Комедії - Мольер Жан-Батист - Страница 52

Таж може, — думати я так принаймні звик, —

З лихого автора буть чесний чоловік.

Нема тут жодної для самолюбства рани:

У всьому гідний він поваги і пошани,

Порядний, сміливий, справдешній дворянин, —

Проте обстоюю: поет поганий він.

Хвалю його за все від щирого я серця:

За вправність на коні, у танцях чи на герці,

А за поезії… даруйте вже на тім!

Тоді б лише простив охоту я до рим,

Якби загрозою кривавої відплати

Його примушено ті віршики писати!»

— Вмовляли всі його, як тільки-но могли,

Нічого більшого, проте, не досягли,

Як того, що сказав Оронту він: «Шкодую,

Що так суворо я поезію ціную;

Радніший був би смак я зовсім інший мать

І щиро ваш сонет довершеним назвать».

Тут їх примусили обнятися прилюдно,

І справа та чудна так закінчилась чудно.

Еліанта

Щоправда, він усіх дивує не на жарт,

Зате ж великої він і пошани варт.

Ця щирість, хоч її ми бачити й незвичні,

Душі показує прикмети героїчні,

Високі пориви прекрасного ума, —

І шкода тих мені, у кого їх нема.

Філінт

А я що більше з ним стрічаюся, признатись,

То все дивую більш: як міг він закохатись?

З такою вдачею і з розумом таким

Чи можна ж почуттям даватися палким?

А надто розгадать хотілось би причину,

Чому закоханий у вашу він кузину?

Еліанта

Отож, як бачите, для ніжних почувань

Різнота душ і вдач — ніяк не певна грань,

І не в характерах однакових там сила,

Де серця людського любов заговорила.

Філінт

Він любить, певна річ. А любить же вона?

Еліанта

Ну, справа зовсім тут, мій пане, не ясна!

Як я могла б сказать про неї, чи кохає,

Коли сама вона того, мабуть, не знає

І в шумі лестощів та в галасі розмов

Любов’ю гру зове і грою зве любов!

Філінт

Боюсь: мій приятель од вашої кузини

Повік щасливої не матиме години!

Коли б же він, як я, на цей поглянув світ,

То іншу подругу для днів своїх і літ,

Для палу чистого і вірного кохання Обрав би.

Говорю про вас, ласкава пані.

Еліанта

Не буду критися; адже в таких речах

Найкраще простий нам собі обрати шлях.

До ніжних любощів Альсеста й Селімени

Немає жодної ворожості у мене,

І навіть помогла б йому я залюбки її жаданої добитися руки.

Але якби йому судилося зазнати

Усіх солодких мрій болючої утрати

І серце іншому б кузина віддала,

То, може б, я його утішити могла,

Його освідчення без роздуму прийнявши

І в спільну, дружню путь з ним рушивши назавше.

Філінт

До почуття, яке вам серце облягло,

Так само не бере й мене найменше зло,

І ви б могли самі Альсеста розпитати,

У чому я хотів його переконати.

Проте як Гіменей з’єднає руки їм,

Як інша, а не ви, до шлюбу стане з ним,

Дозвольте важити на той вінець щасливий,

Котрим його чоло прикрасити ладні ви: —

Не маю кращої серед найкращих мрій,

Ніж гадка смілива про любий дар такий.

Еліанта

Та ви жартуєте!

Філінт

Ні, пані: щире слово

У мене вирвалось зовсім не випадково,

Бо марив я давно освідчитися вам,

Яким до вас горю глибоким почуттям.

Альсест

Вас, пані, вас молю: мені ви поможіте

Тяжку й гірку мою навік образу змити!

Еліанта

Чим ви стурбовані і що вас так болить?

Альсест

О, легше міг би я всі кари пережить,

Радніше б витерпів шалений гнів стихії,

Ніж цей страшний кінець найкращої надії!

Любов моя… Ні! Ні!.. Немає в мене слів!

Еліанта

Та заспокойтеся ж і поясніть ваш гнів!

Альсест

О! Чи небесний дар сполучуватись може

З лукавством і гріхом в одній істоті, боже?

Еліанта

Скажіть же…

Альсест

Сповнилась душа моя ущерть!

Усім надіям край! Отрута! Зрада! Смерть!

Вона, кому любов присвячена безмірна, —

Вона обманює, вона мені невірна!

Еліанта

А чи ж доведена провина ця тяжка?

Філінт

Могли узяти ви — бо вдача в вас така —

За щиру правду те, що виросло з уяви!

Альсест

А! Не втручайтеся не до своєї справи!

(До Еліанти).

Певніших доказів, я думаю, нема

За лист, де зрадниця підписує сама

Рукою власною собі нехибний вирок.

Так! До Оронта лист! Чи треба ж перевірок,

Вагань і сумнівів? Оронт! Я з-між усіх

Найменше думати на нього, пані, міг!

Філінт

Писанню ви цілком повірили, Альсесте,

А це до помилки якраз могло призвести.

Альсест

До біса! Я вже раз, добродію, казав,

Щоб тільки-но своїх ви пильнували справ!

Еліанта

Нащо доходити до гніву вам такого?

Адже…

Альсест

У вас одній знайшов би я підмогу.

Скажу не криючись: до вас я і прийшов,

Щоб ви помстилися за зганьблену любов,

Щоб зрадницю тяжким ударом покарали

І ніжною мені утішницею стали.

Помстіться! За страшне лукавство відплатіть!

Еліанта

Я, пане? Як же це?

Альсест

Любов мою прийміть,

На все життя мені подайте вірну руку!

Таж западе вона в страшну, смертельну муку,

Як буде бачити, що іншу я люблю,

Що погляд іншої з шанобою ловлю,

Що в іншій я найшов утіху і розраду,

Що серце» вам своє кладу під ноги радо!

Еліанта

Я співчуваю вам у хвилі цій тяжкій,

А серце ваше — дар почесний і ясний.

Та що, як ранено не дуже вас глибоко?

Як перебільшило усе те ваше око?

З руки коханої ви прийняли удар,

Але для вас її ще не минувся чар,

І хоч сьогодні ви бажаєте помститься,

Узавтра, може, це бажання розлетиться.

Прощає легко той, хто щиро полюбив,

І гнів закоханих — це нетривалий гнів.

Альсест

Ні, пані. Я дійшов твердої постанови

І за примирення не може бути й мови.

Таку образу їй несила змить нічим;

Себе шануючи, стою я на своїм.

Іде… Ще більший гнів я чую в цю хвилину…

У вічі просто їй палкий докір я кину,

Я серце визволю із пут її тяжких

І вам складу його без роздуму до ніг!

Альсест

(набік)

О небо! Як злобу стримать несамовиту!

Селімена

(до Альсеста)

Що з вами сталося? Чому ви так сердито

На мене дивитесь, нахмуривши чоло?

Що вас до настрою такого призвело?