Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 26

Але її мучила й далі цікавість; вона вивчала найдрібніші П’єрові жести, намагаючись зрозуміти їхній таємний сенс. А що, як він пішов хибним шляхом? Що, коли Ежен тягне його до якоїсь пастки і їх чекає голод і чорні злидні? Проте вона не губила віри. Ежен розважав так авторитетно, що кінець кінцем вона повірила в нього. Тут знову діяв чар невідомого. П’єр з таємничим виглядом говорив про високих осіб, що їх одвідував син у Парижі. Але коли Фелісіта не знала, чим живе Ежен у Парижі, то вона не могла закривати очі на безрозсудливі Арістідові вчинки в Пласані. Навіть у її салоні відвідувачі не соромилися говорити з найсуворішим осудом про журналіста-демократа. Грану крізь зуби узивав його розбійником, а Рудьє два-три рази на тиждень повторював Фелісіті:

— Син ваш пише неможливі речі. Вчора ще він з огидним цинізмом накинувся на нашого приятеля Вюйє.

І весь салон повторював хором те. Майор Сікардо казав, що він поб’є зятя. П’єр рішуче відрікався сина. А бідна мати схиляла голову, глитаючи сльози. Іноді її поймало обурення, їй хотілося гукнути Рудьє в лице, що попри все її люба дитина в сто крат краща, ніж він та й усі вони разом узяті. Але вона відчувала себе зв’язаною, вона боялася похитнути становище, здобуте з такими труднощами. Бачачи, як усе місто проти Арістіда, вона з розпачем гадала, що нещасний губить себе. Двічі вона розмовляла потайки з сином, закликаючи його перейти до них, не дратувати більше жовтого салону. Арістід відповів їй, що вона ніяк не розуміється на цих справах і зробила велику помилку, примусивши чоловіка прислужувати маркізові. Фелісіті довелось поступилися, але вона твердо постановила, що коли Ежен матиме поспіх, вона примусить його поділитися з бідним хлопцем, що все ж таки залишився її улюбленцем. Після від’їзду старшого сина П’єр Ругон стояв і далі в центрі реакції. Здавалося, нічого не змінилося в переконаннях славетного жовтого салону. Щовечора ті ж люди славословили монархію й господар вихваляв їх і підтримував з тим же завзяттям. Ежен поїхав з Пласана першого травня.

Через кілька днів жовтий салон радісно захвилювався. Обговорювалося листа президента Республіки до генерала Удіно про Римський похід. Цей лист уважали за доказ блискучої перемоги, що її пощастило здобути завдяки непохитності партії реакціонерів. З 1848 року палати обговорювали римське питання: потрібний був Бонапарт, щоб задушити Республіку, яка тільки народжувалася, з поміччю інтервенції, а цього ніколи б не допустила вільна Франція. Маркіз оповістив, що годі краще працювати на користь легітимістів. Вюйє вибухнув чудовою статтею. Поспільний захват досяг апогею через місяць, коли майор Сікардо, прийшовши увечері до Ругонів, оповістив увесь гурт, що французька армія вже б’ється під мурами Рима. Серед радісного крику він багатозначно стиснув руку Перові. Потім, сівши, почав вихваляти президента Республіки, що єдиний тільки, казав він, міг урятувати Францію від анархії.

— То хай рятує її якнайшвидше, — перебив його мову маркіз, — і хай він далі виконає і свій обов’язок: верне владу законному монархові.

П’єр, здавалося, щиро схвалив таку гарну відповідь. Довівши свою глибоку відданість роялізму, він все ж таки насмілився помітити, що в даному випадкові всі його симпатії на боці принца Луї-Бонапарта. Між ним і майором відбулася розмова, причім обидва вихваляли добрі наміри президента; склалося враження, що ці фрази заготовлено й заздалегідь вивчено. Вперше до жовтого салону просмикнувся одверто бонапартизм. Правда, уже після грудневих виборів про того принца говорили уже м’якше. Йому давали перевагу перед Кавеньяком, і вся реакційна кліка вотувала за нього. А все ж на принца дивилися швидше як на спільника, ніж як на друга; і цьому спільникові не йняли віри, йому вже закидали, ніби він хоче загортати жар чужими руками. Проте цього вечора, завдяки римській кампанії, збори прихильно поставилися до вихвалянь майора і П’єра.

Група Грану і Рудьє починала вже вимагати, щоб президент розстріляв усіх цих злочинців — республіканців. Маркіз, спершись на коминок, пильно роздивлявся злинялий візерунок на килимі. Коли він зрештою підвів голову, П’єр, що крадькома стежив за дією своїх слів, раптом замовк. Пан де Карнаван осміхнувся і лукаво поглянув на Фелісіту. Цю швидку гру не помітили присутні буржуа. Тільки Вюйє мовив уїдливо:

— Я вважав би за краще бачити вашого Бонапарта в Лондоні, ніж у Парижі. Тоді наша справа посунулася б швидше.

Колишній торгівець олією злегка зблід, боячись, що трохи переборщив.

— Я не дуже одстоюю «мого» Бонапарта, — сказав він твердо, — ви знаєте, куди б я заслав його, аби влада була в моїх руках; я тільки стверджую, що Римська експедиція — дуже гарна річ.

Фелісіта з цікавим здивованням придивлялася до цієї сцени. Вона нічого не сказала потім чоловікові, але цей випадок дав поштовх її таємному передугадуванню. Маркізова усмішка, значення якої вона ще не розуміла, викликала в ній багато думок.

Від цього дня Ругон час у час, коли випадала нагода, вставляв хоч слово на користь президента Республіки. В такі вечори майор Сікардо послужливо подавав йому репліки. Проте в жовтому салоні все ще панували клерикальні настрої. Гурток реакціонерів почав набувати в місті певного впливу, особливо наступного року, коли реакційний рух охопив Париж. Ціла низка антиліберальних заходів, що їх названо «Римською експедицією всередині країни», остаточно забезпечила перемогу Ругонів у Пласані. Останні ентузіасти з буржуазії, бачивши, що Республіка конає, поспішали приєднатися до консерваторів. Ругонів час настав. Нове місто майже влаштувало їм овацію того дня, коли на майдані Підпрефектури порубано було дерево Волі. Це дерево — молода тополя, пересаджене з берегів Віорни — поволі всихало, на великий жаль робітників-республіканців, котрі щонеділі приходили дивитися, як швидко воно в’яне, і не могли зрозуміти причини його хвороби. Кінець кінцем один шаповалів учень заявив, що вочевидь бачив, як з дому Ругонів вийшла якась жінка і виливала під дерево цілий цебер отруєної води. З того часу пішла чутка, що Фелісіта встає ночами й поливає тополю купервасом. Коли дерево всохло, міська рада оповістила, що його потрібно зрубати, що цього вимагає гідність Республіки. Але оскільки боялися незадоволення робітників, то призначили для цього пізню вечірню годину.

Консерватори, рантьє нового міста, дізнавшись про таку врочистість, зібралися всі на майдан Підпрефектури подивитись, як падає дерево Волі. Все товариство жовтого салону розсілося біля вікон. Коли пролунав глухий тріск і тополя впала в темряві на весь зріст, як повалений на смерть герой, Фелісіта вважала за потрібне помахати білою хусткою. В натовпі почулись оплески, глядачі теж почали махати хустками, гурт людей підійшов аж до вікон, гукаючи:

— Ми поховаємо її, ми її поховаємо!

Очевидячки, вони мали на увазі Республіку. З Фелісітою від хвилювання трохи не зробилася істерика. Для жовтого салону був то знаменний вечір. А проте маркіз поглядав і далі на Фелісіту з тією самою таємничою посмішкою. Цей дідусь був надто розумний, щоб не зрозуміти, куди йде Франція. Один з перших він учув Імперію. Згодом, коли Законодавчі збори марно витратили сили на нікчемні суперечки, коли навіть орлеаністи й легітимісти примирилися з думкою про державний переворот, маркіз сказав собі: справу остаточно програно. Але розумів усе тільки він один. Правда, Вюйє відчував — рух за Анрі V, що підтримувала його газета, стає вкрай непопулярний, проте це його не бентежило; він був слухняною креатурою духовенства, і вся його політика в тому й полягала, щоб збути якнайбільше чоток та образків. Щодо Рудьє і Грану, то вони йшли, мов сліпі; а втім, не відомо, чи мали вони хоч якісь переконання: їм хотілося тільки смачно їсти та спокійно спати; ось цим і обмежувались їхні політичні намагання. Один маркіз, облишивши всі свої надії, проте ходив і далі до Ругонів. Ці відвідини тішили його. Зіткнення амбіцій, прояв обивательської тупості — все це ставало для нього за веселе видовисько. На думку про те, що він залишиться сам у кімнаті, даній йому із ласки від графа де Валькераса, він аж здригався. З лихою втіхою він ховав од усіх певність, що час Бурбонів ще не приспів. Він удавав із себе такого ж сліпого, як і всі, працював, як і раніш, на користь легітимістів, завжди готовий прислужитися духовенству та дворянству. З першого ж дня він розкусив нову П’єрову тактику, але вважав і Фелісіту за його спільницю.