Сьомий хрест - Зегерс Анна - Страница 15

Невістка відповіла трохи спокійніше. В її голосі бриніли тільки нотки суму: хоч як вона старалася, її життя дало їй повагу людей, та не дало щастя.

— Так, але потім почалось оце. — Вона показала на дім, звідки долинав різкий нахабний пересвист, а потім — на ворота, за якими не вгавав гамір. — Це мені стало поперек дороги, мамо. А діти, яких я, обливаючися потом, довела була до пуття, знову стали такими ж брутальними й зухвалими, як і раніше, а Альбрехт знову перетворився в таку ж огидну тварюку, як колись. Ах!

Вона пхнула ногою поліно, що стирчало із штабеля.

Прислухалася. Потім затулила вуха руками й засмучено промовила:

_ — І треба ж було йому сховатись саме в Бухенау. Тільки цього мені ще бракувало. Бандит! Як скажений собака, вривається в тихе село. Чого б йому не сховатись у болоті? Навіщо було нас усіх втягати в цю історію? Хіба мало луків біля води, де можна пересидіти?

— Берися за кошика, — сказала стара. — Білизна зовсім мокра. Хіба не краще було зняти її після обіду?

— Кожен робить так, як його рідна мати вчила. Я прасую мокру білизну.

Цієї миті з вулиці почулося таке ревіння, на яке людські голоси і не здатні. Але й не звіряче. Немовби раптом з’явилися на світ якісь істоти, що про їх існування ніхто й не знав. Коли Георг почув це, очі йому загорілися, зуби вискалились. Але водночас в його душі забринів тихо, чисто й ясно вічно живий і нездоланний голос, і він почутив, що ладен зараз же умерти так, як він, правда, не завжди жив, але як завше хотів жити: мужньо й спокійно.

Жінки поставили кошики. І темна сітка зморщок, рідких і великих у молодої, тонких і густих у старої, вкрила їх зблідлі, наче освітлені зсередини, обличчя. З будинку через двір на вулицю промчали хлопчаки.

Знову загрюкали в ворота. Стара отямилася, схопилась за важкий засув і, може, востаннє в житті, все-таки відсунула його сама. Юрба підлітків, старих жінок, селян та штурмовиків удерлася на подвір’я з криками:

— Мамо, мамо! Пані Альвін! Мамо! Анно! Пані Альвін, ми його спіймали! Диви, диви, тут поруч, у Вурмсів, сидів у собачій будці. А Макс з Карлом були на полі. Він був в окулярах, той чолов’яга. Тепер вони йому і не потрібні!

Його відвезуть на машині Альгайєра. Та ось тут, поруч, у Вурмсів. Яка шкода, що не у нас! Глянь-но, мамо, глянь!

Молода жінка теж трохи вгамувалась і підійшла до воріт; на її обличчі був такий вираз, ніби їй кортить глянути саме на те, на що заказано дивитися. Вона випросталася, стала навшпиньки і тільки один раз глянула поверх людей, що товпилися на вулиці біля машини Альгайєра.

Потім відвернулася, перехрестилась і побігла до хати.

Стара пішла за нею, голова її трусилася, наче вона раптом постаріла на багато років. Кошик з білизною лишився серед двору. Там тепер було тихо й порожньо. «В окулярах, — подумав Георг. — Отже, Пельцер. Як він потрапив сюди?»

Годиною пізніше Фріц побачив за огорожею запаковану деталь машини. Його мати, бабуся й кілька сусідів стовпилися навколо і з подивом розглядали її. З фірмового ярлика вони дізналися, що ця деталь з Оппенгайма і призначена для училища Дарре. Одному з Альвінів довелося знову запустити мотор. Машиною він дістався до училища за кілька хвилин. Там його почали розпитувати: що розказував брат перед тим, як знову пішов у поле, як він доставив втікача до табору.

— Його там били? — спитав Фріц з палахливими очима, переступаючи з ноги на ногу.

— Били? — сказав Альвін. — Бодай тебе так били.

Я просто здивований, як пристойно його прийняли.

Пельцеру навіть допомогли злізти з машини. Його тіло — він чекав, що його битимуть, — зразу обважніло, коли його взяли під пахви і обережно завели в приміщення. Без окулярів він нб міг дізнатися з виразу облич, що означає ця обережність. Усе було наче в імлі. Його пойняла безмежна втома — для нього все було втрачена.

Його завели не в комендантський барак, а в кімнату до Оверкампа.

— Сідайте, Пельцере, — зовсім миролюбно сказав комісар Фішер. — Очі й голос у нього були такі, які й годиться мати людям, чия професія полягає у тому, щоб витягати з людей каяття, таємниці, визнання провини.

Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.

— Невеличка прогулянка, га? — сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.

Потім Фішер почав переглядати документи. — Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?

— Так, — тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.

— Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.

Минуло рівно шість годин п’ятдесят п’ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче, скажіть, чи давно ви це задумали?

Пельцер мовчав.

— Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?

Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:

— Я ж нічого не знав.

— Що, що? — спитав Фішер усе ще спокійним голосом. — Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?

— Всі так зробили, — сказав Пельцер.

— Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!

— Ні, не знав, — сказав Пельцер.

— Ах, Пельцере! Пельцере!

У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.

Фішер говорив далі:

— Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.

— Ні! — вигукнув Пельцер.

— Що ні? — Я не кинувся.

— Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.

— Ні, — знову сказав Пельцер.

— Що ні?

— Це не було домовлено…

— Що не було домовлено?

— Що він стоятиме біля мене. Він підійшов тому, що… тому що… — Пельцер намагався згадати, але зараз це було так само неможливо, як підняти важку свинцеву гирю.

— Сядьте зручніше, можете спертися на спинку, — сказав Фішер. — Отже, нічого не було домовлено. Ви нічого не знали. Просто побігли. Коли Фюльграбе вдарив першого, Валлау і Гайслер кинулися на другого вартового, який випадково опинився біля вас, саме біля вас, Пельцере! Вірно?

— Так, — нерішуче промовив Пельцер.

Фішер гукнув:

— Оверкампе!

Оверкамп устав, наче він був Фішерів підлеглий, а не навпаки. Пельцера, який зовсім і не помітив, що у приміщенні є третя особа, пересмикнуло. Він навіть прислухався.

— Викличте сюди Георга Гайслера на очну ставку.

Оверкамп зняв телефонну трубку і сказав:

— Так. — І потім до Фішера: — Він ще не зовсім придатний до допиту.

— Або він придатний, або ні, — сказав Фішер. — Що це означає — не зовсім?

Тепер до Пельцера підійшов Оверкамп. Він сказав різкіше, ніж Фішер, але не грубо:

— Пельцере, опануйте себе! Гайслер нам щойно зовсім інакше все це описав. Прошу вас, опануйте себе, Пельцере, покличте на допомогу свою пам’ять і останні рештки розуму.

VII

Георг лежав під сіро-блакитним небом у борозні на полі, за сто метрів від шосе на Оппенгайм. Тільки б тепер не застрягти. До вечора необхідно бути в місті. Місто — як печера з темними завулками й звивистими ходами.

Спочатку він намислив собі таке: до ночі дістатися Франкфурта, і — зразу ж до Лені. Тільки б дійти до Лені, а далі все вже буде простіше. Півтори години їзди залізницею між життям і смертю — це він уже якось витримав. Хіба досі йому не фортунило? Хіба малося не так, як він спланував? Шкода тільки, що витратив зайвих три години.

Правда, небо ще блакитне, але туман з річки вже огортає поля. Невдовзі автомашини на шосе, попри надвечірнє сонце, засвітять фари.