Будденброки - Манн Томас - Страница 57

— Вони доповнюють один одного, — казав шеф одної великої фірми іншому, — наприклад, консул Гунеус консулові Кістенмакеру.

Серед моряків, робітників з комор і дрібних міщанських родин кружляла ця сама думка, бо ціле місто цікавилося, чи пощастить молодому Будденброкові «напхати капшук». Пан Штут із Дзвоноливарної також казав своїй дружині, тій, що бувала у найвищих колах:

— Вони чудово доповнюють один одного, щоб ти знала!

Проте «верховодою» у фірмі, безсумнівно, був молодший компаньйон. Це видно було вже з того, як він ладнав із службовцями, капітанами суден, купцями, завідувачами комор, візниками й вантажниками. Він умів природно, невимушено розмовляти з ними їхньою мовою і водночас зберігати потрібну відстань… Та коли пан Маркус звертався до якогось моторного робітника: «Укмітили, що я хочу?» — в його вустах це звучало так кумедно, що Томас, який сидів за столом напроти, починав сміятися, а за ним і вся контора.

Томас Будденброк, сповнений палкого бажання зберегти і збільшити славу фірми, яка відповідала її давній назві, любив сам брати участь у щоденній боротьбі за успіх, добре знаючи, що не одну вигідну справу він уладнав завдяки своїм упевненим, елегантним манерам, своєму чарові й тактові.

— Купець не повинен бути бюрократом! — казав він Стефанові Кістенмакеру з фірми «Кістенмакер і сини», своєму колишньому шкільному товаришеві і вірному шанувальникові, який дослухався до кожного Томасового слова, щоб потім видати його за свою власну думку. — Індивідуальність багато важить у нашій справі, я певен цього! І не вірю, що, сидячи в конторі, можна домогтися великого успіху… Принаймні мене такий успіх мало тішив би. Успіх не вирахуєш біля столу… Я завжди відчуваю потребу особисто втручатися в перебіг подій поглядом, словом, жестом, безпосередньо впливати на них своєю волею, хистом чи щастям, як ти любиш це називати. Та, на жаль, особисте втручання купця в усі справи поволі виходить з моди… Час іде вперед, але все найкраще, мені здається, він губить за собою… Засоби сполучення стають щораз досконаліші, про курс на біржі дізнаються дедалі швидше… Зменшується ризик, а з ним і прибуток… Ні, колись було інакше. Мій дід, наприклад, старий добродій у напудреній перуці і в коротких штанях, їздив четвериком аж у південну Німеччину, постачаючи всім необхідним прусську армію. Він чарував кого тільки можна було, вкладав у справу весь свій хист і спритність і заробляв страшенно великі гроші, Кістенмакере! Ох, я починаю боятися, що життя купця ставатиме дедалі банальніше…

Так він часом нарікав, і тому найдужче любив цілком випадково, скажімо, йдучи з родиною на прогулянку, заглянути дорогою до млина, забалакати з мірошником, що пишався таким гостем, і легко, en passant[52], під час добродушної розмови, підписати з ним вигідний контракт… Його компаньйон на таке був не здатний.

Щодо Христіана, то спершу він ніби з великим запалом і задоволенням узявся до праці: здавалося навіть, що саме в ній він знайшов спокій і щастя. Багато днів підряд він їв з таким апетитом, так весело попахкував коротенькою люлькою і так бадьоро розправляв плечі в своєму англійському піджаку, що це було найкращим свідченням, як добре він почувається. Вранці він майже одночасно з Томасом спускався вниз, до контори, і сідав поряд з паном Маркусом, навскоси від брата, у канцелярські крісло: як і обидва шефи, він мав привілей сидіти в кріслі. Найперше він переглядав «Вісті», задоволено докурюючи свою вранішню цигарку. Тоді витягав з нижньої шухляди старий коньяк, наливав собі чарочку, потягався, щоб розворушитися, казав: «Ну!» і водячи язиком по зубах, у доброму гуморі брався до праці. Його англійські листи були на диво гарно складені і мали великий успіх, бо він як розмовляв по-англійському, так і писав: легко, вільно, невимушено, не добираючи слів.

За своєю звичкою, в родинному колі він оповідав про свій душевний стан.

— Бути купцем дуже приємно! — казав він. — Щасливий фах: солідний, спокійний, безпретензійний… Я просто народжений для нього… Крім того, я ж належу до Будденброків, розумієте… Одне слово, я почуваю себе так добре, як ніколи. Вранці прийдеш бадьорий до контори, переглянеш газету, покуриш собі, подумаєш про се про те, згадаєш, як тобі гарно живеться, вип’єш чарочку коньяку, трохи попрацюєш. А там уже й обід: попоїси разом з родиною, відпочинеш і знову йдеш на роботу… Пишеш собі листи, тобі дають гарний, гладенький, білий фірмовий папір, добре перо, лінійку, ніж для паперу, печатку — все найвищого гатунку, добротне… І ти починаєш орудувати цими речами — старанно, по порядку, а там, диви, й. кінець роботі. Завтра ж знову буде день. А як ідеш на вечерю, то всього тебе пронизує вдоволення… кожна частина тіла вдоволена… руки вдоволені…

— О господи, Христіане, що ти верзеш! — обурилася Тоні. — Руки вдоволені?..

— Звичайно! Ти такого не знаєш? Я маю на думці… — І він намагався будь-що описати своє почуття, пояснити його: — Скажімо, ти стискаєш кулак, розумієш? Він не дуже сильний, бо втомлений після роботи… Але долоня спітніла… не дратує тебе… Їй добре, приємно… Це почуття задоволення собою… Можна сидіти без діла й не нудитися…

Усі мовчали. Потім Томас мовив байдужим тоном, щоб приховати невдоволення:.

— Мені здається, люди не на те працюють, щоб… — Але замовк, не повторив Христіанових слів, тільки додав: — Принаймні я маю іншу мету.

Та Христіан не слухав брата; очі його блукали по кімнаті, він задумався, тоді почав розповідати про якусь бійку у Вальпарайсо, що скінчилася вбивством, — він бачив її на власні очі.

— … І тоді той тип вихопив ножа…

Такі оповідання, — а Христіан знав їх безліч, — щиро тішили мадам Грюнліх, жахали матір, Клару й Клотільду, мамзель Юнгман і Еріка слухали їх, роззявивши рота, але в Томаса вони завжди викликали нехіть. Він зустрічав їх холодними, глузливими зауваженнями і відверто показував свою думку, що Христіан перебільшує і хизується, — хоч напевне не мав рації, Христіан просто вмів захоплено й мальовниче оповідати. Може, Томасові прикро було, що його менший брат більше подорожував і більше бачив за нього? Чи йому неприємне було милування неладом і екзотичним гвалтом, що відчувалося в тих розповідях, де люди різалися й стрілялись?.. Певне одне: Христіан нітрохи не переймався братовим ставленням до його історій; він надто захоплювався своєю розповіддю, аби ще й стежити, подобається вона комусь чи ні, а закінчивши, він озирався по кімнаті з задумливим, відсутнім виглядом.

Взагалі, якщо з часом стосунки між братами склалися не дуже добре, то вина була не Христіанова; він ніколи на виявляв, та й не відчував до брата якоїсь неприязні, і навіть гадки не мав засуджувати його чи просто оцінювати. Він мовчки, без ніяких сумнівів, як звичайну річ визнав, що брат переважає його солідністю, здібностями, працьовитістю і авторитетом. Але саме ця безмежна, байдужа, покірна підлеглість і сердила Томаса, бо Христіан за кожної нагоди так легко піддавався йому, що складалося враження, ніби він узагалі мав ні за що моральну перевагу, працьовитість, авторитет і солідність.

Він наче зовсім не помічав, що шеф фірми, хоч нічого не каже, ставиться до нього дедалі неприхильніше, зрештою, маючи на це підстави, бо, на жаль, купецький запал у Христіана швидко пішов на спад, уже після першого, а надто після другого тижня. Найперше це виявилося в тому, що приготування до праці, яке досі скидалося на штучно й вишукано подовжене смакування наступною діяльністю — себто перегляд газети, куріння й чарка коньяку, — почало забирати щораз більше часу, аж поки розтяглося до самого обіду. Потім якось само так вийшло, що Христіан скинув із себе тягар обов’язкового сидіння в конторі: вранці, з неодмінною цигаркою в роті, дедалі пізніше спускався вниз і брався до газети, вдень вирушав обідати до клубу і вертався звідти дуже пізно, часом аж увечері, або й зовсім не з’являвся…

Той клуб, до якого належали переважно неодружені купці, винаймав на першому поверсі одного ресторану кілька зручних приміщень, де відвідувачі обідали й невимушено, хоч і не завжди невинно, розважалися: до їхніх послуг там була рулетка. Членами клубу були також декотрі легковажні батьки родин, як, наприклад, консул Крегер і, звичайно, Петер Дельман. Начальник поліції Кремер був там «головний біля помпи», як казав про нього доктор Гізеке, Андреас Гізеке, син брандмайора і Христіанів шкільний товариш, що мав у місті адвокатську контору; молодий Будденброк знову заприятелював з ним, хоч той і мав славу запеклого suitier.