Сьомий хрест - Зегерс Анна - Страница 9

Тут, нагорі, їх було двадцять п’ятеро. І хоч Франц усе ще уперто шукав бодай найменших ознак неспокою, йому й сьогодні було б неприємно, якби хоч один з його шаблонів вийшов неточний. І не тільки тому, що це могло б йому зашкодити, але просто заради самих шаблонів, які мають бути точні навіть сьогодні. Працюючи, він думав: «Антон назвав Оппенгайм, невеличке містечко між Майнцом і Вормсом. І що могло там трапитись?»

Фріц Грайнер, Антона Грайнера брат у перших, старший робітник, підійшов на хвильку до Франца, потім до його сусіда. Коли Фріц злазив з мотоцикла і вішав до шафи свій мундир, він ставав звичайнісіньким штампувальником і нічим не відрізнявся від інших, можливо, тільки інтонацією в голосі, що її доловив Франц, коли той гукнув Вайганда. Вайганд був немолодий уже, волохатий чоловічок, на прізвисько Оклецьок. Добре, що його високий, дзвінкий голос злився з дзижчанням паса, коли він, вичищаючи пил, сказав, ледь ворушачи губами:

— Ти вже знаєш? У таборі Вестгофен…

Уважно придивившись, Франц побачив у ясних, прозорих Оклецькових очах ті крихітні блискучі цяточки, яких він так болісно шукав: наче десь глибоко всередині людини палахкотить яскраве полум’я, а в очах грають лише притлумлені іскорки. Франц подумав: «Нарешті!»

А Оклецьок уже стояв біля іншого робітника.

Франц обережно підсунув металеву заготовку, опустив різак, натиснув на важіль, ще раз, ще і ще. Нарешті, нарешті, нарешті. Якби він міг зараз побігти до свого друга Германа! Раптом його думки перескочили на інше. Якоюсь мірою ця новина стосується його особисто. Щось у ній якось незвичайно схвилювало його, вчепилося в нього й гризло, хоч він ще й сам не знав що і чому. «Отже, повстання й таборі, — сказав він собі, — а може, велика втеча…» Нараз він збагнув, чому його вразила ця звістка. «Георг!.. Яка нісенітниця, — подумав Франц, — до чого тут Георг? Його, може, й нема вже там. Або — це теж можливо — він помер». Але він мовби чув Георгів голос, далекий і глузливий: «Ні, Франце, коли у Вестгофені щось сталося, значить, я ще живий».

За останні роки Франц справді повірив, що може думати про Георга, як і про інших в’язнів! Як про будь-кого з тих тисяч, про яких думають з люттю й жалем. Він і справді гадав, що його й Георга давно вже зв’язують лише міцні зв’язки спільної справи, зв’язки юності, що минала під зірками спільної надії, а не ті кайдани, які боляче врізалися в тіло і які вони обидва намагалися тоді розірвати. «Усе старе давно забуте», — казав він собі. Адже Георг став іншим, так само, як і він, Франц, став іншим…

Він заглянув на мить у лице своєму сусідові. Чи і йому сказав Оклецьок? Хіба можна після цього й далі штампувати, обережно підкладаючи одну деталь по одній? «Коли там справді щось трапилося, — думав Франц, — тоді, напевне, без Георга не обійшлося». Але потім його знову пойняв сумнів: мабуть, взагалі нічого не сталось, і Оклецьок теж казна-що верз.

Коли Франц в обідню перерву прийшов до їдальні і замовив кухоль світлого пива (гарячі страви він їв тільки ввечері у своїх родичів, а на обід брав з собою хліб з ковбасою та смальцем, бо після тривалого безробіття хотів зібрати собі грошей на костюм, а як вистачить, то й на куртку із застібкою-блискавкою хоч невідомо, як довго матиме він змогу носити цей костюм), хтось біля стойки Промовив:

— Оклецька заарештовано.

— За вчорашнє, — додав другий. — Надудлився і розпустив язика…

— Ні, не за те, — сказав хтось, — мабуть, за щось інше…

Щось інше? Франц розрахувався за пиво й зіперся на стойку. Всі раптом заговорили півголосом, до нього долинало немов якесь шелестіння: Оклецьок, Оклецьок…

— Оце так ускочив, — промовив до Франца його сусід по роботі Фелікс, Мессерів друг. Він пильно подивився на Франца. Його вродливе обличчя з правильними рисами набрало вдоволеного виразу, а блискучі сині очі здавалися занадто холодними для молодого обличчя.

— Куди ускочив? — запитав Франц.

Фелікс знизав плечима й звів брови, — здавалося, він стримує сміх. «Якби зараз піти до Германа», — знову подумав Франц. Але він не зможе поговорити з Германом до вечора. Несподівано він узрів Антона Грайнера, який пробирався до стойки. Мабуть, Антон якось дістав собі перепустку, бо він не мав права заходити в цей корпус і навіть у цю їдальню. «І чого це він завжди шукав саме мене, — подумав Франц, — чому він любить саме мені розповідати свої історії?»

Антон узяв його за руку, але одразу ж пустив її, ніби цей рух міг привернути чиюсь увагу. Він відійшов до Фелікса, вихилив свій кухоль пива, потім знову повернувся до Франца. «А в нього славні очі, — подумав Франц. — Він трохи обмежений, але щирий. І його тягне до мене, як мене до Германа…» Антон узяв Франца під руку і почав розповідати; обідня перерва закінчилася, всі рушили до дверей, і голос Антонів ледве чути було серед гомону й тупоту ніг.

— Там, на Рейні, з Вестгофена втекло кілька в’язнів, щось на зразок штрафної команди. Мій кузен одразу дізнався про це. І кажуть, що більшість утікачів уже схопили. Оце й усе.

III

Хоч як довго він обдумував свою втечу сам і разом з Валлау, хоч як детально він обмірковував найменші подробиці і намагався уявити собі бурхливу течію свого нового життя, все ж у перші хвилини після втечі він був немов звір, що вирвався на волю, щоб жити, а до пастки прилипли його кров і шерсть. Як тільки втечу було виявлено, завивання сирен розляглося на багато кілометрів і збудило оповиті важким осіннім туманом села. Цей туман поглинав усе, навіть промені потужних прожекторів, що розтинають найчорнішу пітьму. Зараз, близько шостої години ранку, їхнє світло тонуло в густому, мов вата, тумані, ледь забарвлюючи його в жовтуватий колір.

Георг нахилився ще нижче, хоч грунт під ним осідав.

Він може угрузнути раніше, ніж вибереться звідси. Чагарник наколов йому пальці, вони побіліли й зробилися слизькі та холодні, мов лід. Йому здавалося, що він вгрузає в трясовину чимраз швидше й глибше і ось-ось його затягне всього. Хоча він і втік од неминучої смерті — напевне, вони найближчими днями вбили б його й інших шістьох, — смерть у трясовині здавалася йому простою й не страшною. Наче це була зовсім інша смерть, не та, від якої він утік, а смерть добровільна, в пустелі, не від людської руки.

На висоті двох метрів над ним, по лозовій гаті, бігали вартові з собаками. Собаки й вартові ніби осатаніли від завивання сирен та густого вогкого туману. Волосся в Георга на голові й на тілі стало дибом: зовсім поруч він почув лайку і навіть голос Мансфельдів пізнав. Отже, він уже прочумався після удару лопатою, якою потяг його по голові Валлау. Георг пустив кущ і сповз іще глибше.

Лише тепер він відчув обома ногами той виступ, що міг бути тут опорою. Він це передбачав ще тоді, коли мав силу все обміркувати разом з Валлау.

Раптом почалося щось нове. Лише за кілька секунд Георг зрозумів, що нічого не почалось, а навпаки, стихло завивання сирен. Новим була тиша, серед якої було виразно чути різкі свистки й слова команди, що долинали з табору та з барака за першою лінією загорожі. Вартові над його головою бігли за собаками до другого кінця гаті.

Інші бігли від барака. Постріл, ще один, сплеск, і хриплий гавкіт собак заглушує інший, ледь чутний гавкіт.

Та зовсім і не собачий гавкіт, але й не людський голос; в людині, яку вони зараз тягнуть, мабуть, вже більше не лишилося нічого людського. «Напевне, це Альберт», — подумав Георг. Іноді буває, що людині здається, ніби вона заснула, хоч вона зовсім не спить. «Цей уже в їхніх руках, — подумав Георг, немов уві сні, — цей в їхніх руках.

Невже нас лишилося тепер тільки шестеро!»

Туман усе ще був такий густий, хоч ножем ріж. У далині, по той бік шляху, засвітилися два вогники, а здавалося, що то за самісіньким очеретом. Ці поодинокі гострі цятки легше пробивалися крізь туман, ніж широкі промені прожекторів. Один по одному спалахували вогники в шибках селянських хат, села прокидалися. Незабаром коло вогнів замкнулося. «Такого не буває, — подумав Георг, — це мені сниться». Він з великим удоволенням упав би на коліна. Навіщо весь цей жах? Досить тільки зігнути коліна, бульк — і край… «Насамперед спокій», — завше говорив Валлау. Мабуть, він сидить десь недалеко в лозняку. Коли вже Валлау говорив комусь: «Насамперед спокій», — людина завжди заспокоювалась.