Сьомий хрест - Зегерс Анна - Страница 32

— Он як?

Тепер вона пізнала його і по погляду. Він дивився на її напіврозтулені губи так само невідривно й палко, як у перший раз. Яку він зараз почує звістку, що знову сповнить його життя силою й енергією? Після довгої болісної паузи — Еллі, мабуть, шукала потрібні слова, — вона сказала:

— Хлопчик уже незабаром піде в дитячий садок.

— Так, — сказав Георг.

Яка мука — напружувати безсилий мозок, міркувати швидко й вірно. Що вона хоче сказати цим дитячим садком? Мабуть, це пов’язане з перебудовою роботи, про яку розповідав Гагенауер, коли його привезли сюди чотири місяці тому після арешту партійного керівництва останнього складу.

Георг усміхнувся трохи впевненіше, Еллі спитала:

— Хочеш, я покажу тобі його фотографію?

Вона пошукала в сумці, на яку, крім очей Георга, дивились тепер ще й очі вартових. Вона вийняла маленьку, наліплену на картон фотографію хлопчика, що грався з брязкальцем. Георг нахилився над фотографією і від напруження зморщив лоба, намагаючись побачити щось важливе. Він підвів очі, глянув на Еллі й знову на фото. Знизав плечима. Він так похмуро подивився на Еллі, наче вона з нього глузувала. Наглядач крикнув:

— Побачення закінчено.

Обоє здригнулися. Георг швидко запитав:

— Як там моя мати?

Еллі відповіла:

— Здорова.

Вона вже з півтора року не бачила цієї жінки, що завжди здавалась їй чужою й неприємною.

Георг крикнув:

— А менший брат?

Здавалося, він раптом прокинувся. Він тремтів усім тілом. Еллі лякало те, що він з кожною секундою ставав усе більш схожий на колишнього Георга. Він ще крикнув:

— А як там…

Але його підхопили з обох боків, повернули й вивели.

Еллі не могла пригадати, як повернулася до батька.

Вона пам’ятала тільки, що він пригорнув її голову до себе, що поруч стояли хазяїн шинку, його дружина та ще дві жінки і що їй усе було байдуже. Одна жінка легенько поплескала її по плечу, друга погладила по голові. Господиня підняла з підлоги її капелюшок і здула з нього порох. Ніхто не сказав ані слова. Надто близько була ота стіна. Німе було горе, і така ж німа була розрада.

Коли вони приїхали додому, Еллі сіла й написала Генріху листа. Вона просила його не заходити за нею в контору і взагалі забути її.

Генріх все ж таки ждав її біля контори. Він почав розпитувати: може, Георг знову справив на неї враження?

Може, вона знову покохала його? Може, його жаліє? Чи думає вона повернутися до нього, коли він вийде? Еллі здивовано вислухала всі ці туманні й безглузді здогади про те, що тільки вона сама точно знала. Вона спокійно відповіла: ні, вона більше не любить Георга і ніколи не повернеться до нього, навіть якщо його випустять. З цим покінчено назавше. Але відтоді, як вона побачила Георга, в неї пропало бажання зустрічатися з Генріхом, просто їй не хочеться, оце й усе.

Але Генріх не відступився від Еллі, як кілька років тому відступився Франц, коли Георг відняв її у нього.

Генріх не був дуже поважною людиною і не вірив у серйозність її рішення. Ну який у цьому смисл? Якби вона ще любила Георга! А так, яка користь Георгові від того, що вона залишиться сама? Він і не знатиме про її вірність, та й не повірить, якщо вона колись розповість йому про це. Навіщо вона сама ускладнює собі життя?

Відтоді теж минув майже рік. А сьогодні вона запросила Генріха до себе. Для нього приготувала шніцелі, замісила пудинг. Для нього вона причепурилась. «Як, власне, це знову почалося? — думала Еллі. — Чому я знову уподобала його?..» І не треба було ні довго міркувати, ні приймати тяжких рішень. Не сталося нічого особливого.

Просто минув рік. Було нудно щовечора сидіти самій. Навряд чи вона створена для цього. Вона звичайна жінка, Генріх мав рацію. Нащо все це, та ще й заради чоловіка, що став уже зовсім чужий для неї? Минув рік, і майже стерлося з пам’яті те страшне побите обличчя! Правду казала мати і всі старі люди: час усе загоює, навіть розпечене залізо остигає.

У глибині свого серця Еллі все-таки трошечки надіялася, що Генріха щось затримає і він не прийде. Вона, правда, не розуміла, що змінилося б від цього, — вона ж сама його запросила.

А внизу, в кондитерській, Франц дивився на вулицю.

Засвітилися ліхтарі. Хоч який теплий був день, зараз ясно відчувалося, що літо давно минуло. Маленька кондитерська була погано освітлена. Жінка за стойкою бряжчала посудом. Вона, очевидно, хотіла, щоб ці два впертих відвідувачі пішли. Раптом Франц учепився обома руками за столик. Він не вірив своїм очам. Там, між ліхтарями, до під’їзду Еллі простував Георг з квітами в руці. Всі почуття в душі Франца закрутилися в шаленому вихорі: переляк і радість, лють і страх, щастя і ревнощі. Та коли той чоловік підійшов ближче, все минулося. Франц заспокоївся і вилаяв себе. Цей чоловік тільки здалека трохи скидався на Георга, та й то лише тому, що Франц саме думав про Георга.

Тим часом хазяйка кондитерської позбулась одного з відвідувачів. Молодий чоловік кинув на стіл гроші й вибіг. Франц замовив собі ще кави і ще одну пухку булочку.

Коли задзеленчав дзвоник, обличчя Еллі все-таки засяяло. За хвилину Генріх уже був у її кімнаті. З гвоздиками в руках, він розгублено дивився на молоду жінку, що сиділа на краю ліжка. Вона, видно, не дуже чекала на нього і тепер не могла підвестися через мотки барвистої шерсті, що лежали в неї на колінах. Еллі глянула на гостя, схопила сумку і збентежено запхала в неї своє плетиво. Вона підвелася і взяла у Генріха гвоздики. З кухні вже долинав запах смаженого м’яса. Яка вона хороша, пані Мерклер.

Еллі мимоволі всміхнулась. Але Генріхове обличчя було таке серйозне, що усмішка її враз зникла. Вона відвернулася від його пильного погляду. Він узяв її за плечі і міцно стиснув; тоді вона знову повернула голову і подивилась на нього. Забувши про все, Еллі подумала: «Все-таки добре, що він прийшов».

Цю мить у під’їзді і на сходах почулися голоси й хода.

Чи хтось справді крикнув, чи це тільки здалося: «Гестапо!» Руки Генріха опустилися, його обличчя скам’яніло, скам’яніло й обличчя Еллі, наче воно ще ніколи не всміхалось і ніколи вже не всміхнеться.

Хоч Франц міркував і не дуже швидко, але все-таки він легко зіставив між собою події, що відбулися за кілька хвилин перед вікном кондитерської.

У тихій вуличці почалась якась метушня, правда, зовсім не помітна для перехожих. На розі зупинилася чиясь велика темно-синя автомашина. Одночасно до дверей будинку, де жила Еллі, під’їхало таксі. Потім підкотило ще одне таксі і, загальмувавши, зупинилося за першим.

З першого таксі вийшло троє молодих людей в цивільному одязі. Вони зайшли в будинок і незабаром вийшли, ведучи з собою четвертого. Франц не міг би заприсягтися, що четвертий був той чоловік, якого він недавно порахував за Георга, бо його супутники завбачливо чи, може, випадково затуляли його собою, коли він проходив від дверей до машини. Але Франц помітив, що хлопець ішов не вільно й спокійно, а похитувався з боку на бік, мов п’яний або хворий. Коли вони від’їхали — мотора так і не зупиняли, — до дверей підійшло друге таксі. З нього вистрибнуло двоє чоловіків, вони зникли в будинку і скоро повернулися, ведучи між собою жінку.

Дехто з перехожих зупинився. Можливо, хтось виглянув із вікон. Але освітлений ліхтарем шматочок бруківки біля ганку був чистий, на ньому не трапилося ніякої катастрофи, його не забризкало кров’ю. Якщо в людей і виникли якісь підозріння, — вони понесли їх у глибину своїх родин.

Франц чекав кожної хвилини, що і його заарештують.

Але він щасливо виїхав на велосипеді з міста. «Отже, Георг теж утік, — сказав собі Франц, — вони стежать за його рідними, за його колишньою дружиною і, напевно, за його матір’ю. Вони думають, що він у місті.

Може, Георг і справді ховається тут. Як же він думає вибратися звідси?»

Хоч він і чув розповіді колишнього в’язня, Франц не міг би уявити собі нинішнього Георга, того Георга, якого бачила Еллі. Зате в його пам’яті раптом постав, мов живий, колишній Георг. Він побачив його перед собою так виразно, що мало не скрикнув. Він бачив юнацьке Георгове обличчя, його сміливий і сумний погляд, його густе темне волосся, що красиво спадало на лоб. Він бачив схилену над столом голову Георга, голову живої людини, голову — річ, голову — приз. Франц так помчав уперед, немов йому самому загрожувала небезпека.