Будденброки - Манн Томас - Страница 76

— Так, пане консул, і найбезглуздіше те, що проти цього виступає залізнична компанія «Альтона-Кіль», а вірніше — вся Гольштінія. Бургомістр Евердік давно казав, що таке буде. Вони страшенно бояться посилення Кіля…

— Звичайно, Венцелю. Таке сполучення між Балтійським і Північним морями… Ось побачите, «Альтона-Кіль» буде й далі чинити перепони. Ще, бува, прокладуть задля конкуренції лінію Східна Гольштінія — Ноймюнстер — Нойштадт, авжеж, можуть зробити й таке. Але ми не повинні дати їм залякати нас, та й пряме сполучення з Гамбургом нам просто необхідне…

— Ви дуже дбаєте про цю справу, пане консул.

— Ну так… наскільки стає мені снаги і наскільки сягає мій невеличкий вплив… Мене цікавить наша залізнична політика, це наша традиція, мій батько вже п’ятдесят першого року був членом правління Бюхенської залізниці. Мабуть, того й мене в тридцять два роки вибрано в правління, бо сам я ще не маю якихось особливих заслуг…

— О, пане консул, після тієї вашої промови в громадській раді…

— Так, тоді я, мабуть, справив деяке враження, в кожному разі, показав свою добру волю. Я можу бути тільки вдячний, що мій батько, дід і прадід вторували мені шлях і велика частка того довір’я й пошани, яку вони здобули в місті, просто перейшла на мене. Якби не це, то хіба в мене було б таке широке поле діяльності?.. Наприклад, чого тільки не зробив мій батько після сорок восьмого року й на початку цього десятиріччя, щоб удосконалити нашу пошту! Згадайте-но, Венцелю, як він закликав у громадській раді об’єднати пошту з компанією «Гамбурзькі диліжанси» або як п’ятдесятого року напосідав на сенат, тоді ще ганебно неповороткий, з чимраз новими проектами приєднання до німецько-австрійської поштової спілки… І якщо ми тепер маємо низький збір на листи і право слати бандеролі, якщо маємо марки, поштові скриньки і телеграфне сполучення з Берліном і Травемюнде, то не в останню чергу завдячуємо це моєму батькові, бо якби він та ще декілька чоловік не підштурхували сенат, то ми, мабуть, вічно відставали б від Данської і турн-таксійської пошти. Ну, і коли я тепер кашу свою думку про ці справи, то мене слухають…

— Бог свідок, пане консул, що ви мовите щиру правду. А щодо гамбурзької залізниці, то десь не раніше як три дні тому доктор Евердік казав мені: «Коли вже дійде до того, що ми матимемо змогу купити в Гамбурзі придатне місце на будову станції, пошлемо туди консула Будденброка, бо в таких переговорах з нього буде більше пуття, ніж з деякого юриста…» Це достеменно його слова.

— Що ж, це мене дуже тішить, Венцелю. Намиліть-но ще раз підборіддя, тут треба трохи поправити. Словом, нам треба працювати не покладаючи рук! Я не маю нічого проти Евердіка, але він уже людина літня, і якби я був бургомістром, то, здається мені, все пішло б куди швидше. Ви собі не уявляєте, який я задоволений, що в нас почалася робота над газовим освітленням і що нарешті ми позбудемося тих остогидлих гасових ліхтарів на ланцюгах; щиро казати, я також не мало доклав рук до цієї справи… Ох, скільки ще всього треба зробити! Бо часи міняються, Венцелю, і ставлять перед нами дуже багато нових проблем. Як згадаю роки свого дитинства… Ну, та ви краще за мене знаєте, який тоді все в нас мало вигляд. Вулиці без тротуарів, між бруківкою трава по кісточки, будинки з прибудовами, ганками, на причілку біля кожного лавки… Наші середньовічні споруди, спотворені тими прибудовами, помалу руйнувалися, бо хоч окремі городяни мали добрі гроші і ніхто не голодував, але держава була бідна, як церковна миша, і все йшло ваги-переваги, як каже мій зять Перманедер. Про якусь відбудову нічого було й думати. То були щасливі, задоволені життям покоління. Пам’ятаєте Жана-Жака Гофштеде, щирого приятеля мого діда? Він тільки те й робив, що походжав по місту й перекладав з французької непристойні віршики… Але вічно так не могло тривати, відтоді багато що змінилося, і не одне ще зміниться… В нас тепер не тридцять сім тисяч мешканців, а понад п’ятдесят, як вам відомо, а тому й обличчя міста міняється. З’явилися нові будинки, передмістя розширились, ми маємо добрі вулиці, можемо реставрувати пам’ятки нашої великої старовини. Та все це, зрештою, тільки зовнішнє. Найважливіше, любий мій Венцелю, ще чекає на нас, і тут я знову вертаюся до ceterum censeo[59] мого небіжчика батька — до митної спілки. Ми мусихмо приєднатися до митної спілки, Венцелю, про це вже не доводиться сперечатись, і ви всі повинні підтримати мене, коли я боротимуся за неї… Повірте мені, як купець я на таких справах розуміюся краще за наших дипломатів, і страх, що ми втратимо волю і самостійність, у цьому випадку просто смішний. Нам би відкрилося чимало німецьких земель, Мекленбург, Шлезвіг-Гольштінія, а це було б тим бажаніше, що наші торговельні зв’язки з північчю вже не такі міцні, як колись… Годі, беріть рушник, Венцелю, — закінчував консул.

Після того вони ще перемовлялися кількома словами про теперішню ціну на жито, що впала до п’ятдесяти п’яти талярів і, на жаль, мабуть, падатиме й далі, або про якусь родинну подію в місті, тоді пан Венцель виходив з підвалу надвір і вихлюпував просто на вулицю піну з блискучої мильнички, а консул брався крученими сходами нагору до спальні, цілував у чоло Герду, що тим часом уже прокидалася, й починав одягатись.

Ті короткі ранкові бесіди з метким перукарем були вступом до незвичайно жвавих, діяльних днів, геть заповнених роздумами, розмовами, торговими справами, діловою кореспонденцією, рахунками та біганиною… Завдяки своїм подорожам, знанням і зацікавленням Томас Будденброк не був такий по-міщанському обмежений, як більшість людей із його оточення, і напевне дужче за інших відчував вузькість і дріб’язковість стосунків, що там панували. Але й за межами міста, на його просторій батьківщині, після піднесення громадського життя, викликаного революцією, настала пора млявості, застою і реакції, надто порожня, щоб живити допитливий розум, та все ж Томасові вистачило розуму узяти собі за життєве правило відомий вислів, що всяка людська діяльність має тільки символічне значення, і всю свою снагу, хист, запал та жадобу дії піддати служінню маленькій громаді, де його ім’я належало до найперших, а також служінню цьому імені і фірмі, оку він успадкував… Вистачило розуму, щоб водночас іронізувати над своїм прагненням досягти величі і могутності и цьому невеличкому світі і сприймати це прагнення поважно.

Тільки-но закінчивши сніданок, що його Антон подавав до їдальні, консул одягався й вирушав у контору на Менгштрасе. Там він затримувався не більше як на годину: писав два-три невідкладні листи або складав телеграми, давав ту чи іншу вказівку — наче величезне махове колесо, пускав у рух механізм підприємства, а тоді доручав нагляд за його роботою пильному окові пана Маркуса.

Він ходив на різні збори й засідання і виголошував там промови, не одну годину проводив під готичними аркадами біржі на Ринковому майдані, навідувався в гавань і в комори, давав накази капітанам своїх кораблів… І так аж до самого вечора, тільки уривав коротку часину на сніданок з матір’ю та на обід з дружиною, після якого дозволяв собі півгодини посидіти на канапі, курячи сигару й переглядаючи газету. Робота наздоганяла роботу — чи то йшлося про справи його власної фірми, чи про мито, страхування, міське будівництво, залізницю, пошту, опіку над убогими. Він намагався сягнути і в чужі йому галузі знань, що, як правило, належали «вченим», і в деяких, особлива у фінансах, за короткий час виявив блискучі здібності…

Світське життя він також остерігався нехтувати. Щоправда, тут властива консулові пунктуальність зраджувала його; звичайно він заходив до вітальні останньої секунди, коли дружина вже була вбрана, а карета добрих півгодини чекала внизу, казав: «Вибач, Гердо, справи…» — і похапцем убирався у фрак. Але вже на місці, на обіді, бенкеті чи на балу, він умів виказувати жваве зацікавлення всім, що діялось навколо, і бути галантним causeur[60]. Його і Гердин дім ні в чому не поступався іншим заможним домам, його наїдки й вина всі вважали «класними», сам він мав славу гостинного, уважного, дбайливого господаря, а листи його славилися своєю дотепністю. Проте вільні вечори він проводив з Гердою, курив, слухав її гру на скрипці або читав із нею книжки — німецькі, французькі чи російські повісті, на її вибір…