Сьомий хрест - Зегерс Анна - Страница 35

— Я не про те думаю, — сказала дівчина. — Коли ті? підеш від мене зараз.

Другий Георг розсміявся:

— Дурненька. Я ж можу завтра прийти знову. Тільки не плач. — Він почав цілувати її очі й обличчя. — От ти із знову всміхаєшся, — сказав він.

Дівчина відповіла:

— В мене сміх і сльози — все разом.

Коли другий Георг пішов полем, а дівчина стежила очима за його постаттю, осяяною блідим світлом місяця, що було вже не сріблясте, а білувате, справжній Георг побачив, що обличчя в неї зовсім не вродливе, а кругле й плоске. Йому було шкода дівчини, він боявся, що другий Георг не прийде до неї завтра. Її обличчя теж скривилося від страху. Вона примружила очі, наче шукала вдалині якусь маленьку непорушну точку. Вона зітхнула й підвелася. Георг ледь ворухнувся. Перед дверима тепер лежав тільки тонесенький місячний промінь, та й він зник, бо вже бралося до світання.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

І

Генріха Кюблера тієї ж ночі привезли у Вестгофен для очної ставки. Спочатку він зовсім заціпенів і мовчки дозволив вивести себе з квартири Еллі. Дорогою він раптом розлютився і почав бити кулаками конвойних — так зробила б усяка нормальна людина, коли б на неї напали розбійники.

Його по-звірячому побили і закували в ручні кайдани; отупілий, нічого не тямлячи, Генріх, мов лантух, перекочувався на колінах конвойних. Коли його привезли в табір і штурмовики побачили, який він побитий, вони вирішили, що наказ комісара — не чіпати в’язнів перед допитом — на цього чоловіка аж ніяк не поширюється, бо стосувався тільки тих, кого привозили цілими і неушкодженими. На мить запала мертва тиша, відтак почулося глухе дзижчання, немов сюди летів цілий рій комах, потому зойкнула людина, згодом долинув шум і тупіт ніг, потім, мабуть, знову настала тиша. Чому ж «мабуть»? Бо цього ніхто ще не бачив і коли хтось починав це описувати, серце його калатало, мов несамовите.

Генріха Кюблера, покаліченого до невпізнання, винесли непритомним. Фаренбергові доповіли: приставлено четвертого втікача — Георга Гайслера.

Відтоді як два дні тому коменданта Фаренберга спіткало лихо, він так само не спав, як і втікачі. І його волосся стало братися сивиною. І його обличчя почало марніти.

Коли комендант думав над тим, чим він ризикує і що втратив, він корчився, стогнав і метався серед переплутаних електричних і телефонних проводів, що стали вже непотрібні.

Між вікнами висів портрет фюрера, який — так з гордістю думав Фаренберг — надав йому найвищу владу коли не цілком, то майже безмежну. Панувати над людьми, над їхніми тілами і душами, бути володарем їхнього життя й смерті — хіба це не всемогутність! Дужі чоловіки стоять перед тобою струнко, і ти можеш їх зламати одразу чи поволі, бачиш, як ці люди, що мить тому були такі сміливі й горді, раптом полотніють і щось белькочуть від смертельного страху. Одних повбивали на смерть, з інших зробили зрадників, декого відпустили, але з зігнутою спиною, із зламаною волею.

Здебільшого насолода від влади була повною, але іноді щось псувало її на допитах, особливо на допитах Георга Гайслера. Насолоду труїло щось невиразне, невпійманне, в’юнке, мов ящірка, не відчутне на дотик, невразливе й незнищенне. Під час допитів Гайслера завжди був оцей його погляд, оця усмішка, якесь сяйво на пиці, скільки б по ній не били. З надзвичайною виразністю — так інколи марять божевільні — комендант уявив собі, як усмішку на Гайслеровому обличчі нарешті поволі гасять і навіки засипають кількома лопатами землі.

Увійшов Цілліх.

— Пане коменданте… — Він задихався, вигляд у нього був зовсім розгублений.

— Чого вам?

— Не того привезли.

Він завмер, бо Фаренберг раптом рушив просто на нього. Правда, Цілліх не ворухнувся б навіть, аби Фаренберг ударив його. Досі Фаренберг, невідомо чого, не зробив йому жодного докору. Та й без докорів дуже тіло Цілліха було сповнене невиразного почуття провини й відчаю.

Він задихався.

— Той, кого вони вчора ввечері арештували у Франкфурті, в помешканні Гайслерової дружини, — не наш Гайслер. Сталася помилка.

— Помилка? — перепитав Фаренберг.

— Так, помилка, помилка! — повторив також і Цілліх, наче в цьому слові було щось утішне. — Просто якийсь залицяльник цієї жінки. Я його добре роздивився. Нехай би йому спотворили пику на все життя, я все одно пізнав би своє чадо.

— Помилка… — промовив Фаренберг. Здавалося, що він над чимось думає.

Цілліх нерухомо дивився на нього з-під важких повік.

Нараз у Фаренберга почався напад люті. Він заревів:

— Ну що це тут за освітлення! Чекаєте, щоб я вас у все тикав носом? Невже нікому вкрутити нову лампочку? Монтера у нас нема, чи що? А надворі що робиться? Котра зараз година? І що це за туман? Боже мій, щоранку те саме!

— Осінь, пане коменданте.

— Осінь? А оті паскудні дерева? Негайно спиляти верхівки! Мерщій! Мерщій! Мерщій!

За п’ять хвилин у комендантському бараці й біля нього почалося щось схоже на роботу. Кілька в’язнів під наглядом штурмовиків зрізували верхівки платанів уздовж барака номер три. В’язень, електромонтер за професією, також під наглядом, порався біля вимикачів. Знадвору до Фаренберга долинали тріск гілок і вищання пили, а тим часом монтер лежав на животі і закріплював провід. Глянувши вгору, він стрівся з поглядом Фаренберга. «Такого погляду, — розповідав він два роки по тому, — я зроду не бачив. Я подумав, що цей мерзотник зараз почне так по мені танцювати, що хребет у мене трісне. Але він тільки пхнув мене ногою під зад і сказав: «Мерщій, мерщій…»

Нарешті увімкнули мої лампи, вони горіли добре, і їх одразу вимкнули. Стало світліше, бо верхівки платанів зрізали, та й взагалі вже зовсім розвиднілось…»

Тим часом Генріха Кюблера, все ще непритомного, передали табірному лікареві. Комісари Фішер і Оверкамп повірили, що Цілліх не помилився: цей чоловік не Георг Гайслер; але були й такі, що після огляду до невпізнання покаліченого Генріха з сумнівом знизували плечима. Комісар Оверкамп весь час тихенько насвистував — власне, це був не свист, а шипіння: він так завше робив, коли лайки було замало. Фішер чекав, затиснувши телефонну трубку між вухом і плечем, поки Оверкамп перестане шипіти. Оверкамп не боявся темряви. В їхньому кабінеті все ще панувала ніч, віконниці були зачинені, горіла звичайна настільна лампа. Яскраву переносну лампу засвічували тільки на час допитів. Фішер ледве стримувався, так йому хотілося жбурнути цю лампу в обличчя начальникові, щоб він, нарешті, перестав шипіти. Але тут подзвонили з Вормса, і шипіння вщухло саме по собі. Фішер вигукнув:

— Валлау впіймано!

Оверкамп сам узяв трубку і почав щось записувати.

— Так, усіх чотирьох, — сказав він і додав: — Квартиру запечатати. — І далі:— Привезти сюди.

Він прочитав Фішерові те, що записав:

— «Коли позавчора у зазначених містах перевіряли відповідні списки, то, крім родичів Валлау, було виявлено іще цілий ряд зв’язаних з ним осіб. Всім їм учора ж вчинили допит. Підозра впала на кондуктора Бахмана; у тридцять третьому він два місяці просидів у таборі, був звільнений під нагляд поліції. Це допомогло минулого року — пам’ятаєте справу Віланда? — натрапити на слід Арльсберга. Відтоді Бахман до політики більше не вдавався… На першому і другому допитах він усе заперечував.

Але вчора на нього добре натиснули, і він, нарешті, заговорив. Розповів, що жінка Валлау поклала якісь речі в курені на його городі під Вормсом, але що саме і для чого, він начебто не знав… Його відпущено додому, нагляд за ним триває. О двадцять третій годині двадцять хвилин у цьому курені затримано Валлау, який досі відмовляється дати будь-які показання. Бахман з дому не виходив, на роботу о шостій не прийшов; є підозра, що він укоротив собі віку, від родини ніяких повідомлень іще не надійшло…» Оце й усе.

Оверкамп дав Фішерові повідомлення для газет і радіо.