Будденброки - Манн Томас - Страница 78

Радощі тепер аж бризкали з її листів. Давно вже вони не були такі бадьорі, дитинні і водночас поважні. Мати, яка на старість утратила хіть до мандрів і виїздила хіба що на літній відпочинок, та й то здебільшого до Балтійського моря, жалкувала, що в цей час не зможе бути з дочкою, але запевняла Тоні в листах, що господь не кине її напризволяще; зате Том і Герда пообіцяли прибути на хрестини, і Тоні виношувала плани «аристократичного» прийняття… Сердешна Тоні! Те прийняття вийшло безмежно сумним, а хрестин, що ввижалися їй прегарним родинним святом з квітами, солодощами й шоколадом, не було взагалі, бо дитина — дівчинка — з’явилася на світ тільки на те, щоб через короткйх чверть години, протягом яких лікар надаремне силкувався підтримати життя в малому кволому організмі, знову піти з нього…

Коли консул Будденброк та його дружина приїхали до Мюнхена, сама Тоні також була в небезпечному стані. Пологи виявились куди важчими, ніж першого разу, і її шлунок, що вже й раніше мав часом напади нервової слабості, кілька днів не приймав майже ніякої їжі. Та врешті їй полегшало, і Будденброки, виїжджаючи, були спокійні хоч за її здоров’я, бо вони й так мали чим турбуватися; дуже впадало в око, особливо пильному консулові, що навіть спільне горе не змогло по-справжньому зблизити Тоні та її чоловіка.

Не тому, що в пана Перманедера було лихе серце… Він був щиро засмучений і ревно плакав над мертвою дитиною. Сльози текли з його заплилих очей, котилися по ситих щоках та торочкуватих вусах, і він гірко зітхав:

— Ото хрест тяжкий! Ото хрест! О господи!

Але, на думку Тоні, любов до «святого спокою» надто швидко перемогла в ньому журбу, а вечори в двірській пивниці й зовсім її розвіяли, і він далі «ваги-переваги» верстав своє життя з тим добродушним, млявим, трохи буркотливим і тупуватим фаталізмом, що виливався в його улюбленому «Ото хрест тяжкий!».

А в листах Тоні відтепер запанувала безнадія і навіть ремство… «Ох мамо, — писала вона, — якого тільки лиха не випало на мою долю! Спершу Грюнліх і банкрутство, тоді перехід Перманедера на ренту, а тепер ще й мертва дитина. Чим я заслужила стільки горя?»

Консул, читаючи вдома ці скарги, не міг утриматись і тихенько всміхався, бо хоч якого болю сповнені були ті рядки, він відчував у них майже смішні гордощі і знав, що Тоні Будденброк, чи вона буде мадам Грюнліх, а чи мадам Перманедер, однаково залишиться дитиною і що всі свої дуже дорослі клопоти вона переживає спочатку майже недовірливо, наче несправжні, потім з дитячою поважністю і значущістю, а основне з дитячою відпорністю.

Вона не розуміла, чим заслужила такі муки, бо хоч і глузувала з материної надмірної побожності, сама була так глибоко перейнята нею, що палко вірила у вищу справедливість і в винагороду на землі… Сердешна Тоні! Смерть другої дитини була не найбільшим і не останнім ударом, який їй судилося зазнати…

Коли тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятий рік добігав кінця, сталося щось жахливе…

Розділ дев’ятий

Це було наприкінці листопада, холодного осіннього дня. Здавалося, що з сірого неба ось-ось прорветься сніг, хоч крізь хвилі туману часом і прозирало сонце. В такі дні в портових містах дме гострий північно-східний вітер, злісно завиваючи навколо могутніх церковних шпилів, і нема нічого легшого, як схопити запалення легень.

Коли опівдні консул Томас Будденброк зайшов до малої їдальні, то застав матір біля столу — вона сиділа в окулярах, схилившись над якимось аркушем паперу.

— Томе, — мовила вона, глянувши на нього, і обома руками відсунула аркуш убік, ніби вагалася, чи показувати його синові. — Не лякайся… Якась прикрість… Я не розумію… З Берліна… Мабуть, щось сталося…

— Дайте! — коротко попросив він і зблід.

На скронях його набрякли жилки, так міцно він зціпив зуби. Потім він рішуче простяг руку, ніби хотів сказати: «Мерщій давайте! Нащо зволікати, як там щось неприємне!»

Він стоячи прочитав папірця, звівши русяву брову і повільно пропускаючи крізь пальці довгі вуса. То була телеграма, і в ній стояло: «Не лякайтеся. Терміново приїжджаю з Ерікою. Всьому кінець. Ваша нещасна Антонія».

— Терміново… терміново… — роздратовано проказав Том і, похитавши головою, глянув на матір. — Що означає це її «терміново»?..

— Вона просто так висловилась, Томе, та й годі. Мабуть, хотіла сказати «негайно» абощо…

— І з Берліна? Що вона робить у Берліні? Як вона туди попала?

— Не знаю, Томе, і нічого ще не розумію, телеграма прийшла хвилин десять тому. Але щось, певне, сталося, і доведеться зачекати, поки з’ясується, що саме. Як бог поможе, все буде гаразд. Сідай їсти, сину.

Том сів і машинально налив собі портеру у високу масивну чарку.

— «Всьому кінець», — знову проказав він. — Та ще й «Антонія». Як дитина…

І він мовчки почав снідати.

За хвилину пані Елізабет насмілилась зауважити:

— Може, щось із Перманедером, Томе?

Він здвигнув плечима, не підводячи очей.

А коли виходив, уже тримаючи руку на клямці, сказав:

— Так, мамо, доведеться чекати її приїзду. А що вона все-таки, мабуть, не захоче ввалитися до вас серед ночі, то будемо сподіватися її завтра вдень. Сповістіть мене.

Пані Елізабет ждала Тоні з години на годину. Вона майже не спала вночі, подзвонила Іді Юнгман, що тепер перебралася до крайньої кімнатки на півповерсі, попросила її принести підсолодженої води і навіть довго сиділа в ліжку з шитвом. Ранок теж минув у тривожному очікуванні. За другим сніданком консул пояснив їй, що Тоні може приїхати сьогодні тільки через Бюхен, поїздом, який прибуває о третій тридцять пополудні. На ту пору пані Елізабет сиділа біля вікна в кімнаті з краєвидами й намагалася читати книжку, на чорній шкіряній палітурці якої була витиснена золотом пальмова гілка. © http://kompas.co.ua

День був такий самий, як учора: холод, туман, вітер; за блискучими кованими гратками потріскували дрова. Стара дама здригалася й виглядала у вікно щоразу, коли знадвору долинав гуркіт коліс. І ось о четвертій годині, коли вона вже перестала дослухатись і майже забула про доччин приїзд, унизу почувся гомін… Вона швидко обернулася до вікна й витерла мереживною хусточкою запітнілу шибку: справді коло брами стояла бричка і хтось уже піднімався сходами!

Пані Елізабет схопилася за бильця крісла й хотіла підвестися, але передумала і опустилася на своє місце, тільки повернула голову назустріч дочці майже з холодним виразом. Тоні швидко, мало не підбігом увійшла до кімнати; Еріка Грюнліх, тримаючись за руку Іди Юнгман, лишилася в дверях.

Пані Перманедер була в облямованій хутром накидці й довгастому фетровому капелюшку з серпанком. Вона дуже зблідла і змарніла, очі в неї почервоніли, а верхня губа тремтіла, як у дитинстві, коли вона плакала. Вона підняла руки, тоді опустила їх, стала навколішки біля матері і, жалібно схлипуючи, сховала обличчя в її сукні. Складалося таке враження, ніби вона тікала щодуху з самого Мюнхена і тепер лежала, досягнувши мети тієї втечі, виснажена, але врятована. Мати хвилинку помовчала.

— Тоні! — врешті мовила вона з лагідним докором і обережно витягла велику шпильку, якою був пришпилений до зачіски капелюшок пані Перманедер. Поклавши капелюшок на підвіконня, вона почала обома руками ніжно й заспокійливо гладити буйні, попелясті доччині коси…

— Що таке, доню моя?.. Що сталося?

Але їй довелося набратися терпіння, бо ще минула не одна хвилина, поки вона дістала на своє питання відповідь.

— Мамо, — видушила з себе пані Перманедер, — мамо! — І більше нічого не сказала.

Пані Елізабет глянула на двері і, пригорнувши однією рукою дочку, другу простягла до онуки, що збентежено стояла там, тримаючи в роті вказівного пальця:

— Ходи до мене, дитино, ходи й привітайся. Ти виросла і наче здорова, дякувати богу, Скільки це вже тобі років, Еріко?

— Тринадцять, бабусю…