Будденброки - Манн Томас - Страница 53

— О господи, хіба ж так можна!

Невиразні блакитні очі Ліни були витріщені з ляку, якусь мить вона ворушила губами й нічого не могла сказати.

— Ох, пані, ходіть швидше… Боже мій, я так настрахалася…

— Ну от, — мовила Тоні, — знову щось розбила! І, напевне, якусь гарну порцеляну! Ну, мамо, ваші слуги…

Проте дівчина нажахано пробелькотіла:

— Ой ні, мадам Грюнліх… Якби так… А то з паном! Я хотіла принести йому черевики, а пан консул сидить у кріслі й не може слова сказати, тільки стогне, і бачу, що йому дуже зле, що пан консул геть пожовтів.

— По Грабова! — крикнув Томас дівчині і слідом за нею метнувся до дверей.

— О боже мій, боже! — заголосила пані Елізабет і, молитовно склавши руки, вибігла з кімнати.

— По Грабова… Каретою… Мерщій! — вигукнула й собі Тоні, ледве зводячи дух.

Усі кинулися вниз, через малу їдальню до спальні.

Але Йоганн Будденброк був уже мертвий.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Розділ перший

— Добрий вечір, Юстусе, — мовила пані Елізабет. — Як там у тебе, все гаразд? Сідай.

Консул Крегер ніжно обняв її і потиснув руку старшій небозі, що також сиділа у великій їдальні. Йому тепер було десь років п’ятдесят п’ять, і останнім часом, крім невеличких вусів, він запустив ще й густі округлі баки, зовсім сиві. Велику рожеву лисину йому прикривало кілька старанно зачесаних ріденьких пасом волосся. На рукаві елегантного сурдута чорніла широка жалобна стрічка.

— Ти чула, Бетсі, останню новину? — запитав він. — Тобі, Тоні, вона буде особливо цікава. Одне слово, наша ділянка за міською брамою продана… Кому? Навіть не одному. покупцеві, а двом; дім завалять, землю поділять, перегородять парканом, а тоді праворуч збудує собі халабуду крамар Бентьєн, а ліворуч крамар Сервисен… Ну що ж, боже поможи!

— Який жах! — вигукнула пані Грюнліх, згорнувши руки на колінах і звівши очі до стелі. — Дідусева ділянка!; Ну, тепер вона пропала. Адже вся її краса якраз у тому й полягала, що вона була така простора… Може, занадто простора, але саме це надавало їй аристократизму. Великий садок збігає аж до річки… в глибині — будинок… каштанова алея… Отже, тепер її поділять, Бентьєн стоятиме в одних дверях з люлькою в зубах, а Сервисен у других. Що ж, дядьку Юстусе, я також скажу: боже поможи. Тепер уже, мабуть, ніде не знайдеться такого аристократа, щоб йому потрібна була ціла ділянка. Добре, що дідусь до цього не дожив…

В домі панував сумний, гнітючий настрій, і Тоні не зважувалась виповісти своє обурення вагомим, крутим словом. Розмова ця відбувалася в день оголошення заповіту, через два тижні після консулової смерті, о шостій годині вечора. Пані Будденброк запросила брата на Менгштрасе, щоб він разом з Томасом і паном Маркусом, їхнім повірником, ознайомився з останньою волею небіжчика й фінансовим станом фірми. Тоні заявила, що вона також візьме участь в обговоренні заповіту, — мовляв, це її обов’язок перед фірмою і родиною, — і подбала, щоб ця подія була вряджена якнайурочистіше. Вона засунула на вікнах завіси і засвітила всі свічки у великих позолочених канделябрах, дарма що на засланому сукном обідньому столі горіли вже дві парафінові лампи. Крім того, вона порозкладала на столі цілі купи чистого паперу і заструганих олівців, хоч ніхто не знав, навіщо все це потрібне.

Чорна сукня надавала їй дівочої гнучкості. І хоч Тоні, може, найтяжче за всіх переживала смерть консула, що останнім часом був їй так щиро, по-людському близький, хоч. вона ще й нині, згадавши його, двічі гірко плакала, а все ж на думку про цю невеличку родинну нараду, про поважну розмову, в якій вона сподівалася гідно взяти участь, її вродливе личко порожевішало, в очах з’явився жвавий блиск, а рухи сповнилися радості й значущості… Натомість пані Елізабет, виснажена переляком, горем, безліччю формальностей, пов’язаних з похороном, мала такий вигляд, наче після важкої хвороби. Її обличчя, обрамлене чорними стрічками від чепчика, здавалося ще блідішим, блакитні очі ніби згасли. Проте в гладенько зачесаних рудуватих косах і тепер не було жодної сивої волосинки. Чи їй і досі допомагав паризький настій, чи то вже була перука? Про це знала тільки мамзель Юнгман, але вона не зрадила б таємниці навіть рідним дочкам пані Елізабет.

Вони сиділи в кінці столу й чекали на Томаса і пана Маркуса, що мали прийти з контори. На ясно-блакитному тлі шпалер гордо біліли на своїх п’єдесталах понамальовувані скульптури богів.

— Справа ось у чому, любий Юстусе, — почала пані Елізабет. — Я тебе запросила сюди… Одне слово, йдеться про Клару, нашу найменшу. Дорогий небіжчик, царство йому небесне, заповів мені вибрати опікуна, якого їй треба ще три роки. Я знаю, ти не любиш, щоб тебе обтяжували зайвим клопотом. Ти маєш свої обов’язки перед дружиною, перед синами…

— Перед сином, Бетсі.

— Авжеж, Юстусе, але треба бути милосердними християнами. Сказано ж бо: «Як і ми прощаємо винуватцям нашим». Подумай про отця небесного.

Брат здивовано глянув на неї. Досі такі сентенції вія чув тільки з уст небіжчика консула…

— Словом, — повела вона далі, — цей милосердний обов’язок не справить тобі великих труднощів… Отож я хотіла попросити, щоб ти взяв на себе опікунство над Кларою.

— Звичайно, візьму, Бетсі, залюбки! А чого ж це її самої не видно? Вона гарна дівчинка, може, тільки занадто поважна…

Покликано Клару. Вона ввійшла повільно, бліда, одягнена в чорне. Рухи в неї були стримані, меланхолійні. Після батькової смерті вона майже весь час молилася в своїй кімнаті. Її темні очі застигли, наче вона скам’яніла з горя і страху перед богом.

Дядько Юстус, галантний, як завжди, підвівся їй назустріч і, подаючи руку, майже вклонився. Потім, як годилося в такому випадку, сказав кілька співчутливих слів, пані Елізабет поцілувала дівчинку в непорушні вуста, і вона вийшла з кімнати.

— Що там поробляє твій Юрген? — знову озвалася пані Елізабет. — Як він себе почуває у Вісмарі?

— Добре, — відповів Юстус Крегер і, стенувши плечима, сів. — Я думаю, що він знайшов своє місце в житті. Він непоганий хлопець, Бетсі, чесний, але… після того, як йому вже вдруге не пощастило з екзаменами, це була найкраща рада… Юриспруденція його не цікавила, а посада на пошті у Вісмарі не така вже й погана… Слухай, Бетсі, кажуть, що твій Христіан вертається?

— Так, Юстусе, вертається, дай йому боже щасливої дороги! Ох, це ж така далечина! Хоч я написала йому другого дня після Жанової смерті, але він ще не скоро отримає листа, а тоді йому треба буде майже два місяці плисти вітрильником. Проте він повинен вернутися, я так хочу цього, Юстусе! Правда, Том каже, що Жан ніколи не погодився б, щоб він кинув своє місце у Вальпарайсо і приїхав… Але ж сам поміркуй: уже майже вісім років, як я його не бачила! А тут ще й таке горе… Ні, я хочу, щоб вони в ці тяжкі дні були всі коло мене. Яка б мати не захотіла цього…

— Ну звичайно, — відповів консул Крегер, помітивши на очах у сестри сльози.

— Тепер уже й Томас погодився, — вела вона далі, — бо де ж Христіанові краще служитиметься, як не в фірмі свого покійного батька, в Томасовій фірмі? Він може лишитися» тут і працювати… Ох, я так боялася весь час, щоб йому не зашкодив тамтешній клімат…

До їдальні зайшов Томас Будденброк у супроводі пана Маркуса. Фрідріх-Вільгельм Маркус, довголітній повірник покійного консула, був високий на зріст чоловік, одягнений у брунатний сурдут із жалобною стрічкою на рукаві.

Говорив він тихо, нерішуче, трохи затинаючись, зайву мить зважуючи кожне слово, і весь час або довільно, обережно погладжував вказівним і середнім пальцями лівої руки свої темно-руді, кудлаті вуса, що нависли йому на рот, або міцно потирав долоні. Розмовляючи, пан Маркус так старанно відводив убік свої круглі карі очі, що складалося враження, ніби він дуже збентежений чи неуважний, а тим часом він пильно слухав кожне слово.