодити? Та всі ж ходите в лахмітті… Слухай, Жервезо, я ходив до твоєї хазяйки, вона мені все розповіла. Ти все десь бігаєш і не берешся як слід до роботи.